11. Спів Кажанів

Той, хто ув’язнює у клітці спів,

Пробуджує Небесний Гнів.

 

До Поліції

Я вимушена написати цього листа, оскільки мене непокоїть бездіяльність місцевої Поліції в справі розслідування смерті мого сусіди в січні цього року, а також загибелі Коменданта за півтора місяці потому.

Обидві ці сумні події сталися зовсім неподалік, тому не дивно, що це Непокоїть і Хвилює мене особисто.

На мою думку, існує чимало очевидних доказів того, що їх було Вбито.

Я б ніколи цього не стверджувала, якби не той факт (а я розумію, що факти є для Поліції тим, чим цеглини для будинку чи клітини для організму – вони становлять основу всієї системи), що разом з моїми Друзями стала свідком не стільки самої смерті, як ситуації відразу після неї, ще до прибуття Поліції. Першого разу свідком був мій сусіда, Сверщинський, за другим – колишній учень, Діонізій.

Моє переконання, що Покійні стали жертвами Вбивства, базується на двох видах спостережень.

 

По-перше, на місці Злочину в обидвох випадках перебували Тварини. Попервах біля будинку Великої Ступні ми разом зі свідком Сверщинським бачили кількох Козуль (тим часом їхню товаришку було вже почетвертовано на кухні жертви). Що стосується Коменданта, свідки, у тому числі нижчепідписана, помітили величезну кількість слідів козулиних ратиць на снігу довкола колодязя, де знайдено тіло. На жаль, несприятлива для Поліції аура спричинила швидке знищення цих напрочуд важливих і вагомих доказів, які прямо вказують на винуватців обох злочинів.

 

По-друге, я вирішила проаналізувати певну надзвичайно показову інформацію, яку можна отримати з космограм (зазвичай їх називають Гороскопами) жертв, причому і в одному, і в іншому випадку здається очевидним те, що загибель могли спричинити Тварини, котрі на них напали. Це дуже рідкісне розташування планет, саме тому я пропоную Поліції звернути на це особливу увагу. Дозволю собі додати обидва Гороскопи, сподіваючись, що їх розгляне поліційний Астролог і підтримає мої Припущення.

З повагою,

Душейко.

* * *

На третій або четвертий день перебування Бороса причалапав Матога, що слід уважати неабиякою подією, бо він майже ніколи мене не провідував.

Виглядало на те, що сусіда був занепокоєний присутністю чужого чоловіка в моєму домі, тому подався в розвідку. Пересувався, зігнувшись навпіл і поклавши руку на поперек, а на обличчі застигла гримаса болю. Сів, важко зітхнувши.

– Поперек схопило, – кинув Матога замість привітання.

З’ясувалося, що він саме зробив у відрах розчин бетону, і вже збирався його виливати, вимощуючи нову доріжку до дому з боку подвір’я, та щойно схилився до відра, як щось хруснуло йому в спині. Тому він залишився в цій незручній позі, з рукою, простягнутою до відра, бо біль не дозволяв випростатися навіть на міліметр. Лише зараз йому трохи попустило, тож він прийшов попрохати в мене допомоги, знаючи, що я розуміюся на будівництві, бо бачив, як минулоріч я самотужки прокладала бетонну доріжку. Глипнув на Бороса спідлоба дуже непривітно, особливо на його кіску, яка, мабуть, видавалася йому чимсь дуже екстравагантним.

Я познайомила їх. Матога простяг руку, помітно вагаючись.

– Небезпечно волочитися околицями, тут відбуваються дивні речі, – грізно сказав він, але Борос знехтував його пересторогою.

Отож ми подалися рятувати бетон від застигання у відрах. Працювали ми з Боросом, а Матога сів на стільці й віддавав накази, які в нього набули форми порад, бо кожна фраза починалася словами: «Я б вам радив...».

– Я б вам радив виливати потрохи, то тут, то там, і доливати, як уже вирівняється. Я б вам радив трохи зачекати, доки воно не вляжеться. Я б вам радив не наштовхуватися одне на одного, бо це спричиняє безлад.

Усе це нас дратувало. Але потім, після роботи, ми повсідалися на Сонці перед Матожиним будинком, де от-от мали розквітнути півонії, і весь світ, здавалося, був укритий тоненькою позолотою.

– А що ви робили в житті? – раптом запитав Борос.

Його слова пролунали так зненацька, що я відразу поринула в спогади. Вони пропливали перед моїми очима і, як це часто трапляється, усе в них здавалося кращим, привабливішим, щасливішим, ніж у дійсності. Дивно, але ми замовкли.

Для людей мого віку вже не існує місць, які вони справді любили і яким належали. Не існують місця дитинства й молодості, села, куди ми їздили на канікули, парки з незручними лавками, де розквітало перше кохання, міста, кав’ярні, будинки. Навіть, якщо вони збереглися зовні, це викликає біль, бо схоже на черепашку, яка зяє пусткою. Мені немає куди повернутися. Це нагадує стан ув’язнення. Стіни камери– це горизонт того, що я бачу. За ними існує світ, але він чужий і мені не належить. Тому для таких, як я, можливим є лише «тут і тепер», бо будь-яке «потім» здається сумнівним, непевне майбутнє ледь вимальовується, нагадуючи фата-моргану, котра може зникнути від найменшого повіву вітерця. От, про що я думала, коли ми сиділи мовчки. І це було краще, ніж розмова. Не відаю, про що думали обоє чоловіків. Може, про те саме, що і я.

 

Ми таки домовилися на вечір і втрьох випили трохи вина. Нам навіть вдалося разом поспівати. Почали від «Нині я до тебе не прийду», але несміливо й тихо, немов за відчиненими в сад вікнами чаїлися великі вуха Ночі, ладні підслухати наші думки, слова, навіть пісні, й пред’явити їх на розгляд верховного суду.

Лише Борос не переймався. Воно й зрозуміло – він був не вдома, а на гастролях завжди можна дозволити собі подуріти. Відкинувся на стільці і, вдаючи, наче акомпанує собі на гітарі, примружив очі й заспівав:

– Зер-і-із а ха-а-аус ін Нью-у-у Орлі-і-і-н,
Зей ко-о-ол зе Ра-а-айзін Са-а-ан...

А ми, наче зачаровані, підхопили мелодію й слова і, дивлячись одне на одного та дивуючись цій несподіваній згоді, співали разом.

Виявилося, що ми більш-менш знали слова аж до моменту: « O mother , tell your children », що гарно свідчить про нашу пам’ять. А тоді почали щось мугикати, вдаючи, ніби знаємо, що співаємо. Проте не знали. І вибухнули реготом. О, це було чудово й так зворушливо. Потім сиділи мовчки, намагаючись пригадати інші пісні. Не знаю, як там кому, а мені весь пісенник випарувався з голови. Тоді Борос пішов до кімнати й приніс крихітний поліетиленовий пакетик, звідки витягнув дрібку сухого зілля й почав скручувати з нього цигарку.

– О Господи, я не курив травки уже років із двадцять,– несподівано мовив Матога, і його очі засяяли, а я глянула на нього, здивована.

Це була дуже світла Ніч. Червневу повню називають повнею блакитного Місяця, бо світило набуває тоді надзвичайно гарного блакитного відтінку. Якщо вірити моїм «Ефемеридам», ця Ніч триває лише п’ять годин.

Ми сиділи в саду, під старою яблунею, на якій вже зав’язалися яблука. Сад пахнув і шелестів. Я втратила відчуття часу, і будь-яка пауза між реченнями здавалася мені нескінченною. Перед нами відкрилася часова безодня. Ми розмовляли цілу вічність, постійно говорили про те саме, достеменно те саме, то одними, то іншими вустами, і жоден з нас не пам’ятав, що аргумент, який він зараз заперечував – це той, що він його перед тим відстоював. Властиво кажучи, ми зовсім не сперечалися; вели діалог, тріалог, три тварини, якісь гоміноїди, напівлюди, напівтварини. І я усвідомила, що нас багато в саду і в лісі, а наші обличчя вкриті шерстю. Дивні істоти. А дерево обсіли знайомі Кажани й співають. Їхні тоненькі, вібруючі голоси коливають мікроскопічні частки туману, тому Ніч довкола нас починає тихо видзвонювати, скликаючи всі Створіння на нічну службу божу.

Борос на цілий еон^[1] зник з дому, і ми сиділи з Матогою мовчки. Він широко розплющив очі й дивився на мене так уперто, що довелося сховатися від цього погляду в тінь дерева. Так я й зробила.

– Пробач мені, – тільки й сказав він, а мій розум рушив, наче величезний паротяг, аби збагнути його слова. Що таке я мала пробачити Матозі? Згадалося, як він кілька разів не відповів на моє привітання. Або як розмовляв зі мною через поріг, коли я принесла йому листи, і не захотів впустити мене до своєї охайної, чистенької кухні. І ще: він ніколи не поцікавився мною, коли я догоряла в ліжку, змагаючись із Недугою.

Але ж це не ті справи, які я мала б йому простити. А може, він мав на увазі свого холодного, насмішкуватого сина в чорному пальті. Ну, що ж, ми за своїх дітей не відповідаємо.

Нарешті Борос з’явився у дверях з моїм лептопом, яким він однаково вже користувався, і підключив до нього свої навушники схожі на вовчі ікла. Досить довго було зовсім тихо, а ми чекали якогось знаку. Нарешті почули грозу, але вона не злякала нас, і навіть не здивувала. Запанувала над дзвіночками з імли. Мені здалося, що ця музика і є найвідповіднішою, її створили саме для цього вечора.

– Riders on the storm,
– пролунали звідкись слова.
Riders on the storm
Into this house we’re born
Into this world we’re thrown
Like a dog without a bone
An actor out on loan
Riders on the storm...

Борос мугикав, погойдуючись на стільці, слова пісні весь час повторювалися, завжди одні й ті самі. Інших не було.

– Чому деякі люди такі злі й паскудні? – риторично запитав Борос.

– Сатурн, – сказала я. – Традиційна стародавня Птолемеєва Астрологія пояснює це впливом Сатурна. У своїх негармонійних аспектах він має здатність створювати людей дріб’язкових, підлих, самотніх і плаксивих. Вони злостиві, боягузливі, безсоромні, похмурі, вічно плетуть інтриги, лаються й не дбають про власне тіло. Завжди хочуть більше, ніж мають, і ніщо їм не подобається. Таких ти маєш на увазі?

– Це може бути наслідком помилок у вихованні, – додав Матога, вимовляючи кожне слово повільно й старанно, ніби боявся, що язик от-от викине йому коника й бовкне щось інше. Коли йому вдалося вимовити це речення, він зважився на друге:

– Або класової боротьби.

– Або дитину запізно почали привчати до горщика, – докинув Борос, а я сказала:

– Деспотична мати.

– Авторитарний батько.

– Сексуальне розбещення в дитинстві.

– Штучне вигодовування.

– Телебачення.

– Недостача літію та магнію в організмі.

– Біржа, – з ентузіазмом вигукнув Матога, але, як на мене, перегнув.

– Ні, дай спокій, – заперечила я. – Яким чином?

Тоді він виправився:

– Посттравматичний синдром.

– Психофізична конструкція.

Ми перекидалися цими вигадками, доки їх не забракло, і це нас дуже розвеселило.

– Все-таки Сатурн, – мовила я, вмираючи від сміху.

 

Ми провели Матогу до нього додому й намагалися поводитися дуже тихо, щоб не розбудити Письменницю. Але нам це не дуже вдавалося, ми щомиті вибухали сміхом.

Вино додало нам сміливості, тож ідучи спати, ми обнялися з Боросом, вдячні одне одному за цей вечір. Потому я бачила, як він ковтав у кухні свої таблетки, запиваючи їх водою із крана.

Я подумала, що цей Борос дуже гарна Людина. І добре, що він теж має свою Недугу. Здоров’я – дуже непевний стан, який не віщує нічого хорошого. Краще вже спокійно хворіти, тоді, принаймні, знаєш, від чого помреш.

Він прийшов до мене Вночі й став навколішки біля ліжка. Я не спала.

– Спиш? – прошепотів він.

– А ти релігійний? – я мусила запитати його про це.

– Так, – гордо відказав він. – Я атеїст.

Мені це видалося цікавим.

Я відгорнула ковдру й запросила його до себе, та оскільки я не сентиментальна й не маю звички розчулюватися, то не буду далі про це розводитися.

* * *

Наступного дня була субота, і Дизьо з’явився із самого ранку.

Я саме працювала в невеличкому садку біля дому, перевіряючи одну свою Теорію. Мені здається, що я знайшла докази того, що фенотип успадковується всупереч законам сучасної генетики. Я помітила, що деякі набуті риси нерегулярно з’являються в наступних поколіннях. Тому три роки тому я вирішила повторити Менделів експеримент із запашним горошком; саме цим я зараз займаюся. Надривала пелюстки квітів, уже в п’ятому поколінні підряд (по два щороку), і перевіряла, чи з насіння проростатимуть квіти зі здеформованими пелюстками. Слід сказати, що результати мого експерименту виглядали дуже обнадійливо.

Старенька Дизева машина вигулькнула з-за повороту геть несподівано, і здається, сама виглядала задиханою й збудженою.

Дизьо вийшов з неї так само схвильований.

– Знайшли тіло Нутряка. Зовсім заклякле. Вже багато тижнів.

Мені стало недобре. Довелося сісти. Я виявилася до цього неготова.

– Отже, він не втік із коханкою, – озвався Борос, вийшовши з кухні із чашкою чаю. Він не приховував розчарування.

Дизьо здивовано глянув на нього, потім на мене й замовк, спантеличений. Довелося їх швиденько познайомити. Потиснули руки один одному.

– Ой, та це давно відомо, – сказав Дизьо, і його ентузіазм зменшився. – Він залишив кредитні картки й купу грошей на рахунках. Так, проте закордонного паспорта справді ніде не було.

Ми сіли на подвір’ї. Дизьо розповідав, що його знайшли крадії деревини. Учора пополудні вони заїхали машиною до лісу з боку лисячої ферми й там, майже в Сутінках, наштовхнулися, як самі розповідали, на труп. Він лежав серед папороті у ямі, звідки раніше брали глину. А позаяк виглядав жахливо, скоцюрблений і настільки понівечений, то злодії не відразу й утямили, що перед ними тіло Людини. Спершу вони перелякалися й втекли, але сумління їх мучило. Звичайно, крадії боялися йти до Поліції з простої причини – тоді відразу випливуть їхні злодійські оборудки. Врешті, вони могли б сказати, що просто там проїжджали... Пізно ввечері подзвонили до Поліції, і вночі приїхала група. За рештками одягу вдалося встановити, що це Нутряк, бо він носив дуже прикметну шкіряну куртку. Але, мабуть, усе з’ясується в понеділок.

 

Син Матоги назвав потім нашу поведінку дитячою, але мені вона здалася дуже розсудливою – ми посідали до Самурая й поїхали туди, де знайшли тіло, до лісу, за звірофермою. І ми були аж ніяк не єдині, хто теж повівся по-дитячому – тут зібралися зо два десятки людей, чоловіків та жінок із Трансильванії, та й лісоруби, оті вусаті, теж були тут. Між деревами було напнуто помаранчеву стрічку, і з відстані, на яку допускали глядачів, важко було щось розгледіти.

До мене підійшла одна літня жінка й сказала:

– Кажуть, він лежав тут уже не один місяць, і лисиці добряче його понівечили.

Я кивнула. Ця жінка була мені знайома, ми часто зустрічалися в крамниці Доброї Звістки. Вона мала на ім’я Інноцента, і мені це дуже подобалося. Але взагалі я їй не заздрила – у неї було кілька синів, справжні нікчеми, з яких не було жодної користі.

– Хлопці казали, що він був цілий білий від плісняви. Увесь запліснявів.

– Невже таке буває? – перелякано спитала я.

– Звичайно, – упевнено відказала та. – І в нього був дріт на нозі, уже врослий у м’ясо, так сильно затягнувся.

– Сильце, – зрозуміла я, – він напевне потрапив у пастку. Їх тут завжди ставили.

Ми йшли вздовж стрічки, намагаючись добачити щось особливе. Місце злочину завжди викликає страх, тому роззяви майже не розмовляли між собою, або балакали тихенько, наче на кладовищі. Інноцента йшла за нами, промовляючи від імені всіх, хто нажахано мовчав:

– Але ж від сильця не помирають. Стоматолог уперто торочить, що це помста тварин. Бо ж, знаєте, Нутряк із Комендантом полювали.

– Так, знаю, – відповіла я, здивована тим, що чутки так швидко поширюються. – Я теж так уважаю.

– Справді? Ви гадаєте, ніби воно можливо, щоб тварини...

Я стенула плечима.

– Я знаю. Думаю, що вони так помстилися. Інколи можна чогось не розуміти, зате добре це відчувати.

Вона трошки подумала, але зрештою погодилася зі мною. Ми пройшлися вздовж стрічки й зупинилися в місці, звідки було добре видно машини й поліцейських, які, одягши, гумові рукавички, стояли навколішках на землі. Мабуть, хотіли зараз зібрати всі можливі докази, щоб не припуститися таких помилок, як із Комендантом. Бо це таки були помилки. Нам не вдалося підійти ближче, бо двоє поліцейських відганяли нас назад, на дорогу, наче зграйку Курчат. Проте було помітно, що вони старанно шукали сліди, і кілька працівників вешталося лісом, звертаючи увагу на найменші деталі. Дизьо їх злякався. Волів би, щоб його за таких обставин не впізнали. Хай там як, але ж він працював у Поліції.

 

Під час підвечірку, який ми влаштували собі на подвір’ї, бо ж була така гарна погода, Дизьо продовжував висловлювати свої здогади:

– Таким чином уся моя гіпотеза нанівець. Зізнаюся, мені спало на думку, що це Нутряк допоміг Комендантові впасти до колодязя. У них були спільні оборудки, вони посварилися, можливо, Комендант шантажував його. Я гадав, що вони зустрілися біля того колодязя й почали сперечатися. Тоді Нутряк штовхнув його, і той упав.

– А тепер виявляється, що все значно гірше, ніж нам здавалося. Убивця досі залишається невловимим, – мовив Матога.

– Подумати лишень, що він вештається десь тут неподалік, – Дизьо заходився коло десерту з полуниць.

Мені ягоди видалися зовсім без смаку. Я подумала, чи це тому, що їх підживлюють якоюсь гидотою, чи, може, через те, що наші смакові рецептори постаріли разом з нами. І ми більше ніколи не відчуємо колишніх, давніх смаків. Ще одна незворотня зміна.

За чаєм Борос почав зі знанням справи розповідати про роль Комах у розкладі тіла. Переконав мене ще раз поїхати до лісу ввечері, коли Поліція вже собі поїде, аби він міг провести свої дослідження. Дизьо й Матога вирішили, що це якесь неймовірне дивацтво і, прикро вражені, залишилися на веранді.

* * *

Помаранчева стрічка яскравіла серед м’якої темряви лісу. Спершу я не хотіла підходити ближче, проте Борос поводився впевнено й без зайвих розмов потягнув мене за собою. Я стояла за ним, а він ліхтариком на лобі присвічував собі на лісову підстилку, між папороттю, шукаючи там пальцем слідів Комах. Дивно, як Ніч позбавляє все кольору, ніби зневажає будь-яку екстравагантність. Борос бурмотів собі щось під носом, а переді мною постало видіння.

 

Приходячи на ферму й визираючи у вікно, Нутряк бачив ліс, стіну лісу, повного папороті, і того дня помітив гарних, пухнастих, рудих диких Лисів. Вони анітрохи не боялися; сідали, як Собаки, і весь час зухвало дивилися на нього. Можливо, у його малому, жадібному серці зродилася якась надія – він натрапив на легкий заробіток, бо таких ручних, гарних Лисів можна принадити. А звідкіля ж вони взялися, такі довірливі, приручені, думав він. Може, це якісь нащадки тих, що живуть у тісних клітках, і ціле своє недовге життя метушаться в них, таких малих, що носом торкаються свого цінного хвоста. Ні, це неможливо. Бо ці Лиси були великі й гарні. Ось чому того вечора, побачивши їх знову, він надумав піти за ними й на власні очі перевірити, що ж воно таке його спокушає, яка нечиста сила. Накинув шкіряну куртку й вийшов. І тоді зрозумів, що вони на нього чекають – прегарні, сповнені гідності Тварини з розумними очима. «Ф’ю, ф’ю», – свиснув він до них, наче до собак, та що ближче до них підходив, тим далі вони відступали в ліс, ще голий і мокрий цієї пори року. Нутрякові здавалося, що йому неважко буде впіймати одного, лиси були майже поруч. Спало на думку, що вони скажені, та він не зважав на це. Зрештою, йому вже робили колись щеплення від сказу, коли його покусав Пес, якого він підстрелив. Довелося добити його кольбою. Дарма, хай так. Лиси вели з ним дивну гру, зникали з очей і з’являлися знову, двоє, троє, а потім йому почало здаватися, що він бачить ще й гарних, молоденьких, пухнастих Лисичок. Нарешті, коли один з них, найбільший, породистий Самець спокійно сів перед ним, вражений Ансельм Нутряк присів, і просувався далі повільненько, на зігнутих ногах, схилившись уперед і простягнувши руку, вдаючи, наче тримає в долоні якийсь ласий шматок. Може, цей Лис спокуситься, і тоді його вдасться перетворити на гарний комір. І раптом усвідомив, що в чомусь заплутався, його ноги були знерухомлені й він не може рушити далі за Лисом. Холоша штанів задерлася, і він відчув на кісточці щось холодне, металеве. Шарпнув ногу. Збагнувши, що це сильце, він інстинктивно сахнувся, та було вже пізно. Цим рухом Нутряк підписав собі смертний вирок. Дріт напнувся й звільнив примітивне знаряддя – зігнута молода берізка раптом рвучко випрямилася, шарпнувши тіло з такою силою, що воно на мить повисло в повітрі, метляючи ногами, але всього лише на мить, бо відразу завмерло. За хвилину береза зламалася, не витримавши тягаря, і таким чином Нутряк знайшов спочинок у ямі, на дні якої от-от мали проклюнутися пагони папороті.

Зараз на цьому місці стояв навколішках Борос.

– Присвіти мені, будь ласка, – попросив він, – здається, у нас тут личинки Cleridae .

– А ти віриш, що дикі Тварини могли б заподіяти смерть Людині? – запитала я, схвильована своїм видінням.

– Так, звичайно, що так. Леви, леопарди, бики, змії, комахи, бактерії, віруси...

– А такі, як Козулі?

– Мабуть, вони теж можуть.

Отже, він був на моєму боці.

На жаль, моє видіння не пояснювало, яким чином Лиси з ферми опинилися на волі. Ані того, як сильце на нозі стало причиною смерті.

 

– Я знайшов Acarina , Cleridae , осині личинки, Dermaptera , або, як їх називають, щипавок, – розповідав Борос за вечерею, яку приготував у мене на кухні Матога. – Ну, і мурашок, звичайно. Ага, і ще багато плісняви, але коли труп забирали, її дуже понищили. Як на мене, це свідчить про те, що тіло перебувало на стадії жирової ферментації.

Ми їли макарони, присмачені соусом із пліснявим сиром.

– Невідомо, – продовжував Борос, – що це було, пліснява чи adipocere , тобто трупний віск.

– Що ти таке кажеш? Що таке трупний віск? Звідки ти все це знаєш? – допитувався Матога, напхавши рота макаронами; на колінах він тримав Марисю.

