Завантажити

того сидить, самотньо вдивляючись в небесний зоряний шлях, в його світлі тумани й сузір'я...
Жде Бражиха. І вона таки діждеться, коли, кінчивши роботу, з полегшенням загомонить біля танка чоловікова бригада, і вона почує, як жартують ці невсипущі гвардійці, наближаючись до вагончиків, і веселий голос Левка Івановича почує, звернений до когось:
— А вони ж думали, як магістральний будується... І вдень будується, і вночі!
Підійшли до Катерини, стали жартувати, що довго не спить, і ще цигарок не допалили перед сном, як зі степу почувся гуркіт, і світло вдарило, і замість замовклого сердитого гаркоту агрегату Єгиптин голос пролунав:
— Де виконроб? Подайте мені його сюди!
— Я тут,—з темряви командирського вагончика озвався виконроб.— Що тобі?
— Ви мене образили тяжко!
— Чим?
— Не знаєте чим? Перегін пустий!
— Неув'язка вийшла.
— В печінках мені ваші неув'язки! Хіба для того живу, щоб порожняком ганяти? Я ж вам не пігмей який-небудь! Куряву збив на шляху, тридцять кілометрів куряви — та й усе. А я не хочу для куряви!
— Буде заплачено,— пробубоніло з будки.
— Не хочу й плати дурної! Яка ціна за день, по-пустому прожитий? Ці ось ішачили день, та знали для чого, а я? Поверніть мені цей холостий день! Натурою поверніть! Не позначкою в наряді, а день життя поверніть!
На крик та галас Єгиптин дівчата з'явились у дверях вагончика. Тільки тепер, коли він повернувся і з ним нічого не сталось, Ліна відчула, що душа її стала на місце і спатиме вона спокійно.
А Єгипта тим часом, стрельнувши в когось сигарету, вже весело розповідав товаришам, що ні, таки недаром і він цей день прожив... — їду степом, аж гульк — бугай людину топче... Я, мов тореадор, скрепером на нього, а він тільки сопе, запінився, очі кров'ю налиті, наче в якогось самодура-бюрократа... Ну, я його таки відтиснув, людину врятував, правда, виявилось, що це наш начальник робпостачу: якби знав, то ще й подумав би — чи рятувати!..
Регіт розлягається по табору, а потім він ущухне, табір окутається сном, чути буде тільки сюркотання коників у зоряних просторах теплої степової ночі.
А потім знову настане ранок труда, бульдозери вже підійшли до Кургана, і вже не жінки-археологи ніжними пальчиками дошукуються в ньому черепочків, а могутні машини ріжуть його сталевими лемешами, розрівнюють, розгортають. Працюєш і тільки дивуєшся, хто цей курган насипав і чим його насипали, такий високий, шапками сюди зносили землю за давнім вояцьким звичаєм, чи шоломами, чи як? Чим глибше врізається в землю Кузьма Осадчий, тим виразніше стає видно йому, що курган цей, мов книга, складений сторінками-пластівнями: шар землі, а під ним шар перецвілої трави морської, потім знову шар землі, під ним знову прокладка настеленої кимось трави, що й за віки не перегнила, лише цвіллю взялася. Де ж ті амфори, що в них зерно зберігається предковічне, пшениця з такого колосся, що кожна зернина в ньому як грецький горіх?
Розрівняли й курган, з грунту його зробили крила каналу, що звуться кавальєрами, і далі пішли в степи перекопські.
Степи перекопські... Мабуть, нема іншого такого місця на планеті, де тіло землі було б так густо начинене металом війни, де стрілки компасів так танцювали б від штучних аномалій. Як по фронтових дорогах, пройшли тут попереду будівників сапери, виймаючи з землі проіржавілі міни, важкі авіабомби та цілі звалища артилерійських снарядів, що, мов гадюки в гадючнику, дрімали в цій землі, приховані бур'янами. Сапери з вудлищами міношукачів у руках, у вилинялих, болотяного кольору панамах були чемними й товариськими хлопцями. І навіть дозволили й дівчатам-пікетажисткам взяти до рук свої вудлища та надіти навушники, щоб почути голос цієї загадкової землі. На прощання ще й сфотографували Ліну та Василинку в тих навушниках, із міношукачами в руках.
Одначе не на всю глибінь, видно, чують цю землю чутливі пристрої, пташино попискують вони й там, де мусили б примовкнути, бо якось вранці, коли Кузьма Осадчий прорубував свіжу траншею, земля під його бульдозером скреготнула різко, металеве. Зупинивши агрегат, Кузьма зіскочив на землю, з винуватим виглядом нахилився біля гусениці, а до нього вже квапливо крокував бригадир та інші бульдозеристи.
— Що тут у тебе знову? — гукнув Брага, та, зазирнувши під гусеницю, враз відсторонив рукою і Кузьму, і все товариство: — Ану, всі звідси.
По праву колишнього підривника, зостався на місці пригоди Брага, та зостався з ним ще й Куцевол, який у війну був сапером, розміновував Відень, де й зараз нібито ще не злиняли на стінах написи: “Розмінував Куцевол”.
Виконроб одразу ж послав самоскид за командою підривників, а поки що мотори заглушено, агрегати зупинено, на всій дільниці робіт — тиша та цвірінчання цикад. Тільки біля грізної Кузьминої знахідки, біля чорної, як осмалена свинюка, авіабомби Брага та Куцевол щось мудрують, щось там чаклують удвох, лазять аж попід гусеницями. А

читати