Завантажити

блискавкою-телеграмою, на аеродромі мати аж з острахом підходила до реактивного, а батько ще й пожартував до пілота:
— Ти ж, сину, надзвукову швидкість давай, щоб менше гуркотіло, бо ми з старою погомоніти хочемо...
Знялись і полетіли.
Незадовго перед цим Петра перевели в інше місце, і служба його тепер стала якоюсь іншою. Льотчик Сіробаба запевняє, що в той гарнізон, куди переведено Петра, потрапляє не кожен, сірих та мурих туди не беруть, і що “Петра ти ще, може, Тоню, побачиш в голубому скафандрі...”.
Військове судно-мішень стоїть в далекій затоці і досі, але тепер воно забуте, його, мабуть, там зовсім заснували павуки, вже більше його й не бомблять, ніхто на нього не звертає уваги. Тільки Тоня як гляне із степу в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони там із Віталиком. Мало не стала для них могилою та залізна пустка, де тільки павуки, та обламані щогли, та пухлинами повидувалась від вибухів палуба...
Мовби одразу дорослішими стали обоє вони після тої пригоди, мовби новими очима стали дивитись на себе, на свою любов, і на людей, і на життя. Як той, хто раз побував під розстрілом і зостався живий, не забуде цього,— так вони тих ночей на залізному острові за забудуть, не забудуть тієї тяжкої самотності, коли так спрагло тяглися обоє звідти до людей, до степу, а небо над ними на своїх підзоряних висотах погрозливо, кінецьсвітньо стугоніло...
Наче крізь марення, бачить Тоня себе, змучену спрагою, і невтомного навіть в тих умовах Віталика, що, утворивши біля себе цілу майстерню, годинами клопочеться, щось тре, пиляє, намагаючись добути хоч первісним способом іскру вогню. Марними були всі його зусилля, лише потім, нишпорячи по судну, він знайшов якесь скельце, і виявилось, що воно має властивості лінзочки, якою можна зібрати промені пучком і навести їх на край холоші, і матерія починає тліти...
Хлопці з полігона були першими, хто помітив увечері сигнали із судна, що їх подавав узбережжю Віталик, розмахуючи з щогли палаючим клубком. А потім вони попали в промінь потужного берегового прожектора, катер примчав і на ньому капітан Дорошенко та знайомі хлопці з полігона з своїми жартиками... А тепер уже й полігона нема, і безмежні степові його простори нині вільно відкриті для чабанських отар, і Тоня, заглибившись в ті простори далеко, надибує часом лише на міцні укриття в землі та на сліди клумб біля командного пункту та ще прочитає на стенді напіврозмиті дощем слова: “Воїн! Виконуй Устав бездоганно, сміливо і чесно!” І ці слова, хоч адресовані і не їй, торкнуть і в її душі якусь раніш не торкану струну...
Не вдалося поки що Тоні організувати дівчачу чабанську бригаду, порозлітались її однокласниці хто куди: одні працюють по своїх відділках, на фермах чи в полі, Ліна й Кузьма на каналі, Алла Ратушна таки потрапила в інститут, а Ніна Іваниця та Жанна Перепічко влаштувались в місті на текстильному комбінаті, пишуть, що хоч і трудно, але їм дуже подобається: “Такі красиві, барвисті тканини, Тоню, випускаєм — всіх наших степовичок в найкраще одягнем, годі їм у ватянках...” Робота цих дівчат Тоню найбільше приваблює, тканини їхні, що ллються барвистими водоспадами із верстатів, їй часто ввижаються, і якщо цей чабанський степ справді буде колись розорано і рис тут посіють, то, може, й сама вона теж опиниться в місті з дівчатами на текстильному... А поки що, мовби навмисне, одягає на себе батькову ватянку, запинається сукняною хусткою, чоботи гумові натягає і йде порядкувати біля кошари.
По-різному минатиме цей день у людей: в однієї — біля верстата, в когось — на лекції чи біля рояля, а в Тоні він мине за не зовсім звичайною процедурою: купає з чабанами овець. Овеча ванна для купання має вигляд довгого зацементованого рову, що налитий якоюсь бурдою — то підігріта вода з відповідним дезинфікуючим розчином. Загнавши в загорожу частину отари, чабани ловлять вівцю за вівцею і кидають у цей рів, вівця злякано пливе по ньому, а її зверху Тоня ще й рогачиком придавить, щоб з головою пірнула в ту наколочену теплу бурду, щоб вся короста з овечки зійшла. “Каліки двадцятого віку, будете ви в мене чистенькі!”—примовляє в думці Тоня, пускаючи в діло рогачик. Часом перед очима Тоні, замість овечок, постаєте ви, міські жевжики, ледачі мамині синки, що, обкинувшись яскравими шарфиками, б'єте байди по проспектах та смокчете коньяки вечорами по ресторанах на мамині гроші, а потім вихиляєтесь у рок-н-роллах із своїми партнерками-дармоїдками... Так оце вас Тоня, стоячи над ровом у своїх гумових, забризканих розчином чоботях, у хустці та в ватянці, якими вона вам свідомо ніби робить виклик, це вона вас зверху ще й рогачиком притовкмачує в оту гущу, щоб вся нечисть із вас зійшла! Даруйте за неделікатність, але це ж робиться для вашого добра, бо вже ви, голубчики, вибравшись із рову, стріпуєтесь перед Тонею на майданчику, і вже безкоростяні, підстрибом скачете знов до отари, скупаної вже. На здоров'я ж вам! Після цього, може, не так будете

читати