Борос пояснив, що колись був поліційним консультантом. І трохи вивчав тафономію.

– Тафономію? – запитала я. – А що ж воно таке?

– Це наука про розкладання тіла. «Тафос» – по-грецькому означає «могила».

– Боже мій, – зітхнув Дизьо, наче прохав когось утрутитися. Але нічого такого, звісно, не сталося.

– Це свідчить про те, що тіло пролежало там днів сорок-п’ятдесят.

Ми порахували подумки. Дизьо виявився найкмітливішим:

– Це міг бути початок березня, – замислився він. – Лише місяць після Комендантової смерті.

 

Протягом трьох тижнів ніхто не говорив ні про що інше, доки не знайшли наступний труп. Кількість версій Нутрякової смерті, які поширювалися довкола, була величезною. Дизьо казав, що Поліція взагалі не розшукувала його після зникнення в березні, бо пропала також його коханка, про яку всі знали. Навіть дружина. І хоча знайомі дивувалися, що Нутряк з нею виїхав так несподівано, все-таки були переконані, що в того були якісь темні оборудки. Ніхто не хотів пхати свого носа в чужі справи. Його дружина теж змирилася зі зникненням, цілком імовірно, що для неї все це виявилося дуже доречним. Вона вже подала на розлучення, але, як потім з’ясувалося, це було зайвим. Овдовіла. Здається, так для неї краще. Коханка віднайшлася й розповіла, що вони з Нутряком розійшлися ще в грудні, і від Різдва вона гостювала в Америці у своєї сестри. Борос уважав, що поліцейські мали б розшукувати Нутряка, якщо в них були якісь підозри. Але, може, Поліції були відомі факти, яких ми не знаємо.

Наступної середи я почула в крамниці Доброї Звістки, що неподалік з’явився якийсь Звір, що дуже полюбляє нападати на людей. Мовляв, цей самий Звір хазяйнував минулоріч на Опольщині, з тією різницею, що там жертвами ставали свійські Тварини. Людей охопила паніка, усі вечорами зачиняли будинки й стайні на засув.

– Я теж позабивав усі дірки в паркані, – повідомив Добродій з Пуделем. Цього разу літній пан купував вишуканий жилет.

Я зраділа, побачивши їх. І його, і Пуделя. Пес сидів чемно й дивився на мене розумними очима. Пуделі мудріші, ніж усім здається. Це стосується й інших Створінь – ми просто недооцінюємо їхній розум.

Ми вийшли разом із крамниці Доброї Звістки й трохи постояли біля Самурая.

– Я пригадую, що ви тоді казали, у відділку. Це було дуже переконливо. Гадаю, не йдеться про якогось одного звіра-вбивцю, а про багатьох. Це могло відбутися внаслідок кліматичних змін, тварини стали агресивніші, навіть козулі й зайці. І тепер мстяться за все.

Так казав цей літній чоловік.

 

Борос поїхав. Я відвезла його на вокзал до міста. Його студенти не приїхали, бо в цих екологів геть поламалося авто. Може, узагалі не було жодних студентів. Може, Борос мусив залагодити тут якісь інші справи, а не лише те, що стосувалося Плоскотілки Кровоколірної.

Декілька днів мені дуже його бракувало – чоловічої косметики у ванній, навіть чашок після чаю, які він скрізь залишав. Він телефонував щодня. Потім трохи рідше, через день. Його голос лунав, ніби він перебував у іншому вимірі, якійсь глушині на півночі, де стоять тисячолітні дерева,
а величезні Тварини повільно походжають поміж ними, опинившись неначе в позачасовому просторі. Я спокійно дивилася на те, як образ Бороса Шнайдера, ентомолога й тафонома, блякне й тьмяніє, залишається хіба що сива безглузда кіска в повітрі. Усе це мине.

Мудра Людина знає про це від самого початку й ні про що не шкодує.

 

Переклад з польської Божени Антоняк

 

^[1] Еон – ера ( ред. ).

 

читати