Завантажити

призналась, що справді недавно плакала, бо в неї вийшла незлагода із свекрухою, яка сьогодні нав'ючила її корзинами та посилала торгувати, а їй соромно було... Сяючи сльозами, хвилюючи своєю відвертістю та довірою, Галя розповідала йому, як ішла вона до станції мимо елеватора, йшла, де чоловік її вагарює, сподівалась — побачить він її, зігнуту базарною ношею, пожаліє, захистить, а він ще й навздогін гукнув:
— Гляди ж там, не проторгуйсь!
І реготав у компанії приятелів, з якими він щовечора тільки й знає забивати “козла”... їм реготи, а їй обличчя горіло від сорому, і сльози капали під ноги, і камінь під ногами кипів. Бо ще ж вчора була комсомолкою, вожатою в школі була, а тут її хочуть перекупкою зробити.
— Так ось що, Галю... Сідай зі мною.
І хоч у голосі його була в цю мить сердита і ніби аж неприємна різкість, але було щось і таке, що мимоволі заставило Галю зітхнути. Вона навіть глянула не без інтересу на його обтріпаний, закіптюжений газик.
— Сідай, сідай,— повторив Уралов вольовим командирським тоном.— Я серйозно.
І хоч цього разу вона й не сіла, проте через кілька днів це сталося: серед білого дня забрав її Уралов, і той-таки ґазик, набравши швидкість, помчав їх в роздолля степів золотих, і Галя без жалю дивилась, як пропливає стороною на обрії елеватор, цей її сліпий степовий хмарочос.
Мчав її Уралов тими просторами, де навіть земля світилася сонячним блиском стерновищ, пролітали селами, де хати потопали у виноградниках, де садки спливали каскадами груш, яблук та абрикос, а розкішні виноградники виметували буйне листате пагіння аж на вулицю. “Все, що ти бачиш, це я, це моє, це для тебе”,— мовби говорила йому Галя, сидячи поруч, і краєм ока він бачив, як вона розцвітає крізь тривогу, визволена від свекрушиних корзин, а він мало й говорив, тільки ще більше бліднув, міцно тримаючи обома руками кермо.
Уралов повіз її напрямки, там, де раніше й не їздив, і газик їхній невдовзі поглинуло море кучугуристих пісків — мертва зона полігона,
— Куди це ти мене завіз? — посміхалася Галя, коли вони забуксували, хоча видно було по ній, що не лякає її цей гарячий світ кучугур та молочаїв, світ бомбових вирвищ та іржавих стабілізаторів, що стирчать навкруги.
В кучугурах довелося й заночувати, там і перша ніч для них промайнула, там і світання їх застало в обіймах. Злегка відволожена росою плащ-палатка серед колючок та коронованих будяків кучугурних, мовчазний газик, що за ніч нахолонув і теж був у росі, та ще це тихе степове світання — вони тільки й були свідками їхніх освідчень і їхнього шлюбу.
Зажили вони дружно; Галя, щоб показати чоловіка батькам, повезла його в рідне степове село, де, перед тим як вийти за свого вагаря, вона деякий час секретарювала в сільраді і де її спокусив місцевий завклубу. Ні з чим не крилася Галя перед Ураловим, щиросерде розповіла йому все про себе, і він вислухав мовчки, попросив тільки більше ніколи про це не згадувати. Батькам зять сподобався, мати, правда, зауважила, що ніс дзьобиком та що суворий дуже, рідко сміється.
— Це в мене служба така,— похмуро пожартував Уралов.
Жити стали серед вирв, серед вибухів, серед заміття безплідних пісків... Уралов спершу побоювався, що не звикне тут Галя, занудьгує серед полігонного одноманітного життя, бо хоч є в них і чимала бібліотека, і пудові альбоми з репродукціями найславетніших картинних галерей, хоч є і клубик, і екран, але ж є й кучугури, пустеча зловісних кучугур навкруги! Проте не занудьгувала ясноока його подруга, принаймні не показувала цього, все була такою ж веселою, як і перше. А він з удаваною суворістю скаржився на неї товаришам:
— Ця хахлушка щодня мені якесь нове слово підкидає. Щось скаже незрозуміле, а ти ходи думай тоді цілий день, що воно значить; може, обізвала якось?
— Дурненький,— втручалася Галя,— то ж усе ласкаві слова...
— І набагато тобі ще їх вистачить?
— На все життя, чорнобривчику мій... Це його, білявого, аж рудого, вона називала чорнобривчиком.
Коли він помічав, що Галя його часом присмутиться, він вважав за потрібне розважити її і не находив нічого ліпшого, як повести на одну із спостережних вишок, звідки вони вдвох милувались, мов грандіозним спектаклем, бомбовими вибухами, що сповіщали про себе оранжевими звихреннями в далечі піщаної арени, в глибині сліпучих від сонця полігонних кучугур. Літаки йшли на такій висоті, що їх і .не видно було, і гул їхній теж ледве долинав, і здавалося, що то мовби сама земля вивергає з себе оті оранжеві, червоно-бурі, якихось марсіанських кольорів вулкани. Хмари вибухів, ці світло-червонясті химерні хмари, розростаються потім в повітрі у цілі острови хмар, що довго, повільно тануть, мовби ждучи, поки їх зафіксують із вишок хлопці-спостерігачі.
А тим часом обважнілі садки півдня осипалися абрикосами, земля вже була ними встелена так, що ніде й ступити, а збирати нікому, і сусідній з полігоном колгосп звернувся до Уралова за

читати