Завантажити

потрібну тепер медсестру, дали цивільну одежу, і я пішла степами на північ, з жахом озираючись час від часу на це місто кошмарів, на зловісну тепер Мітрідатову гору. Ні, навіть уявити не могли в часи Мітрідата, що тут доведеться пережити людям прийдешніх часів.
На північ кудись ішла, одна під безмежним небом, босі ноги після катакомб незвично ступали по рівному, теплому, серед скупої рослинності: солянка, верблюжа колючка, дюшан... І все мені було таке дороге! Ледве не кричу! Дорогий мені вітер! І цей кущ кураїни, заячий холодок...
Компресори вже не нагнітають газ тобі в груди, п'єш чисте повітря, що його цілий океан розлився під цим високим і вічним небом, над степами та горами таврів. Стільки повітря! Вистачило б його на всіх, а те дитя катакомбове не мало ковтка кисню, в двадцятім сторіччі загинуло від удушшя... Виродки з синіми очима — чиїсь діти, чиїсь сини! — розкарячено стояли над нами біля компресорів-газокачок і, розважаючись видовищем, реготали. Ось це приголомшило мене тоді більше, ніж газ.
Взимку, ще коли ми стояли на Кубані, привезли до нас партію полонених німців, тяжко поранених, пообморожуваних. Особливо чомусь багато було поранених у коліна. Це треба велдких бинтів і зовсім чистих, стерильних, щоб гіпс накладати. А в нас з усім сутужно: ні зайвих бинтів, пі шприців, пі глюкози. І все ж наша Золотокудра каже моїй товаришці, Тані Криворучко:
— Перев'язуй.
— Не буду! — крикнула Таня, і в плач. — І сама не перев'язуватиму і бинтів нікому не дам! Бо он наших бійців везуть з такими самими ранами, своїм не вистачає, а це ж — фашисти... Убивці!
Надвечір, коли своїх уже попорали, підходить до мене Таня:
— Ходімо глянем на тих...
На німців тобто, — вони в сараї лежали. Пішли, а їм тепер стало ще тяжче. Перев'язок уже й не вимагають, видно, розуміють усе.
Тапя каже:
— Давай, Зіно, хоч як-небудь.
Покликали санітарів, принесли, поклали одного їхнього на стіл, оглядаєм рану, а вона безсила, бліда — вже організм не бореться. Дивлюся на нього, а в нього очі повні сліз. Сивуватий, незлий, не з кадрових, видно. Розуміє все і вже ніби змирився, не супротивиться, дуже погано йому. Дивлюсь йому в очі, які ніби прощаються тихо, покірно з життям, і думаю: “А що, як він антифашист?”
Підійшла Золотокудра, каже:
— Треба б зробити переливання... Але спершу спробуємо глюкозу.
Цього разу Таня сама й принесла глюкозу. Але коли стали вводити, він... номер. І тут Таня не витримала: розплакалась. Може, нерви, може, далася взнаки перевтома...
Випадок той згадувався мені потім не раз: на порух співчуття, на сльози, якими обливалася Таня над їхнім пораненим, гурт солдатні відповів нам реготом біля своїх компрссорів-газокачок.
Недодушену, степ тоді мене врятував, що, голий, лисий, без деревця, розстилавсь навкруги. Картала себе, що по героїчна натура, втекла з катакомбів, здатна, здасться, тільки допомагати комусь, та всім співчувати, та ще тікати здатна. Тікати й тікати все життя — до якогось ілюзорного затишку, до любові, яка здавалась тоді ще досяжною. Жага до життя — цей один з найсильніших людських інстинктів, він, мабуть, зостався тоді єдиним з усього, що в мені було ще не вбите. Раділа, що йду, живу, п'ю цілюще степове повітря, що його тільки й не могли відібрати від нас кати, повикурювавши з каменоломень... Що мене втримало тоді? Оті крапелинки, губами насотані з намелю? Оті копита катакомбових коней, що ми їх, коли вже нічого не стало, відкопували у дальніх штольнях і кидали в колективний казан? Чи щось інше втримало на світі? Все тоді, після тих ночей підземелля, відкрилось мені но-повому, здавалось, що все навкруги — від заячого холодка й до блакитної велнчі неба — створене для мене, для мого щастя. Був неймовірно прекрасний кожен вияв життя — і стебло полину, і найменша під ногами мурашка...
Отак добрела до рідного міста. Не впізнала його. Ще на початку війни, коли нолютішалн нальоти, всі білі будинки в місті були зафарбовані в чорне. Графітно-чорним стало твоє світле, в розкошистих акаціях місто над Дніпром. А тепер ще і в руїнах його побачила, в брутальності чужих оголошень, в триво-кній метушні облав. Не знаю, як не розірвалась мені душа, коли якось уранці нашою вулицею гнали полонених матросів, гнали з кайданами на руках, на ногах, і голови їхні були сиві від інею, і голоси їхні кидали увсібіч щось схоже на пісню, хрипке і безстрашно...
Згадка про це, може, і втримала мене потім у таборі, коли виколювали номер оцей на руці, коли навіть ночами на нарах вчувався, бринів отой дорогий мені вітер і вставало наді мною рідне, безмірне у своїй великості небо.
XII
Задощило, і фільмування довелось припинити. Ягуар Ягуарович присмутивсь: засльотило, занегодилось, може, й надовго. Щоправда, причина поважна: з неба лило й лило. Обважніле гілля дерев, зелень кущів, картоплі — все ніби порозбухало водою.
Скориставшись вимушеною перервою, Колосовськнй поїхав у справах до міста. Людей кіногрупи позаганяло в класні кімнати. Накурено. Стукає по кутках доміно.

читати