Завантажити

бурштином
І метелик – душа безневинна
В них навіки застиг –
менше з тим
Все ж для мертвого вбивство –
нікчемна провина

Сині очі начинкою в тому камінні
Сині очі,
всі шестеро,
з лапками вій
Розкотились по стелі
Розкотились по стінах
Стали скельцями в брошці дешевій твоїй

Це життя,
це назавжди,
а може, мине
Але ти!

Ти покинув мене,
ти не любиш мене!
Менше з тим.


***
Прут залізний крізь череп –
списом,
А думалось:
надто міцна фортеця.
Нанизані мертві думки намистом
І смажиться мозок
над полум’ям серця.


Щось горло стисло,
Скувало волю,
Все втратило смисл
і безсило повисло
Життя
на тонесенькій ниточці болю.


Як дивно, що іншим ще пахне весною,
Що світ
не здається їм вільним від Бога.
Що переді мною
Ще бачать дорогу.


***
Розметала сріблясте волосся по вулицях
старість,
І всесвітня печаль
заливає брудні тротуари.
Розвернувши обличчя і очі всередину себе,
Непримітно однакові,
злившись з землею і небом,
Мов китайські ліхтарики, люди снують
по затопленій суші,
І крізь стінки їх сірого тіла просвічують душі.

В цього свічі,
у того потріскують дрова в каміні,
Пахне хвоєю, тіні танцюють по стінах.
Теплий плед і вино, –
цей на когось чекає, напевно.
Ах, як гарно під стукіт дощу
вона грає Шопена!
Мов китайські ліхтарики, люди снують
по затопленій суші,
І так затишно серед дощу мерехтіти їх душам!


Ці вогні – ніби зорі,
і гаснуть при денному світлі.
Я люблю їх, бо їм у мені не горіти:
Моя сірість порожня, а очі сухі, ніби листя.
Бо коли іде дощ –
це моя душа плаче над містом


***
Люди з’їли мою душу
Черви з’їли мою плоть
Тим, що мертва жити мушу,
Покарав мене Господь.

Як стара трухлява груша
І під ребрами дупло
Люди з’їли мою душу
Черви з’їли мою плоть

Зіржавіла, спопеліла
Я тяглась увись і от
Як же ти несправедливо
Покарав мене, Господь!


***
Коли була я синя-синя
Я виглядала, як людина
Колись для мене полюбити
Не означало смерть

А потім я була червона
І по життю розлилась втома
І небо висмоктало з мене
Блакитних незабудок запах

А потім стала біла-біла
Коли я витекла із тіла
І навіть Бог уже не зміг би
У мене вприснути хоч краплю
Своїх фіалкових очей

І ось нарешті я зелена
І світ не рушиться без мене
І синє небо тлумить ніжно
В моєму серці біль колишній

Хоча... в трави ж немає серця?


***
Слова твої накрапають повз мене
І плюскотом падають плесо дощу.
А колись вони прогризали тунелі крізь серце
Різали душу на ленти
І ті ленти намотували на зап’ястя
Чи щоб кров не текла
Чи щоб я не втекла
Не звільнилась...
Твоє милосердя, Господи!

Такий, як каміння при брамі
Якого немає,
допоки на ньому не стане мій погляд,
Слова твої, як великі краплини,
Який вони мають стосунок до мене?
Ніякого...
Лиш плюскотом плесо дощу.


***
Все падає з рук. Не руки, а кажанячі крила!
І життя розлетілось на тисячу скалок.
Навколішки визбирую й плачу:
Де ти взяв його? Чому таке зробив?
Навіщо не сказав, що маєш крила?
Винувато всміхається.
Удар наче спогад дитинства
Я з жахом бачу на ребрах уламків
Дитяче невиразне горе
і давні сліди дешевого клею.



***
Він сміється до мене, а я бачу:
Сидить самотньо на уламку скелі
І думає про вічність.
Він той, що краде місяць з неба
Густої самотньої ночі.
Чи не для того, щоб подарувати мені?
О, ні, не для того...
Він думає про вічність, я ж – минуще.





***
Твій улюблений колір –
Фіолетовий
Похмурий і глибокий
Як те, про що б ти думав
Якби я не сміялась поруч

Мій улюблений колір –
Жовтий
Жовтогарячий

Безстрашний і безжурний
Як її юність –
Так думаєш ти

Але мені
Як синиці, що народилась кажаном,
Просто бракує сонця


***
Над багатоповерхівкою
Прощається зі світом
Півлиця
Мерця -
Місяця

У неба пальці побіліли
Навколо нього
Тримати на морозі
І не розбити

Повітря
Хрумке й прозоре
Як целофан
При самій землі
Сочиться снігом

По краплині стікає за горизонт
Червоне сонце
Забризкавши своїм останнім “хочу жити!”
Шибки горішніх поверхів

Його яскравий колір
І мій гарячий подих –
Нетутешні



Цей вечір ніби вицвіла сорочка
Прострелена на заході
Розірвана на рівні мого горла
А Бог її пере і сушить
І не має за що справити нову

Я притулилась носом до вікна
Одна
Дев’ятий поверх
І мій день народження – завтра



***
Лягаю горілиць:
Мого янгола-хоронителя
Покусав скажений собака
З рожевим черевцем –
Такого я мріяла мати в дитинстві.

Ах, мого янгола
Вкусив скажений собака!
Тепер з його рота капає піна
І білими клаптями – синім халатом:
Він саме збирався спати.
Вечоріє.

Стаю на голову:
Злиденна лампочка
На тоненькому дроті
Не має навіть чим прикрити наготу,
А все кудись –
увись!
І тоскно прагне крізь підлогу:
Її зорі

читати