Завантажити

гинуть! — сказала.
По хвилині, під час якої мовчали обоє, обізвалася:
— Не скажеш таки нічого старим про се? А я б їм таки навмисне все розповіла. Нехай потішаться трохи, як чорною годиною. Я їм не до вподоби, то, може, вона приросте їм до серця!
Але він похитав головою. У нього прокинулася інша думка. Він хотів собі се заховати. Воно могло йому колись пізніше ліпше придатися. Колись і проти самого Михайла стати в пригоді. До того, хотів колись Михайла захопити з дівчиною і вже тоді... Його очі засяли, як передше, зимним блиском, що чимраз більше ріс, погойдалися по землі від одного предмета до другого, і він замовк. По якімсь часі спер голову в руки, а ті на коліна, втопив очі в землю і промовив:
— Сього року має тато прекрасну пшеницю! Саме та, на котру я сам орав і котру до кінця досівав!
Вона виймила на хвилину люльку з-помежи зубів і спитала:
— Та й що?
— Ніщо! Але та земля, на якій ми сього року ту пшеницю сіяли, дуже добра. Всі наші грунти дуже добрі! Земля товста така та красна, що хоч що посій, то все пишно виросте!
— Се ти вперше знаєш? — спитала вона із легким глумом.—Ціле село знає, що грунти Івоніки чи не найліпші тут у селі. І від панських, мабуть, ліпші!
— Я се й перше знав! — відповів він звільна і все задумчиво.— Але відколи Михайло пішов, знаю се ще ліпше. Як чоловік сам сіє, сам оре, сам сапає,— спізнає все ліпше. Але той кусник — він лежить недалеко від бурдея і від нього найближче до цісарського гостинця — я б його дуже хотів мати. Я б собі хотів там поставити хату. Але,— додав, сумніваючися,— чи мені його тато дасть? І Михайло казав раз, що там було би дуже добре поставити хату. Навкруги мали би ми свої грунти. До дороги близько, в бурдею не буде можна все сидіти. Ми оба не зможемо в бурдею сидіти.
1. Старий не дасть тобі того лану! — закинула рішучим тоном Рахіра.
Він не відповів.
— Старий не дасть тобі його! — повторила вона роздразнено.— Він дасть його Михайлові, а як уже дасть, то захоче, аби ти мене покинув...
Очевидно, він мав ті самі слова на устах, бо докинув так само нетерпливо і роздразнено:
— Він зараз зачне говорити про гріх і скаже, що з гріхом на душі чоловік ніколи хісна з землі не здобуде, та й таке інше. Я знаю! Я вже наперед знаю...
Вона гляділа вперед себе хвилю живо, задумана, з випуленими очима. Побачила себе в уяві ґаздинею, з красним, як сніг білим рушником на голові, в довгім вишитім кожусі, як ішла за ним у неділю до церкви. Всі чоловіки й жінки оглядалися за ними, а дівчата аж миналися зі злості. Вона була ґаздинею на Івонікових грунтах! Вона, Рахіра!
Се була її мрія, що вічно леліялась у її серці. Се було те велике щастя, за яким горіла її лакома душа й без якого не могла собі уявити життя. Прилягла до нього цілою своєю ненаситною, гарячою вдачею, З цілим голодом молодої дикої натури, що, зіллявшись ще і з іншим життям в одно, ніяк не могла розстатися хоч би й у думці від неї і всіх об'яв і вимог, які її за собою потягали.
В погоні за удержанням того її грубого, уявою вимріяного щастя деморалізувалася несвідомо чимраз більше, не жахаючися ніяких, хоч би найпідліших, учинків для заспокоєння своїх бажань.
Так, як вона собі уявляла, як думала та як хотіла,— мусило статися. Інакше й не могло воно бути. Він хотів її, вона хотіла його, він мав дістати землю від родичів, а все інше майже не існувало для неї.
— Ти! — вирвалося нараз нетерпливо із її уст.— Чого ти ніби ждеш? Поки Михайло з війська верне?..
— Та й я маю ще до війська іти! — відповів похмуро. — Раз не взяли, але другий раз можуть узяти!
— І тебе? Таже вже Михайла відібрали?
— Та так, але я мушу за себе служити! — сказав знов хмарно. Вона помовчала хвилину, а відтак спитала:
— А якби ти ще одного брата мав, мусив би й той іти?
— Авжеж!
— А ти б конче мусив?
— Гадаєш, ні? Тоді тим більше!
— Чому тим більше?
— Бо при родичах усе б один лишився! Розумієш?
— Звідки ти се знаєш, хто тобі те казав? — спитала.
— Се я знаю! Та й від тата знаю! Те всі знають! Вона замовкла й попала, як передше, у живу задуму. По якійсь хвильці спитала:
— А як воно буває, як дома є лише один син?
— Тоді він може бути увільнений, тоді можна сказати: “Старі слабі, і він мусить лишитися дома, щоби старих доглядати та й господарством правити”.
Вона не питала вже більше. І він замовк, скрутив собі папіросу, а вона почала гризти нігті. По якійсь хвилині обізвалася:
— Як Михайло прийде, то ти будеш мусити йти. А заким ти вернеш, то він ожениться, і старий дасть йому найліпшу землю.— Вона говорила се голосом, що чимраз більше знижався та упадав... Ніби бачила, як нараз її щастя розбивається, як гинуть усі надії.
— Та я не мушу йти до війська,— сказав.
— Але ж ти сам казав, що мусиш іти...
— Я відріжу собі один палець... або ні — то ти мені даси щось від твоєї тітки з М.— яке зілля,

читати