Завантажити

п'ятірною голову кудлату, потім знов, запалившись, звернувся до професора: — А сонячні бурі, як вп вважаєте, справді впливають па наші земні діла? Сонячний вітер, вибухи, оті самі “збурення...” Дуже вони позначаються па пашім житті в цілому й па самопочутті та поведінці окремих людей? І на якості наших фільмів, скажімо?
— Переживаємо рік Спокійного Сонця, — усміхнувся професор.
— А я й по помітив, — зізнався оператор. — Скоріш подумав би, що маємо рік Сонця Бурхливого..,
— Спокійне чи Бурхливе — різницю помітить не кожен. До того ж із Землі дедалі гірша видимість: багато куряви розвели.
— Так ось що заганяє вас сюди! —пожартував Сергій. — Від бур земних, від тайфунів та торнадо втікаєте на ці верхогір'я?
— Від пилюги цементної, від сажі ТЕЦів,—уточнив астроном. — Бo господарник, він утилітарист, часом далі свого носа не бачить... Дехто поводиться так, ніби на ньому кінчається життєвий цикл, і після нього життя припинить спін рух, і майбутнє не виставить ніяких оцінок. А воно я; буде, прийде. Людство не бездітне! Нащадки прийдуть і скажуть своє слово про нас: як ми жили? Що думали, що і як — головне: як! — робили...
Була пауза роздуму. Після того професор знов повернувся до своїх спектрів, галактик, спалахів та вибухів, і незвично було їм слухати людину, що оперує міріадами зірок, відстанями в мільйони світлових років... До того ж ті спектри, які він досліджує, вибухи, які бачить сьогодні, стались безліч мільйонів років тому, коли ще, може, й сама планета ііе народилась.
— А вам не сумно? — запитав оператор.
Професор не зрозумів:
— Чого?
— Що видимий світ, вами досліджуваний, — це, власне, відлетілий, давноминулий світ? Відгорілий у далях, у таких часових правічностях, що їх навіть багатій уяві нелегко збагнутії?
— Сумно буває від іншого, — довірливо мовив професор. — Що на людину, хай навіть могутнього інтелекту, навіть коли стане вона найближча до якихось важливих істин, неминуче насувається зима старості.
Сергій глянув на професора запитливо:
— Старість — це трагедія?
— Якщо є трагедія старості, то, гадаю, не в тому вона, що старіється тіло...
— А в чому?
— В тому, що молодою лишається душа.
— Афоризм! Це варто б десь подати з екрана, — вхопився за почуте Сергій.
Колосовський тим часом розглядав професора. Диво людини... Її можливостей, її витривалості. Справді ж, людина — це не тільки сукупність білків, жирів, вуглеводів! Навіть мінеральну воду й ту ще як слід не дослідили, не розгадали, завдяки чому набуває вона своїх рідкісних власти востей, проходячи невидимі шляхи десь там, у земних недpax... Колись, у найтяжчій життєвій ситуації, доля випадково звела Богдана з цим професором Ізюмським. Біля куреня, в кінськім коростявім лазареті... Був сіряк рудий тоді на оцих плечах, були слова великого смутку: “Нема неба. Нема зірок, в чорних ураганах цей вік, що, може, останній з відведених роду людському...”
Відродилась людина, повернула собі людську свою сутність, знову спрямувала погляд у всесвіт...
— А ви, Колосовський, — обернувся до нього астроном,—• щось фільмуєте зараз?
— Збираємось. В туманах пошуків поки що.
— Шукати — це, мабуть, найсолодше з усього... Чи не в наукову фантастику вдарились?
— Ні.
— Там чомусь найбільше трапляється курйозів. По-моєму, ваше мистецтво, як, до речі, і всяке, має не лише емоційно дати відчути молодому поколінню наш час, а ще й допомогти його зрозуміти. Нам, старшим, здається, що молодь має той досвід, що й ми, бачила те, що й ми. А це ж не так. І тут, звісно, річ не стільки в сюжетах, тут хочеться бачити оті самі спектри художньої мислі, широкої, вільної. Щоб заполонювала тебе. Магія екрана, вона ж таки справді існує. Я, дарма що клопотів маю доволі, намагаюсь не пропускати фільмів, охоче дивлюсь і їхні, й наші. Надто ж про любов, — посміхнувся професор і по хвильці став знову серйозний. — Але хотілось би на екрані бачити любов не полегшену, а як життєву і активну, — я це підкреслюю, — активну силу, здатну, можливо, навіть впливати на самий рух історії... Любов — поняття широке, коли хочете, філософське. Ось і ця обсерваторія, хіба ж не з любові вона виросла? Часом думаю вночі: це ж полеглі, це вони, ніби вставшії, на своїх плечах підняли твою лабораторію зоряну!.. Або ось він, головний герой паш... Телескоп. Метр у діаметрі! Сама чиясь любов з надюволіргюю точністю його шліфувала, перш ніж нам передати...
Пригощав потім їх рідкісною “Ізабеллою”. А коли вийшли па подвір'я, щоб повертатися до готелю, Сергій знову задивився на сріблясті, сонцем облиті півкулі обсерваторних верхів.
— Ну, а циклон, що оце внизу лютував, до вас, на Олімп, не добравсь?
— Перепадає й нам. Коли розгуляється, понесе грунти — тоді прощайся з небом, зірками, принаймні на деякий час.
— Жаль, що я не приборкувач циклонів, — пожартував Сергій.
Професор заклав руки за спину і, світячії сивиною, ніби роздумував уголос:
— На людину війни, на неї хвороби, проти неї стихія... А людина, всупереч всьому, таки має всюди

читати