Завантажити

її лиці. Вона дивилась у темінь і, як здавалося, вслухувалася в звуки фортепіана, що лились з створених вікон. Це господиня дому грала, неначе усипляла кого, початок т. зв. “Місячної сонати” Бетховена. Так недовгий час, поки остаточно музика не позачинювала уст тим, що балакали тихцем.
— Ось подивіться на місяць. Який він пишний виринув над горою, саме проти нас, і жарить, — обізвався півголосом Нестор і з тими словами поклав овій білий ширококрисий капелюх кало Мані на сходи.
— Настроює вас поетично? — спитала так само півголосом Наталка й схилилася до нього.
— Часом настроює. Але я ніколи не пишу віршів.
— Я не вірю! — обізвалась дівчина. — Такі, як ви, мусять писати вірші. Ви чистий українець.
— Виходить, і ви мусили б так само чинити, — боронився Нестор, усміхаючися.
— О, я з занадто великим респектом відноішуся до поезії, щоб і собі забиратися до віршування.
— Можна бути ліриком, не пишучи ніколи поезій, — сказав молодий чоловік.
— Можна, — відповіла дівчина, а по хвилині спитала: — Чи вільно спитати, як почуваєте себе під час от таких ночей, а радше хвилин, як тепер, коли вже ви лірик непишучий? Мені б це було цікаво знати. Я переконана, що кожний герой пера (а уважаю вас також за такого, ви ж ревний урядовець), відчувши красу природи, кидає зараз свої враження й “нутро” для своїх ближніх на папір.
— Може, дехто й кидає, — відповів спокійно Нестор, незважаючи на її ледве замітну іронію; а помовчавши, додав: — Під час місячних ночей, як хоч би й от таких, як нині, душа моя неначе багатіє, неначе одчиняється для чогось, когось-то; неначе розширяється. В ній починає оживлятися щось, що вднину мовчить, а не знаходячи грунту для своїх зворушень, ніжніє й починає перемінятися в пісню чуття, з'єднуючись несвідомо з природою й такою беззвучною піснею ночі. От так або й подібно відчуваю я під час місячних прегарних ночей на самоті, коли це цікавить вас знати.
— Ви не лише лірик, що не пише поезій, але ще мрійник, котрий, може, й ніколи не віддавався свідомо мріям, — закинула на це пояснення дівчина.
— Як яким, панно Наталю! — відповів Нестор; а я, в тій хвилі поглянувши на нього, побачив, як щасливий потайний якийсь усміх перебіг по його ніжнім молодім лиці.
— Як яких, кажете! — тягнула дальше дівчина, і з її інтонації чулася, як перше, так і тепер, легка іронія. — Очевидно, мрії героїв закону не можуть бути порівняні з мріями справдішніх поетів чи артистів. Зрештою, “pardon”60, ви буваєте звичайно такі замкнені, що, по правді, хто там знає, якого сорту ваші мрії! Може, якби ви їх зрадили, ми б склонили свої голови перед ними, а так не випадає нам ніщо інше, як мовчати або й ждати, поки не зводите їх самі об'явити. Чи не так? — І вона усміхнулася зачіпливе.
— Може й так, — відповів Нестор, що неначе не хотів відчути в тій хвилі її зачіпливого настрою. — Очевидно, колись, може, й настане та хвиля, в котрій виголошу свої “мрії” й “закони”. Я осторожний і не люблю на не підготований відповідно грунт класти те, що мені дороге й цінне й походить з глибини душі.
— Маєте слушність, — обізвалася знов дівчина. — Але щоб ми не стратили дещо з того, що могло б розширити й наші душі, то будьте ласкаві розказати нам хоч одну з ващих мрій.
Нестор поглянув зчудовано на неї.
— Нині, панно Наталю? — спитав недовірчиво.
— Нині. Я вас про те прошу.
— Розважте, чи це не буде ризиковно, — закинув і усміхнувся. — Я правник, до того дуже поважний, і слово, що скажу, буде сказане на все. Могла б з того вийти дискусія, і хто знає, чи одне з нас не пожалувало б того. Позвольте, що я відмовлю вам на цей раз у вашому бажанні. Місячних ночей доживем ще й інших.
— Як хочете, — відповіла вона з уданою байдужістю. — Бути може, ви й побоюєтесь, як прийме наша “громада” ваше “об'явлення”. З фаху ви все ж таки не поет. Ми нині лиш бавимось, могли б і не поглибитись відповідно в ваші мрії на тлі, як сподіваюсь, “юриспруденції”. І ви б почули себе невдоволені.
— Я скромний, панно Наталю, і можу й зовсім зректись прихильності в осуді моїх, як ви сподіваєтесь, “юридичних мрій”. Дуже часто вистарчає мені й мій власний, на підставі науки вироблений суд.
Наталка вмовкла, а замість того обізвалась Ірина Маріян.
— Як кому не цікаві мрії пана доктора, які б вони там і не були, то я б хотіла зачути лиш одну мрію. Взагалі, я б хотіла, щоб хтось щось сказав, що було б на тлі містицизму або входило у круг містицизму. Якби не боялась я, що мене висміють, я б таки в цій хвилі попросила паню Міллер, щоб мені вияснила один сон.
На ці слова всі, мов на потайний розказ, розсміялися в один голос.
— Бачите? Ви смієтесь! — кликнула молода дівчина, що страх як цікавилася, що буцімто пані Міллер, як впевнили її ще передше, вміла толкувати сни. — Тепер я вже не оповім свого сну, хоч матуся скінчила вже й грати. Хіба колись окремо й тайком зайду до пані Міллер й попрошу про це.
Пані Міллер

читати