Завантажити

дідо, кого він шукав у натовпі. В тому, що він таки когось шукав, сумніву не було. Як і в тому, що так і не знайшов. Червоний клоунський ніс лежав на відкидному столику і ніби дражнився. Дідо сидів, дивився у вікно і ховав таємницю у рокосовських вусах.
Наступного року ми поїхали в інший обласний центр, потім іще в інший. Я вже рознюхав, що дідо шукав не чоловіка, а жінку. І краєм ока навіть бачив пожовклу поштову картку, мабуть, іще часів війни.
Я підступався до цієї теми не раз, але до пуття так нічого і не вивідав. Дідо мовчав, як партизан. А точніше, як справдешній клоун. Сказав лише, що ненавидить війну і смерть, що ніколи не в кого не стріляв, навіть із водного пістолета. І що під час війни працював у мобільному цирку. «Я був такий гладкий кабан, і завжди грав головну роль – жирної фашистської свині. Мене заколювали стільки разів, що смерть уже і з ліку збилася. Тож я вас усіх переживу», - казав дідо. І додавав: «Якщо мозок не всохне. Ти ж цього не допустиш?» - і ми разом сідали розгадувати кросворди.
Минулого року дідо дуже хворів. Роки, як фашисти, брали те, що їм насправді ніколи не належало. Починаючи з нового року і до травня він страшенно змарнів і ослаб, але продовжував ходити на роботу. А на 9 травня намилився у Дніпропетровськ. «Всю Україну здобув, а в Дніпрі ще й разу не був!» - каламбурив дідо, але в рокосовських вусах ховалася інша усмішка, якась розгублена і відчайна, як у тих ветеранів у колонах.
Дідо спитав: «Поїдеш зі мною?» - і я зрозумів, наскільки йому насправді важко. Тато з мамою перезирнулися – це вперше дідо майже попросив про щось. – «Може, давай я поїду з тобою?» - обережно запропонував тато. – «Сиди вдома, Грицю, сторожи спідницю!» - тільки й кинув дідо, а я радо закивав головою.
…Колона сунула проспектом, а дідо з червоним клоунським носом, у фірмовому барвистому прикиді, з рокосовськими вусами рухався назустріч їй. Я зрозумів, що він іде назустріч одній людині, бо дідо раптом перестав роздавати кульки і невідривно дивився на бабусю, що наближалася.
Вони зупинилися за крок одне від одного. Просто стояли і дивилися очі в очі. Потім дідо наче прокинувся, потягся до нагрудної кишені й витяг звідти пожовклу листівку. «Здрастуй, Ксеню!» - мовив він, і я почув це незважаючи на те, що з усіх динаміків лунала «Катюша».
«Здрастуй, Василю!» - ще тихіше відповіла вона. – «Нарешті дочекалася…»
Він стягнув свій кумедний червоний клоунський ніс, сховав картку назад у кишеню, а усмішку у вуса, взяв жінку за руку і пішов разом із нею, зовсім забувши про мене.
А коли вони присіли на лавочку, дідо відкинувся на спинку, закрив очі й сказав: «Просто ждати вміла ти, як ніхто не вмів». І усміхнувся.
Так його і забрала швидка, з тією усмішкою його і поховали. Бабуся Ксеня приїхала на похорон і потім розповіла нам історію їхнього знайомства.
Був лютий 1944-го, фашисти затято опиралися, радянські війська завзято наступали на наше місто. Перекладачка Ксеня, яка пройшла аж до Сталінграда і назад, до рідного Хуста, випадково познайомилася з клоуном мобільного цирку Василем. Дотепний хлопець вразив тим, що безперервно жартував і говорив українською з усіма, навіть на арені. Їхнє побачення тривало якихось хвилин 15. На прощання Ксеня витягла з сумки листівку і нашвидкуруч переклала українською кілька рядків неймовірно популярного тоді вірша Костянтина Симонова «Жди меня, и я вернусь». І підписала: «Перекладачка Ксеня – клоуну Василю».
Німців вибили з міста, потім і з України, тоді звільнили Європу... Але доля наче насміхалася. Ксеню носило по всьому Радянському Союзу, від крайньої Півночі до казахських степів. Вийшла заміж, народила дітей, а серце все одно тягло поближче до Кривого Рогу. Але в саме місто так і не доїхала, оселилася в Дніпрі. Щороку ходила на парад, сподіваючись побачити Василя, хоч і боялася, що не впізнає його, а він її. У «Жди мене» писала, просила онуків, щоб вони в інтернеті пошукали, але все марно. І от, більш як через 60 років після зустрічі, доля усміхнулася в сиві будьоннівсько-рокосовські дідові вуса. Шкода, що так пізно.
За кілька тижнів нам подзвонили і сказали, що померла і бабуся Ксеня. Від них із дідом залишилася тільки ілюстрована листівка польової пошти, на якій квапливим почерком написано кілька строф. Картка стала нашою сімейною реліквією, а вірш я знаю напам’ять.

Жди мене, я повернусь,
Тільки ти чекай.
Пройде дощ і землетрус,
І настане май.
Спека випалить ріллю
запорошить сніг, -
знай, що я тебе люблю,
жди і вір мені.
Жди, коли листи здаля
довго не ідуть.
Жди, коли візьме земля
тих, кого не ждуть.
Інші забувають хай,
п'ють за упокій -
ти надійся і чекай,
і на гріх не пий.
Як я вижив в пеклі тім,
не збагнути їм,
просто ждати вміла ти
як ніхто не вмів.

І знаєте що, я теж стану клоуном. Без бре.

читати