Завантажити

й подивитися.
— Туди?! — аж крикнула я.— Та за що? Таж то суми треба, щоб у такі далекі краї їхати! І то на непевне! Бо таки скорше не вона, ніж вона. Чи ж мало гладких дівчат на світі? Та й не мало,— кажу,— кому таке трафитися, та якраз моїй доньці? Коби де якого-небудь чесного чоловіка трафила, а не то такого великого моцара! — Так кажу. А сама в думці міркую:
“Бог всемогучий керує всім. Хто знає, що може бути?”
А жиди кажуть:
— Ну, а відки ви, їмость, можете знати, що то на неї не трафило? Пан Біг всьо може, бо він всемогучий. Наші купці там уже довго розвідували між слугами, і таки кажуть, що найперша жінка нового султана, котру він найбільше любить, звідси, попадянка, кажуть, з Рогатина, що її татаре тому пару літ забрали в ясир. Котра ж інша може бути, як не ваша донька?
— Бог би з вас говорив,— кажу,— але то всьо може бути байка.
А вони кажуть:
— А ми вам, їмость, на ту байку позичимо грошей на дорогу і туди, і назад, як схочете вертати. І самі з вами поїдемо. А я їм на те:
— Люде добрі,— кажу,— ніяких позичок не беру, бо не маю на що позичати, ні з чого віддавати. Ану ж потому покажеться, що то не моя дочка! І не тільки вертай зі сміхом, але ще довг віддавай! Та з чого?
— А жиди що на те, мамуню? — запитала Настуня.
— А вони подивилися оден на другого та й кажуть: “Гм, може, так, а може, інакше. Знаєте, що? — кажуть.— Ми вам, їмость, таки так дамо грошей на дорогу,— на наше ризико! Може, стратимо, а може, ні”.
— А ви, мамо, що на те сказали?
— А що ж я, доню, іншого могла сказати, як: “Не хочу я нічийого задармо! Дякую вам, але не хочу, бо відки ви приходите до того, щоб мені щось задармо давати?”
А вони кажуть:
“Їмость, ви гадаєте, що то буде-таки зовсім задармо, якби там ваша дочка була? Ну, ну, добре ви, їмость, гадаєте! Ми, паніматко, від вас нічого не хочемо. І від вашої доньки ми нічого не хочемо, бо вона сама дасть”.
А другий докинув:
— Вона й давати не потребує нічого, лише нехай одно слово скаже, аби нам в турецькім краю кривди в торговлі не робили. Ми більше не хочемо і не потребуємо.
— А як то не моя дочка,— кажу,— тоді ви до мене: віддавай гроші за дорогу!
— Їмость, хто вам то каже?
— Та тепер не кажете, але потому можете сказати.
— Ми вам тепер на письмі дамо, що ні тепер, ні потому нічого від вас не хочемо. Ну? Добре буде?
— Боюся я й вашого письма,— кажу.— Моя нога,— кажу,— ще не була в суді, нехай там нога чесного чоловіка не стане! Бог знає, що ви понаписуєте, а потому світи очима по судах. Тягайся!..
— Ну,— каже старший,— розумію: судові ви не вірите і, може, маєте слушність: усякі судді бувають. Але свому владиці вірите? Як вірите, то завтра можете їхати з нами до вашого єпископа в Перемишлі.
— Та ще єпископові вашими паперами голову клопотати? Мало він має своїх клопотів? — кажу.
— Ну, де ви виділи такого владику, аби не мав клопотів? І чим ліпший, тим більше клопотів має. Так, як з кождим чоловіком. Але він на то владика, аби мав клопоти, так як я купець на то, аби я мав інтереси,— каже,— А ви гадаєте. що інтереси без клопотів?.. Ну, надумайтеся,— каже.— Ми прийдемо завтра.— Попращалися і пішли.
— А я, доню, думаю й думати боюся. Вже до Перемишля не близько. А до тебе, гадаю, дорога як на другий світ. Далека й незнана. Та й коби ще знаття, що то до тебе! А то їдь. Бог знає куди та й за чим, гадаю. Доньки, що за турецьким цісаром, шукати!.. Чи придумав хто таке коли? Чи в сні кому таке приснилося? А тут ні порадитися з ким, бо лише сміються люде. Ще скажуть, що стара з розуму зійшла та й байку за правду бере. Як тільки жиди з хати — вже причепилися: “Що вам,— кажуть,— жиди казали?” — “Ет,— кажу,— дайте мені спокій з жидами! От, верзуть Бог знає що!”
— Не скоро, мабуть, заснули ви, мамо, тої ночі...
— Та де можна було заснути, доню! Так мені здавалося, якби на тамтой світ вибиратися... Задрімала я аж над ранком, як уже світало. І снилася ти мені, вся в білім і в блискучій короні на голові. А з серденька твого крізь білу суконку краплями червона кровця виступає. А ти рученьками за серденько хапаєш, кровцю розтираєш, і вже по пальчиках вона тобі спливає... І тяжко зітхаєш... І така мене туга за тобою зняла, що я таки у сні сказала собі: “Нехай ся діє воля Божа! Поїду! Що буде, то буде!”
— Жиди прийшли?
— Та прийшли, доню. Переночували знов у місцевого корчмаря і прийшли рано.
— “Що ж,— кажуть,— їдемо до Перемишля? То ближче, як до доньки”.
— “Та їдемо,— кажу,— спробую”.
— “Ну,— кажуть,— як до Перемишля доїдемо, то вже так, якби ми й до вашої дочки доїхали”.
— Сплакала я, доню, та й поїхала з жидами. Ледви дійшла я до єпископської палати, бо віддиху не ставало. Найбільше з сорому.
— Та чого з сорому, мамо?
— Доню, доню! як неправда,— то стид, а як правда,— то гріх, гадаю, за чужу віру заміж виходити, своє

читати