Завантажити

півтори гоном гнав Козаков. Сержант був сьогодні особливо збуджений.
— Чистокровна череда! —гукав він знайомим однополчанам. — Навіть два оберсти! Думаю, що майор Воронцов сьогодні нам дозволить сісти на коней.
— А Буда?
— Їй те саме буде!
Колони брели і брели.
— Було в сорок першому році,-— гомонів до товаришів на тротуарі якийсь тонконогий літній піхотинець в обмотках, накручених туго до самих колін. — Один було їхній автоматник десятьох наших гнав... А тепер один наш їхніх сотню жене. Отак діла обернулися, братці.
— Історія, братику, історія, — втрутився бас. — Колесо історії... Тютюн ван?
— Нинч. Сигари... гаванські.
— