Завантажити

викладені паркетом.
Чи й я, злетівши в небо, розіб’юся?

Затуляю очі долонями:
Я бігла догнати Бога –
Бога відносило течією,
Виринав конопляним зернятком
На другому боці Всесвіту.
А між нами –
ряди іконостасів.


Затуляю очі долонями:
Тепер я завжди до нього спиною
І Бог замислено сидить на моєму плечі
Криводзьобим птахом.

Намагаюсь згадати:
Навіщо я бігла за ним?
І не можу.




***
Я малюю тільки
Автопортрети.
Без одного вуха, без другого,
А часом їх – у три ряди
Через обличчя.

Я перекроюю себе,
Перемальовую.
Заливаю олією,
Замазюкую пензлем,
І лиш для того,
Аби поверх намалювати
Ще одну себе.

Не хочу,
Плачу,
Ховаю фарби,
Мене вже нудить
Від себе.
Та я як нещасливий цар,
І все, чого торкнуся
Зацькованим поглядом,
Стає дзеркалом...

Тому цей чортів світ
Сприймаю
Лише на запах



***
Він казав:
Коли ти смієшся,
У тебе очі —
Як крига.
Він казав:
Коли ти жартуєш,
У тебе очі
Під шаром води.
Він казав:
Коли ти підходиш,
У тебе очі
Задкують до обрію.
Він казав:
Коли ти лагідна,
У тебе очі
Геть металіють,
Гострішають,
Стають як лезо.
Тоді я сердилась:
Навіщо
Він це вигадує?
Тепер дивуюся:
Як сталося,
Що він це бачив
Єдиний?


***
Коли вночі пішов дощ,
Коли небо закрутилося вузликом
Як равлик
Якому відтяли лапку
Я знала, що це кінець,
Але кудлатий пес під будинком
Знав іще більше
Весь хід блискавиць
Намічався в зіницях
Блискучими смужками
Він житиме вічно
Він житиме
Житиме!
Язик мій вивалився з рота
І Бог пришпилив його до краватки
Великим осиним жалом
Змив тіні з повік і помаду з губ
Коли вночі пішов дощ
Коли небо розтяглося над містом
Судомною аркою
Я знала, що це кінець
Але ж мій пес —
Ох, мій пес! —
Знав іще більше


***
Не думаю, що правильно тлумачу
Цей світ,
І розумію,
Що коїться.


Боюсь перепитати,
А перепитувати хочеться щоразу:
“Це що?
Це те,
Про що я думаю?”
Хоча я думаю про стільки варіантів...
Щоб не подумали:
Якась недорозвинена?
Чи просто –
обережно! –
Не одна із нас?


Тож виглядаю на мудру –
Мовчу,
А очі роблю
Далекі
І розумні-розумні.



Якось подумалось –
Я навіть засміялась
Сама до себе –
Коли на мене нападуть,
ну, раптом,
І чимось стукнуть по лобі,
І чимось полоснуть по шиї,
І чимось хребет
Переполовинять...


Ну от, якщо –
Мій привид довго ще сидітиме там,
На пустирі,
Морщитиме чоло,
І чіплятиметься до перехожих –
Стривайте, гей,
Може, ви скажете,
Чи правильно я зрозуміла:
МЕНЕ УБИЛИ?


А може, посоромиться питати,
І просто сидітиме там
З тупим розумним виглядом...


***
Ах, душа в моєму тілі –
Черевцем
Догори.
Плавай-плавай серед лілій,
Біля серця
Догори.


Хто від серця не займеться?
Краник – р-р-раз!
Лий до дна!
Крові – тільки два відерця.
А мене, отак ураз –
І нема.


Зблідлих лілій блудна зграя:
Та по колу,
Та у вир.
Фонтанує водограєм
Розчин солі
В рукави.


Надто пізно жалкувати,
Дотримай,
Додуши.
Звідки ж було їм узятись, -
Хто їх знає! –
Білим ліліям в душі?

***
тож коли?
час ще є
але
час не спить,
через мить
ми вже тлін
час як млин
наші хрящики зжує,
перемеле.

тож коли?
поміж нас двох
метри дроту,
в клаптях тиші.
і не вий
бог не злий
бог на місці - на роботі
просто зараз бог
вийшов

тож коли?
може я
як завжди
забагато?...
може, ви?...
сльози-сливи
вже не жди
засинай
щоб назавтра знов спитати:
тож коли?


***
Система фортифікації
Бійниці у вежах
Стежки хрест-навхрест збігаються —
Мене вистежують

Стіни одна одної вища
За ними рови-безодні
А почуваюся незахищеною
Ніби без одягу

Хтось діри завбільшки з людей вигриз
У вежах з бійницями
І мій препохмурий вираз
Їм тепер щовівторка снитиметься

Залетіти би сюди ще раз
Сховавши за пазуху злий намір

У цей цегляний з травичкою вир серед Києва
Де Київ вимер
У так недоречно мною виявлений
Четвертий вимір



***
Я народилась тоді, коли схочу;
Мій день народження — як метелик:
З місця на місце,
З місяця в місяць,
Ініціали на крильцях стерті,
Пурхає, поки хтось не пристрелить
Датою смерті.


***
Допоможи мені, добра людино! –
Прошу очима.
Але до простягнутої руки
Підозріло принюхуюсь:
Чи не нафталін?


Забагато гуманітарки мені випало
За моє коротке життя.
Вона не полегшує біль,
Вона тільки душу просякне,
Знезаразить,
Цим нафталіном.


Ще дві кісточки на хребті відрахує:
Ось стільки ще
Тепер твій борг
Неоплатний.
Гріх бути вищим від землі,
Яка тебе годує.


У тебе з головою негаразд.
Сама собакою дивилась,
А тепер вовком –
Ще й це стисне горло
Хутряним коміром.
Невдячна –
Ще й це повисне на ногах
Підковами.


Знаєш, що, добра людино?
Заберу-но я краще свої очі в жменю,
Стисну, щоб стекла вода,
Та й обнесу їх повз тебе, добра

читати