Завантажити

радянського космонавта одразу після його приземлення. Це був дарунок рідній школі від того з її вихованців, чия теперішня служба дозволяла бачити космонавта раніше і ближче, ніж бачили інші. Космонавт його був зарослий і ще ніби змучений польотом, не схожий на того, що смієтьбя в газетах... Перед цим знімком Тоня часто зупиняється, і Віталик аж трохи ревнував.
Школярики виявились досить-таки канючливими, напосілись, щоб Тоня дала для музею і свою фотографійку: — Бо ви ж тепер чабанка, гордість школи, так про вас учитель сказав...
Тоня відмовила навідріз, рано, мовляв, а Демидова жінка, зачувши їхню розмову, гукнула від своєї задимленої літньої кухні:
— Може, вам і кабичку оцю передати в музей? Бо в інших радгоспах чабанам уже газові плитки збираються ставити, а нашому начальству про це й гадки нема! І вікна он побиті, зима йде, а шибки повставляє хто? — І вона залементувала до дітей, як до дорослих, як до винуватців усіх її незлагод, запаси критики були в неї невичерпні, а паща виявилась такою, що діти, віддаляючись із своїми трофеями в степ, ще довго на неї здивовано озирались.
...Працює Тоня, купає овець, швидко, спритно і якось аж сердито, наче хоче їх своїм рогачиком потопити, працює, а душа горить, а думки все про Віталика. Завтра вдосвіта, як вона вижене пасти отару, він уже поїде, поїде невідомо куди і на скільки. Капітан Дорошенко забирає його з собою. Подейкували про капітана, що він променевої хвороби захопив в океані, а він ось одужав, їде на кораблебудівний приймати новозбудоване судно, екіпаж новий набиратиме, і першим до складу майбутнього екіпажу бере Віталика корабельним радистом. Віталик був на сьомому небі, коли капітан, одержавши радіограму, запропонував йому це. Примчав він до Тоні того ж дня радісно-розквітлий і трохи розгублений:
— Чи ти як? Може, ти проти?
Мабуть, вона могла б його стримати, вдержати тут силою свого почуття, своєї любові, але Тоня не зробила цього, бо хіба може вона прикувати його до себе, коли перед ним відкривається океан! Сама ж підохотила, сама ж разом з ним раділа, мріяла, а тепер, коли наблизився час розлуки, то й рюмси пустила. Тоню аж зло бере на себе за цю тонкослізність. Віталик заїде сьогодні прощатись, а вона неприбрана, як була зранку в робочому, так і після перерви вийшла працювати в своїй чабанській одежі, хай бачить її такою, як вона є, в цій ватянці і в чоботях, забризканих над овечою купіллю... Не бачив він її ще такою — так хай бачить. Хай знає, що всю зиму ці чоботи міситимуть тут багнюку, обличчя червонітиме на стужі та на дощах, що руки її грубітимуть та тріскатимуться в роботі, розносячи силос важкий та пригортаючи до грудей ягнят запашних, вогкеньких, коли в кошарі холодно і їх треба зігріти своїм теплом. Буде одна. А якщо ж хто думає, що Тоня, тільки вирядивши Віталика, на другий день побіжить до клубу на танці і до неї можна буде залицятись,— ох, дуже той ризикує! Так злящить, що луна піде на всю Центральну! І святкові блузки та плаття поховає, і черевики на тонкому каблуці підуть на схов — до повернення Віталика ходитиме в гумі, у ватянці, у дранті! Вона покаже вам, каліки XX віку, що й зараз люди вміють кохати і з вірністю ждати коханих!
Віталій приїхав, примчав мотоциклом уже надвечір, при заході сонця, і, заставши все чабанство ще за роботою, пішов просто до Тоні, всміхаючись їй. Його ніскільки не здивувала її чабанська роба, а рогачик, яким Тоня вправно орудувала, навіть зацікавив хлопця, він попросив у Тоні той рогачик:
— Ану, дай і я попробую.
І хоч хлопець одягнутий уже як для міста — в тужурочці чистенькій і в нових черевиках,— проте, ставши край рову і весело орудуючи рогачиком, він став товкмачити овечат, щоб аж пірнали у той підігрітий каламутний розчин.
Хлопець ще був тут, біля кошари, стояв над зацементованим ровом, звідки розносився запах креоліну, ще був він сам часткою цього степу, а вона вже бачила його десь на океанських просторах, серед апаратури в радіорубці, серед розбушованих хвиль, що б'ють аж на верхні палуби, бризками стріляють в ілюмінатор... В буряні далекі рейси піде він, а міг би бути невідлучно тут, коло неї. Може, сказати: не їдь? Ще не пізно. Ні, не скаже вона цього. Краще ждати буде, мов оті збур'ївські .жінки, що по півроку ждуть своїх китобоїв!
На час купання знято з овечої шиї тронку, і діти чабанські тепер бавляться нею. І Віталик взяв, подзеленчав, розглядав уважно роботу: мідна снарядна гільза сплющена, зігнута вдвоє, наче побувала в руках у якогось силача. Смерть таїла в собі, а стала ніжним степовим дзвіночком... Він знов подзеленчав нею.
— Звук нашого шкільного дзвоника нагадує, еге ж?
Тоня, звеселівши, розповіла, як юні історики просили сьогодні цю тронку для шкільного музею, а вона не дала.
— І вірно. Чого їй там пилюкою припадати. Тронка простір любить.
— Це ж і ти їм щось для музею привезеш? — запитала Тоня Віталика.
— Я меч-рибу їм привезу або золоту макрель... Ні,

читати