Завантажити

злучив би з його палкою натурою.
— То все певна правда, вуйку, тото, що він хотів таким способом до грошей прийти?
— Правда. Він не таїв того. Хвалився зневажливо, що на нім мстяться обставини “убогих”, і що те, що вони вибрали собі і його за оруддя, не важне. Що в нього сильне, невразливе сумління і він обграє маючих спокійно.
— Вуєчку, тепер я вірю! — зойкнула я тихо, і мої уста викривились до якогось усміху. Тому що в нього “сильне, невразливе сумління”!
— Ти могла і так повірити, а що найважніше, не потребувала взагалі одушевлятися ним. Коли би в його була гордість, то повинен був без надумування вступити на теологію і навіть не просити Маєвського о гроші, коли цей вже такий скупар. А так що? З ким він провадить борбу? Зі своїм дядьком чи з обставинами? Боюся, щоб він не спіткнувся назавсігди в тій борбі. На мою думку, це цілком байдуже, котрий завід подає чоловікові кусник хліба, нехай лиш буде чесний і для других корисний. Стан духовний неабиякий; освічених людей треба і між народом. Хто хоче дійсно працювати, найде всюди нагоду. Лиш волі треба, Наталочко, а не слів!
— Він не любить стану духовного; каже, що не годиться з його природничо-науковими поглядами і що духовенство не має будуччини.
— Так? Він це вже знає? Га, може, воно й справді так. Може, й не має будуччини. Щоправда, епоха безбожності настала. Але я тебе запевняю, Наталко, що погляди природничо-наукові можна з наукою Христовою погодити. Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Він міг, отже, цілком добре вступити на теологію. Був би мав нагоду працювати для народу в найширшім значенні слова. А хоч би і був толкував мужикам по-свому, що бог — природа, а учив їх при тім любові ближнього, чесноти, правдолюбності, учив правді, був би все більше зробив, як так!
— Мабуть, не міг, вуєчку! — сказала я тихо.
— Бо фантаст! Бо напоївся іншими ідеями!
— Вуйку, його погляди про те все не суть, наскільки я їх пізнала, як ви не раз казали: хоробливі.
— Не хоробливі! То не доказує ще нічого. Але замість того я спитаю тебе, що поможе думання і старання одиниць, коли загал не приймає того? Нехай чоловік буде умний і розсудливий скільки хоче, але коли він цієї філософії не вміє приноровити до життя, то ця філософія неправедна. Вона навіть шкідлива, мутить талановиті уми і викликує хоробливий настрій. Ти також так, як і він, перенята тим духом “будуччини”: бажаєте чогось, а самі не знаєте чого. Горе тому, хто більше жадає, ніж сам в силі дати; хто будить голод, а не заспокоює його. Що задумує такий Орядин або йому подібні? Яка в них провідна думка? Хотять долю народу поліпшити, усунути хиби суспільності? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш, на чім зачепився він один, заки зайшов він до мети? Яка сила його характеру й яка в його мораль? Такі вони всі, оті модні філософи і реформатори, що не хотять узнавати долі й недолі — і то, що всі однаково не можуть жити і не будуть жити! Така моя думка, а мені здається, що й думка більшості.
— Я думаю інакше, вуйку! Мені здається, що обов'язок кожного чоловіка є противитися тому, що показалося неправим і погубним, а зате приймати те, що подає здібний ум. Допровадити оту упряму “більшість” до пізнання правди й обов'язків. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку, покуса вашого принципу занадто могуча і занадто принадна, щоб їм мало що не всі не корилися, хоч душа його — то самолюбство. Хотівши йому вічно коритись, ми не вийшли би ніколи з темряви і з брехні!
— Так Орядин каже?
— Може, і він каже.
— І ти віриш в те?
— Вірю. Так само, як в існування “ідеальних вимог” життя.
Він помовчав хвилину.
— У кождого свої думки, — сказав опісля з притиском. — Я тобі бажаю щастя, щиро бажаю тобі його, бо ти одинока дитина моєї дорогої сестри, однак ти літаєш занадто високо думками, а ліпше було би держатися землі і йти давнім убитим шляхом. Держись, щоби не поховалася в житті, як Орядин. Щоб не поплуталась в ідеях і не взяла, замість моралі добра, моралі зла в серце.
Замовк і піднявся з місця.
І я замовкла та поволіклась за ним у хату.
Побачившись наостанку сама в своїй кімнаті, я кинулась безмовно на постіль. О, ні, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо. “Зломився, зломився!” — була одинока думка, що томила неустанно мою душу. Боже, боже, боже! чи не лучче смерть, як пірнути в бруд і погань?
Лучче вмерти...
 
* * *
Неустанно дзвенить мені в ушах початок так званої Моndscheinsonate51 Бетховена, неустанно дзвенить. У тієї сонати цілком така сама пристрасна краса, вона так само нездужає на тугу, як і місячна ніч перенята чимсь демонічним, от як хоч би й моя душа тепер!
Справді, в мені прокинулось щось невмолимо строге. Наприклад: я не вагалась сказати вголос: “Ліпша смерть, ніж життя, опутане неміччю і брудом”. І я вірю в це. Хто знає, може б, я була в силі подати йому і пістоль, коли б зажадав того від

читати