Завантажити

око примружитися. Бачиш?
— Бачу, Несторе, але волію вслухуватися в шум сосен. Не рухаються, а чуєш їх. Чудо...
— Тайна сосен, Богдане. Шкода, що Мані нема.
— Шкода.
— Он там, Богдане... глянь, який природний басейн виробився з потоку. Просить скупатися в ньому.
— Скупайся.
— Я б зараз, але боюсь... Я зіпрілий і ще потрохи кашляю. За тиждень-два... зможу. Але яка шкода... Пишний басейн!
— В ньому, мабуть, і купаються, Несторе.
— Хто?
— Ніччю при місячнім світлі русалки...
Він обернувся нараз лицем до мене й усміхнувся.
— Ти говориш як поет, Богдане. Хоча, щоправда, можна й не укладаючи віршів бути поетом. Знов мовчання... По хвилині:
— Хлопче!
— Що, Богдане?
— Пригадуєш, як я мав з гір виїжджати (ти був ще малим хлопчиною), і ми оба впосліднє ходили в ліс...
— Пригадую.
— Ти був пишний хлопчина.
— Дурень був... — відповів він і усміхнувсь.
— Я ліг на землю, от як нині під смереки, з душею, повною туги й смутку. А ти обходив чи оббігав якусь невеличку калабаню, що виробилася з недалекого джерела, і старався зловити стрикізку, пояснюючи мені, що їх крильця тому прозоро-сині, бо й небосхил такий. Відтак силувався ти вловити конче таку одну стрикізку. А остаточно не вловивши жодної, змучившись, ти покинув це, прийшов і ліг коло мене. Ти, кажу, був пишний хлопчина, Несторе, і тоді заворушилось у мене бажання мати такого хлопця, як ти...
Він зарум'янився ніжно й відповів:
— Виховай собі такого.
— Так, Несторе... Але й з моєю мужицькою кров'ю.
— Це вже не був би такий, як я, — обізвався він.
— Ні. Бо тоді був би це почин до нового пня на будуче. “Und wo das Harte mit dem Zarten sich paart, da gi,bt es einen guten Klang”54. Ліпший й досконаліший матеріал для цього миру, як зокрема Обринські й Олесі.
— Може, — відповів він і нараз піднявся бистро на рівні ноги.
— Ти куди, Несторе? — спитав я, не відвертаючи з його стрункої постаті очей.
— За стрикізкою... Он там бачу над басейном. Я всміхнувся.
— Ага, бажання з хлоп'ячих літ ожило. Спробуй! Але не зловиш її...
І я за ним встав з свого місця.
— Зловлю.
Він здіймив капелюх мовчки, його ніжні вуста звузилися, мов затялися, і він підійшов уважно до природного, як казав, “басейну”, де в повітрі над ними кружляли блискавичним льотом чудові, прозоро-сині, з банькуватими очима стрикізки.
Я приглядався спокійно до його ловлі, скорим, зручним, і тут і там знов майже комічним рухам, не можучи здержатися, щоб не розсміятися з нього вголос. Часом він також сміявся... але це був напівголосний, трохи замкнений у собі сміх, яким, як кажуть, сміються великі розважні уми.
— Здається, в тих великих збиточних мухах бачиш ти в тій хвилі очима твоєї уявя панну Наталю... — кликнув я до молодого товариша.
Він не обзивався, роблячи замість відповіді рух, щоб я ради бога мовчав, не займав його...
— Не вловиш Наталки! — кликнув я за якийсь час жартівливо, коли показалося, що його заходи оказались даремні.
— Спіймаю, — відкликнув, нахиляючись з капелюхом у руці знов над водою...
— Залиши! — сказав я знов. — Ходи, припічни. Дедалі треба нам додому вертати.
— Я мушу! — відкликнув він, не вертаючи навіть за мною голови.
— Ага, малий Нестор! — обізвався я знов. — Ну, лови здоров, як хочеш. А я волію за той час придивлятися потокові, як він невтомимо переливається через каміння і тут і там запінюється.
Надворі стояло пишне, сонячною спекою переткане полуднє. Сосни розпарились, а небо сіяло такою синьою ясністю, що годі було й очима на нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз скорий блискавичний рух Нестора, а в слідуючій хвилі по тім і тріумфуючий оклик:
— Маю! Вже маю її, Богдане! Бачиш?
І цілий зіпрілий, аж почервонівши з напруження й спеки, ніс зловлену за крильця велику з синіми крильцями муху — “Наталку”.
Станув близько коло мене й придивлявся їй поважно.
— Дивно... — обізвався по хвилині мовчання. — По-німецьки називають її Wasserjungfrau 55.
— Я ж казав, Несторе, “муха Наталка”, — зачепив я його знов. Він не зважав на те й замість всього спитав:
— А ти не хочеш жодної вловити?
— Ні, Несторе. Моя прийде сама до мене.
— Чи ти такий певний того?
— Так пророчить мені мій мужицький інстинкт, ідучи рівною простою дорогою здорового розуму.
Нараз, цілком несподівано, пустив він стрикізку на волю.
— Ходім, — звернувся він до мене.
— Нащо ти пустив Наталку на волю?
— Нехай радується життям. Я передусім хотів її лиш здобути, — відповів він.
— Ага! Так вимагає лицарська жилка аристократа. А я ні, Несторе. Мужик заховується все більш пасивно. Де вже нам у парі йти. Але ходім!
— Ходім!
 
III
 
(Пізніше).
Манині протектори й колишні хлібодавці панство Маріяни перебувають тут уже більше тижня, а з ними й

читати