Завантажити

складено, мається на увазі саме її, пречисту Романову Надьку, коли вона взимку біля обмерзлої ополонки, розчервонівшись, свої полотняні домоткані “ризи” пере... І ми так дружно викрикували для неї свій величальний спів, неодмінно з розгонистим ударянням на останньому складі...
А наступного літа ми знов біля Романового садка, вишні шпанки уже поспіли, Надька саме ягоди на варення рве. Видобулась на одну з найрясніших вишень неподалік колодязя, серед гілля постаті її майже не видно, лише краєчок ситцевого плаття рябіє та загорілі ноги з-поміж листя проблискують у плямах сонця, в мереживі світлотіней. Дівча її теж тут, під вишнею, за зиму підросло, задерши голову на вишню, до своєї молодої матері, торопіє... Це ж таки цікаво стежити, як вона, звиваючись усім станом серед гілля, тягнеться смаглою рукою “гору, до кетяга найчервоніших ягід, що на самім вершечку горять.
Загледівши нас, Надьчине мале звіркувате, спідлоба позиркує на нашу хлоп'ячу ватагу, хоч і могло б згадати нас, торішніх, і знати вже, що лиха ми йому не бажаємо.
Оце ж те дитинча, що нам у різдвяних колядках та щедрівках являлось, що для нього на Ярдані Надька свої “ризи прала”. Тільки та сина “сповивала”, а ця — доньку, смагляве оце вовченя, що його звати Настя. Наетеня. Настуся. А інколи дядько Роман навіть зовсім по-дорос-лому називав малу: Анастасія.
— А йди-но сюди, Анастасіє, — підкликув вів дівчинку, — ноздоровкайсь до хлопців.
Воно ж таке відлюдкувате, хоч і миркне там щось, але щоб всміхнутись...
— Оте Надьчине дитинча, — озивається до мене Заболотний, — чи воно хоч раз усміхнулося коли?
— По-моєму, ні... Один раз, пригадую, коли ти біля колодязя на голові ходив, а так більше супилось. Не всміхалось... Наче не вміло...
— До речі, і в галереях, ти звернув увагу? Скільки тжх мадонн, кожна з дитям, але — жодного серед них усміхненого... Чому це?
І Ліда, стрепенувшись, зацікавлюється!
— Справді, чому?
Заболотний помітно суворішає біля керма, іютім дедав задумливо:
— А що може бути прекраснішим за усміх дитини?.. Нічоге рівного в світі.
VI
Шість рядів металу в польоті, в свистіині-етугвніині, але й вони не можуть заглушити рівний гул Романовеї бджоли, що десь там, у сяйвах наших степів, потягла й потягла над житами свою золоту невидиму струну...
Все, власне, й почалося з того, що рій звідкись прилетів на нашу Тернівщину. Бджолиний десант, як сказали б ми тепер. Несподіваний приліт загадкового того рою був одним із пайрозкішніших міфів нашого дитинства. Хтось бачив, що десь ізвисока він летів, ніби з самих небес, і хоч міг би й на Улинівку полетіти чи на Озера, але ж вибрав чомусь Тернівщину при байраці... Золотим, аж темним, клубком опустився рій спершу на одну з наших верб, завис кетягом на верховітті, а звідти — що й зовсім уже було дивним — перекочував до володінь найкрикливішого та найлатанішого з наших тернівщан Мини Омельковича, який навіть не знав, що то за штука рійниця, а саме вона тут би знадобилась... Приблуканий рій спробував був осідлати Минину дерезу, що нею заріс увесь пагорб над вуличкою, але сісти роєві Мина не дав пі на дереві, ні на кущеві бузини за хатою, відігнав бджіл, щоб не покусали приблуди, які, за його уявленням, були не кращі за осиний виводок, озброєний безліччю жал, — отже: “Киш! Киш! Приблудні! — гриміло над дерезою, — летіть собі геть!..” І то, може, був най-фатальпіший промах усього Мининого життя. Не хочеш—не треба: рій, розсердившись, піднявся й полетів у степ, а з ним, здається, відлетіла й сама Минина фортуна...
Що ж то був за рій? Звідки він узявся і чому прилетів саме на паші не такі вже й квітучі степи? Десь із пебес — а па ці будяки, пасльони, дерезу, на терни по байраках?! Можливо, у пас для рою таки щось було, може, степ наш привабив його... світлом? Чого вдосталь у нас, так це — світла! Океан! Все літо степи залиті сліпучістю сонця, надто в жпива, коли сонце роєм небесним зависне над тобою й, не рухаючись, горить, нездвижпе, хоча й по зпати, чому вопо горить, — ядерна то реакція бушує в його розвергнутих надрах, чи що там воно відбувається...
— Все чин чином: і світить, і гріє, і життя всьому дає... — лагідно мружиться в небо дядько Роман, йому до сліпучості наших липнів та серпнів не звикати, бо живе він серед відкритого степу, на роздоллі, тож ніби з усіх терпівщап перебуває найближче до сонця. І від того раппі зморшки. І завжди він ними паче всміхається.
Усміхається не всміхаючись, — такий чоловік! І все завдяки мереживу зморщок та особливій складці житніх вусів, що коли й сердиті, а й тоді паче в усмішці... Сердитим Ромапа-степового ми рідко бачили. Все більше в усмішці, справжній чи гаданій, що нею, можливо, він і привабив до себе той нічийний, блукаючий у небесах рій.
Вважається, що саме від того рою і пішла Романові фортуна.
Клубок, повний гулу та жал, що спустився десь із небес на Тернівщину і що Мина своїм тулумбасом прогнав його, відполохавши сам своє

читати