Завантажити

щойно голубило душу.
Катря, все ще сидячи на розстеленій шинелі, подала голос:
— Виходить, уже й любов провиною стала? До мужа ж свого, не до кого прийшла...
— А ти мовчи, заховай свою пазуху! — перепинив Пат її мову брутальністю. — Невидержка? За любощами привіялась? Ану змотуйся!
Іван стуманів від образи. Лагідного, тихого Решетняка більше не було. Стояв інший, гнівом налитий. “І це ви, підголосичі німецькі, прийшли любов мою топтати? Не маємо Й вже права й на це?” Катря бачила, як поволі стискуються його загрубілі від праці кулаки. Тепер і вона стривожилась. щоб по заходив далі в суперечку, щоб не скоїв чого, підвелася, сказала зласкавленим голосом:
— Добре, йди. — І, тулячись всім тілом до чоловіка, додала: — Я в людей переночую, а завтра знову зустрінеімось, — і погладила його по голові.
Іван, розчулений ласкою, погамував себе. Нагнувшись, Дішдібрав облиплу люцеркою свою шинельчину, накинув її наопашки. Куца вона була, якась кривобока, з обпаленими краями внизу.
— Ведіть.
Не відриваючи очей, стежила Катря, як віддаляється між конвоїрами в тій шинельчині наопашки його постать, відливає нечутно у вечорову прозорість. Конвоїри йшли біля Іяього, довгий попереду, малий позаду, і видно було, як гвинтивки стирчать при плечах у них, цівками вгору, як палиці. Відійшли вже па чималу відстань, прямуючи через маєток до барака, що ще білів від заходу на пагорбі, як зненацька десь там, де вони йшли, зринуло, вдарило піснею, немов зі і єну, з неймовірності:
Ой зійди, зійди, ясен місяцю...
І тієї ж миті угледіла Катря, як із-за барака, з-за вечірніх полів саме сходив місяць йому, червоно, млисто. Викотивсь, величезний, і над самим пругом сидів.
Як млиновеє коло!..
Залилась сльозами Катря. Заслухались конюхи біля стаєнь. І хлопці, що зібрались біля бараків. І дівчата десь біля ферм. Всі обернулись лицем до тієї давно вже тут не чутої пісні, що її, арештовану, зараз під конвоєм через мавток вели до барака. Весь простір степу повнився нею, піснею-протестом, піснею-жагою, і була вона на цьому гіркому світі як знак чийогось оживання, знак повернення до життя.
З сльозами па очах слухала Катря Іванове пісенне прощання, вона цього вечора вдруге закохувалась у нього, що, віддаляючись ніби назавжди, набезвік, був їй зараз найкрасивіший з усіх людей на світі. Вже зовсім розтанула в присмерках його постать, розпливлися й тіні конвоїрів, сама, здавалось, конвойована пісня іде, відпливає в заслухану далеч. І хай в обстрьопаній шинельчині та пісня і боса, зате висока-висока...
Тієї ночі, колії в бараці поснули, Колосовський на нарах (знову на нарах!) підсунувся до Івана:
— Так от, друже, в завдання...
XIV
— Тільки б не збитися на пригодництво, — сказав Сергій -оператор, дійшовшії до цього місця. — Розумію, що для вас кожен факт з пережитого дорогий, кожна листівка, вами від руки переписана, здається подією — куди якою значною...
— Тоді не було незначного. За листівку розплачувались життям.
— А якою буде музика? Чому б не взяти на супровід щось із музики старовинної? Не знаю, як кому, а мені... Буваю в тривозі, знаю хвилини розпачу. Але коли я сиджу на концерті і бачу, як студентка політехнічного в глибокій задумі, в якомусь майже неземному натхненні слухав Баха, грізну зливу органної музики, я стаю спокійним за майбутнє людини.
— Це вже немало.
— Про Шаміля й Прісю більше б хотілось. На них зосередитись. В них є ота трагічна поезія, що її завжди шукало мистецтво.
— Шаміль і Пріся на екрані... Не можу до цього звикнути ніяк.
— Шаміля я, скажімо, радив би дати стилізовано, під нашого найзагадковішого. з лицарів — Мамая. Ось він сидить серед степу в своїй класичній позі, зафіксованій на всіх отих потемнілих парсунах. Бандура в руках... Поряд кінь, повід накинуто на ввіткнутий в землю спис... Ні, не спис, а рожен — рожен, високий до неба!.. І так на весь екран... Випуклі очі, що поглядом віщуна-характерника вдираються тобі просто в нутро підсвідомості. І та містика підпису, старовинною в'яззю: “Ось ти дивишся на мене, а не знаєш, хто я і звідкия родо м...”
Мамаї — це Сергієве хоббі. Но всіх базарах та комісійних вишукує ті старі потріскані парсуни. Вважає їх найбільшим дивом давнього народного малярства. Міг би бути фахівцем-реставратором, якби зрадила йому кінокамера. Годинами ладен вистоювати в музеї, на самоті слухати того загадкового співрозмовника, що, владно розсівшись серед степу, мовби лукаво підморгує тобі, насміхається, або скаржиться, або запитує з своєю чаклунською таємничістю:
“Ось ти дивишся на мене, Сергію, а не знаєш, хто я і звідки...”
— Ні, краще Шаміля залишимо, яким він був насправді... У гімнастьорці ношеній-переношеній, що її Пріся латала... В постолах-шкуряках Решетняйової роботи. Якщо Шаміля й варто зобразити лицарем, то тільки сучасним... Він же катюшник, який тут спис?..
— Творчу дискусію про це ми ще продовжимо, а зараз — в дорогу. Сьогодні в нас культпохід.
Крем'яниста мокра стежка, в'ючись, веде нас у гори. Йдемо в

читати