Завантажити

Нижчою расою, кажу. Бо ми ж залишимось на землі, а вони загойдаються на шибеницях. Чи то ж не вище?
Бійці регочуть.
Маковейчик грається цікавим портсигаром.
— Ану, покажи свій трофей майорові! — під'юджують його бійці.
Маковейчик демонструє. Мудрий портсигар, клацнувши, викидає готову самокрутку.
— Здорово! — заблищали очі в одного з піхотинців, такого ж молоденького, як Маковейчик. — Тільки закладай папір.
— Здорово, — каже і майор, удавано вражений. — Ану клацни ще.
Маковейчик з простодушною радістю клацає.
— Додому повезеш? — питають його.
— Я такої мізерії не повіз би, — каже Хома. — Чи то ж я безпалько, сам не скручу собі цигарки, най його мамі. Вигадка, щоб тільки очі замилювати. Раз-два — і вже заїдає. Привезти, так мотоцикл.
— Або годинник, — встряє молоденький піхотинець. — Годинників у них — як сміття.
— Все «роскопи», — зауважує Денис Блаженко, не відриваючись поглядом від розгорнутої дивізійної газети, яку тримає в руках. — Штамповка.
— А скільки шовків, — кидає хтось цозаду.
— Штучні, — заперечує Хома. — Глянеш — очі вбирав» а тільки у воду — вже й розповзається...
— Багато у них всякої всячини, — замислившись, каже майор. — Багато є в них речей, що вражають своїм блиском нашого бійця... Нам було не до того. Наші жінки, матері й дівчата за ці роки забули про святкові вбрання. Чоботи та армійська ватянка стали одягом цілого народу... Але зате які багаті ми з вами у чомусь незмірне важливішому. Багаті вченням своїм, правдою своєю, що її несемо на наших ленінських прапорах... Скажіть, у кого з них е така держава, — поступово підвищував голос майор, — котра вистояла б, як скеля, в отаку бурю?
— Ні в кого.
— А в кого з них е люди, що, не поламавши хребта, знесли б усе те, що знесли ми з вами?
Бійці сиділи деякий час, задумавшись. Навіть у їхньому мовчанні було щось єднаюче їх. Видно було, що думають вони не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всіх. Це був момент тої глибокої задушевності, яка так часто з'являється біля солдатського вогнища між людьми, що пройшли вкупі довгу, важку путь і зріднилися в боях. І радощі, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім'ї.
Черниш дістав з кишені трикутник листа і, нахилившись до багаття, розгорнув його. «Котрий уже раз лейтенант його перечитує», — подумав Хаєцький.
Це був перший лист від Шури Ясногорської, одержаний Чернишем сьогодні.
«Здрастуй, Женю, — писала вона. — Лежу в армійському госпіталі, якраз у тому, де колись сама працювала і зустріла Шовкуна. Тут же і Саша Сіверцев. Ми часто сходимося з ним і згадуємо полк. Полк! Скільки в цьому слові для нас і туги, і болю, і невимовної чарівності. Де ви тепер, Женю? Чи в Будапешті, чи під Єстер-гомом, чи під Комарно? Ми щодня гадаємо про це з Сашею і ніяк не можемо відгадати: скрізь, де найважчі бої, там, нам здається, і ви. Звідси, збоку, все перед нами постає в якомусь особливому світлі. Кожен крок нашого піхотинця здається подією, вартою літописів. Женю, яка я щаслива... Так, саме щаслива... Хай тебе не дивує, що після всього, що сталося, я ще можу говорити про щастя. Не подумай, що я забула що-небудь або що рани вже зарубцювались і не кровоточать. Ні, Женю... Золота трансільванська сопка горить не згасаючи і не меркне, не меркне. І тільки велич того, за що він загинув і за що готова загинути я, дає мені сили і відчуття щастя навіть у найтяжчу мить. Бо хіба щастя—це тільки сміх, і насолода, і ласки? Так уявляти його можуть лише вузькі, обмежені люди, які ніколи не були бійцями і не мали свого полку і свого прапора. Хіба такі дрібні «щасливці» не гідні жалю? Та це. Женю, ти знаєш краще, мабуть, за мене. Знаєш і те, як остогидло мені вже госпітальне ліжко, і оці процедури та режими. Хочеться швидше звільнитись від них і знову до вас, нога в ногу з вами...»
Надворі подали команду:
— Офіцери, до комбата!
Євген встав, ховаючи листа. Воронцова серед присутніх уже не було. Бійці гасили вогнища, виходили на подвір'я. В темряві лунали короткі команди, шикувались підрозділи. Пролітав сніг.
По західному берегу за мерехтінням білої віхоли палали гори. Освітились бетоновані бики високих дунайських мостів. Порвані ферми гнулись у багряну воду, демов пили її спрагло і ніяк не могли напитись.
Дуная червонів.
— Прапороносці, в голову колони! — пролетіла команда командира полку. Підрозділи рушили.
Ітимуть вони спочатку поміж темних ущелин розбитих квзрталів. Потім вийдуть у лридунайські поля, занесені снігами. Ітимуть цілу ніч, чуючи канонаду ліворуч і праворуч на флангах. Ітимуть просто в неї, не вагаючись і стискаючи віряу зброю. Попереду взвод прапороносців з :полковим прапором у цупкому брезентовому чохлі, з позолоченим вінчиком зверху на древку.
Офіцери на ходу будуть поглядати на компаси, що світитимуться в темряві на їхніх руках.
Ітимуть, ітимуть, ітимуть...
Золотий вінчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над

читати