Завантажити

обійшовся з ним гарно. Вже як було, так було, але нехай би був йому капав по кілька ринських; але він — ні — та й годі! Я не кажу, він чесний і добрий чоловік, але коли йде о те, щоби видобути з нього який гріш, то вже не дай господи! Перекинеться вмить у змію! Так чим же терпить від хлопця?
— То ти не чула нічого?
— Що ж мала я чути? Сам знаєш, то не в моїй натурі плентатися по хатах і вивідуватися.
— Так я тобі скажу, чого не чула. Орядин розігрався шалено в карти. Тим пробував, мабуть (міркуй лиш), здобувати гроші на науку. Вигравати було добре, але чим програне віддавати? Отже, заскаржив Маєвського через якогось лихваря, котрому записався, правдоподібно з цілою душею, о своє майно (він мав від діда якісь льоси49), і Маєвський мусить тепер давати гроші, хоч не знати відки бери!
— І що ж Мілечку?
— Одну половину заплатив цими днями, а за другу випросився на якийсь час.
— Дурак, Мілечку.
— Чому дурак? Нащо йому клопотів? А може, ще й фантування50? Льоси Орядина він зужив, це правда, але їх вартість була би для його не пропала, т. є. він би був йому гроші віддав. Він все казав: як віддасть Зоню. А хоч би і не віддав, так боже мій! за що годував його, виховував? Божим духом він же не жив; Маєвський також гірко працює, не сидить із заложеними руками.
— Що я завсігди говорила, Мілечку? Що я завсігди говорила, що скупий два рази тратить! Якби був йому часом післав який гріш, був би ліпше на тім вийшов. Тепер буде приневолений все віддати. Добре йому так!
Дурних і скупих я не жалую. Але Орядин, Мілечку, Орядин, кажеш, розігрався?
— Грає, оповідають, так, що страх!
— Хто, кажеш, оповідає?
— Молодий М. Він бачився чи раз з ним в В.
— Він бреше, Мілечку. Я би йому не повірила у всім.
— Так вірмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що “колишній реформатор, соціал-демократ зійшов на пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить”. Так казав. Скільки на тім правди, мені байдуже! Славити бога, що мої діти не “реформатори”: були би, може, також з часом показилися.
— Ха-ха-ха! Я знала, що Орядин авантюрник. Я завсігди казала і кажу, що яблуко не відкотиться ніколи далеко від яблуньки. Він унаслідив ті нещасні примхи, певно, від свого батька, а тоті — гонять чоловіка неустанно від щастя до нещастя; зміняють часто настрій душі. Це я знала!
Мене обняло холодом, і я сиділа недвижно. Зовсім недвижно! Очі дивилися кудись в далечину, руки лежали на колінах обезсилені, а уста немов засохли... Нараз засміявся вуйко якось чудно.
— Чому ти смієшся, Мілечку? — спитала тітка. — Що я кажу, то правда.
— Я не сумніваюся в тім, Павлинко. Я лиш собі щось пригадав. — І, звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: “Поступовець!”
Я здвигнула мовчки плечима. Все було мені байдуже, і лиш одного на світі хотіла я дізнатися, а то, як йому взагалі ведеться. Хотіла більше “світла” в тій справі мати.
— І чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болісно стягнула. Жалуєш?
— Чого?
— Жалуєш?
— Чого мала би жалувати?
— Чого? Ну, тепер наче й не знаєш? Адже торішньої оборони, котра, правду сказавши, відбувалася без слів, але від того чуттям не менше гаряче. Ти не згоджувалася ніколи з нашим судом про його; але пригадай собі, що я віщував поступовцям і соціал-демократам.
— Пригадую собі, вуйку!
— Так видиш, я мав слушність, коли остерігав перед його ідеями.
— Чи ви не знаєте чогось більше про його? — спитала я, майже не зважаючи на його послідні слова.
— Та що там! Я такими речами не дуже цікавлюся. Упав морально, і на тім кінець; бо віддатися спокусі якоїсь страсті і не могти опануватися супроти неї — значить вложити на себе моральний дефект. Боже, боже! розбурхана страсть в людській груді — це щось страшного! Це те саме, що взяти пістоль і покалічитись навіки — так на мою думку. Другі задивляються на такі речі менше строго, але для мене це найстрашніше в світі! Нехай господь кожного боронить від таких духовних недуг! Ліпша смерть.
— Ліпша смерть, вуйку.
Він поглянув на мене, зчудований, може, моїм безтонним голосом, а я чула, що в мене горіли очі дивним вогнем.
— Як ти казала, Наталко?
— Я казала: ліпша смерть, як життя, опутане неміччю і брудом.
— Що за дивна зміна в поглядах, — обізвалася тітка глумливо і, заходячи в хату, змірила мене насмішливо очима.
— Вуйку, — обізвалась я, оставшись з ним сама, — це не може бути, щоб він зараз спершу піддався тій убійчій пристрасті. — І ожидаючи пояснення, здавалося мені, що його відповідь не останеться без впливу на моє дальше життя.
— Ну, так, зараз спершу ні. Мене вразило в тій історії те, що він хотів тим способом прийти до грошей. Наталко, це після мене дуже нечесно. Те, що він не може в пристрасті погамуватися, менше огидне. Те я

читати