Завантажити

пасивно дивитись, як рівночасно з тобою ходить і другий мужчина до твого ідеалу, сидить і прислухається й обсервує вас. Я б цього не видержав, Несторе, я б або цілком відтягнувся, або запобіг би йому, освідчаючись; а не отак, мов вижидаючи чого-то, як ти!
На ті слова мої, трохи нетерпеливі, він поглянув на мене й відповів:
— Я не кваплюсь, бо й нема чого квапитися. Я знаю, що вона скоро не віддасться. Вона ж не буденна дівчина. А такі не все скоро віддаються. Бути може, я освідчусь їй і цього літа. Не думай, що через це моя любов слабша. В мене нема хвилини, в котрій би я про неї не думав. А так люблю я її чи не п'ятий рік. Працюю подвійно. Раз з обов'язку, а по-друге, хочу опинитись на такім становиську, щоб не потребувати ніколи й нічого від других для своєї особи, а найменше чогось від жінки. Тоді аж хочу я поставити її поруч себе. І тоді я буду справдішній мужчина. Сам хочу собі свій шлях умостити. А така “самота” вимагає подвійного труда. А як колись піднесуся вище понад рівень буденного, не з честолюбивості, Богдане, — додав майже з гіркістю в голосі й поважно, — а з напору внутрішнього імпульсу, я зможу гордо на ті ступені поглянути, котрими йшов я, а котрі вимощені тяжкою працею, що тепер, — він усміхнувся сумно, — викликає у моїх товаришів насміх, а для моєї особи назву “філістер”. Моя праця, Богдане, — додав, — не лиш тяжка, але й захована перед буденністю. Буденність ординарна, як і члени її, з котрих складається. А чого б не доторкнулася, те все забруджує.
— Ти привіз з собою і які наукові твори? — спитав я, коли ми зближались до вулиці, з котрої здалека виднілися вже високі й поважні сосни старої “лісничівки”.
— Декілька. А також і інструмент свій. Будемо з Манею або часом і з нею вдвійці грати. А як ні, буду сам вечорами грати. Це мені миліше понад усе, коли можу на самоті з своїм інструментом розмовляти.
— Ідеаліст! — сказав я, поклепавши його по плечах. — Добре, що маю тебе тут. Я не дам тобі займатися наукою. Вже аж помарнів з праці.
— Я був хорий, Богдане, ще восени... — відповів він. — Простудився й кашляв; ще й тепер не позбувся цілком того.
— Тут ти будеш мусив обернутися в рослину, як ті смереки на верхах. — І сказавши це, я вхопив його жартівливо за рамена й на мить потряс цілою його високою, але ніжною постаттю. Він усміхнувся, звільняючись з моїх рук...
— Я не такий безсильний, і не так легко мене побороти, Богдане, як тобі здається, — сказав. — В мені можна й легко помилитися.
— Щодо того, то це правда. Хто б міг вас зглибити... ви, Обринськії
— Я б з тобою помірився колись, Богдане... — сказав, незважаючи на мої слова.
— Добре, Несторе... Але я... мужик...
— Колись у лісі, Богдане, й між смереками... Я витривалий. І говорячи й шуткуючи, отак ми опинилися коло “лісничівки”, що, захована між соснами, визирала своїми білими стінами приманчиво до прохожих.
Тут я, хоч і який короткозорий, побачив здалека, що на низькім ганку, оброслім плющем, сиділа пані Міллер, а біля неї Маня. Обі були звернені до хвіртки... і чимось зайняті.
Ми дійшли.
На скрип хвіртки обі жінки оглянулись. Поки успів я відчинити її і впустити Нестора (сам я залишився поза дротяною огорожею — на дорозі), вибігла вже Маня, побачивши брата, з ганку й, кидаючися йому радісно на груди, повисла тут же на хвилю.
— Як радуюсь, що ти вже тут, Несторе! Як радуюсь... — говорила раз по раз, випещуючи брата з любов'ю. Відтак, відступаючи від нього, щоб міг перейти до хати, вона нараз замітила коло хвіртки мене. Миттю звернулася до мене. — Ви привели мені мого брата, пане Олесь, і яку радість справили! Я так нетерпеливо ждала його. — І сказавши це, вона простягнула до мене з подякою руку. Я стиснув її, поцілував, не обізвавшися ні словом. Перелякана, мов схоплена на забороненім учинку, вона відтянула скорим рухом руку. А я, звертаючися за Нестором, що вітався в тій хівилі з панею Міллар на ганку, кликнув:
— Несторе! Завтра або й позавтра зрання жду тебе в себе, підемо між “смереки”...
І не вижидаючи, я віддалився скорим кроком від лісничівки.
Ми були оба на верхах і в лісі. Вийшли зрання й пішли. Йшли мов святинею, чимраз вище й глибше в лісову зелень. Все самим сосновим лісом і тишиною. Раннє сонце перебивалося крізь гілля, лягаючи блиском тут і там на зарошений мох, а живичний запах, що розходився лісом, обіймав і освіжував нас.
— Коли б так кожний з нас міг хоч від часу до часу покупатись у такому повітрі! — сказав Нестор і, розкриваючи груди проти повітря, кинув капелюхом об землю, а сам, спершися плечима до якоїсь об'ємистої великанки-сосни, задивився поважно вперед себе між верхи сосен.
Старезне соснове гілля звисало нерухомо над нашими головами, і ми віддалися на часок цілковито потузі лісової тишини.
— Тут мусив би й хто подужати, — сказав, перебиваючи тишину, перший Нестор. — Але там у долах, вічно в праці, ярмі й науці, заодно між стосами актів і фоліантів 52ти, хоч

читати