Завантажити

скарбу.
Так, обоїх! Се вистарчало йому. Він лише сього хотів. Се був початок і кінець його мрій і бажань. Оце, власне. І сього хотів він усіми нервами свойого єства, хотів до кінця свого життя. Бажав сього свідомо й несвідомо, лише жив і дихав тим...
Ішов іще полем до бурдея. Ніч була така ясна й лагідна, така тиха, неначе хотіла розійтися в лагідності і красі. Десь-не-десь стояло мовчки, не шевелячися, не жате ще збіжжя, дрижала роса на колоссі, або товпилися один по однім снопи в кланях103, кидаючи відсторонь велику неповоротну тінь коло себе.
Він ішов у напрямі поля, тою самою стежкою, що знижалася, мов котел, що колись ішли нею Анна з Михайлом. Його позір спинився на бурдею і деревині, що обдавала його темною тінню, а відтак мимоволі на “сусіднім” ліску.
Він лежав так темно й густо, так спокійно, неначеб ждав на кого. Все оставав однаковий і поважний. Хлопець успокоївся, поглянувши на нього, і інші образки заповнили його душу. Звідти він часто крав дрова. Там зрубав він одного разу цілого дубка і спродав жидові, і до сеї днини не знав про се ніхто, іншим разом украв татові два штибулі, спрягав там і знов спродав жидові, і тато на те не прийшов. А знов раз, саме в середині літа, забрав мамі кусень полотна, що білилося, закопав там — і ніхто й не писнув за ним.
Він був там певніший, як дома. Сей ліс ставав йому не раз у пригоді, не був далеко від бурдея, а що найліпше — все, що в лісі роблено, не було гріхом. Чи вкрасти що, чи крадене заховати, чи чинити там добре або зле,— се все не було там гріхом. Уже як ліс кінчився, як лишилася остання деревина за спиною і чоловік ступив на рівне, чисте поле, так лишився за ним і всякий гріх, і він був свобідним, чистим, як передше...
Прискорив кроки.
Побачив зайця, як той гнав уперед нього конюшиною високими скоками. Він мусив його дістати.
Ніч була така місячна й тиха, все спало, і ніхто не перешкодить йому вбити звіра. В бурдею мав пишну батькову стрільбу, що ніколи не хибила, а вбивала на місці. Так мав би що понести завтра до жида на Гоппляц. Жиди самі дичини не їдять, але вони скуповують її для панів до міста.
Он там виринув він знову із конюшини, темний і зграбний. Піднявся на задніх лапах і стеріг вухами. Саме аж просилося гримнути в нього... Він не йшов уже з бурдея, а біг. Забув уже і землю, й Рахіру, і вся вага, що тяжіла йому ще перед хвилею на душі, була неначе здута: він відчував і знав лише одного: того звіра он там він мусив спалити. Його гнало до того, неначе мусив се зробити за всяку ціну, неначе мав тим відзискати всю рівновагу свойого єства.
Легкі, імлисті постаті, що висіли недвижно перед “сусіднім” лісом над вогкою, багнистою левадою, здавалося, ворушилися, оживлялися й незамітно усувалися з місця. Здавалося, зливалися ніжно в одну масу і, здіймаючися побідно вгору, мостили, приманюючи таємничими рухами, дорогу до темної, вижидаючої глибини лісу,
Одна звізда на небі найшла своє місце невигідним і замінила його. Величезним, лукуватим розмахом кинулася в простір і спинилася срібною мерехтячою точкою на противнім місці безкрайого голубого неба.
Одиноко й опущено лежав бурдей напереді горстки тих лісових дерев, що збилися до купи садовини, а його два дрібні віконця вилискувалися щиро до ясного місяця і до широкої площини, що розлилася перед ним.
Стара Сойка, здавалося, мала лихий сон. По довгім вештанню з одного кутка свого обійстя в інше, сіла й завила. Її голова була сим разом спущена до землі, а її виття повне болісних, зловіщих вібрацій.
 
XVI
 
Наблизилася пізня осінь — листопад. Вона привела сонячні, але вже холодні дні й незвичайно погідні ясні ночі. Одначе про воду говорили люди, що вона вже цвіте. В самій пізній осені був у неї час розцвіту. Вона була ледовато-зимна, мала рішуче срібний полиск, та була така чиста і прозора, що на її дні можна було розрізнити і найдрібніші камінці.
Та вже минув час білення полотен. Білі довгі пасма полотен, що пишалися кожного літа у Марійки в поблизькості бурдея в саду або на сіножаті коло конюшини, були старанно звиті й заховані в хаті “на горі” у великій скрині. Поля простягалися обнажені зі свого золотистого та різнобарвного строю, і тут і там спинялися громади товарини, випасаючи багату стернину. Поодиноке здавлене калатання майже беззвучних дзвінків при шиї вибраної чільної худобини блукалося, дрижачи тихими полями, завмираючи десь далеко в простороні, а відтак наставала тишина. Спокійна й мирна, а земля огрівала, де могла, свою втомлену поверхню. Около бурдея виглядала гарно й відновлено.
Михайло пробував уже цілий місяць дома, увихався, як бджола, у всіх закутках господарства, і зробив із нього — як говорив Івоніка — чисте дзеркало. Він багацько чув і видів при війську, навчився багато, і що його тепер вражало дома (тут в бурдею, як і в сільській хаті “на горі”) немило — се була нехарність. Що лише міг у руки взяти — очищував, порядкував, і загалом працював із такою

читати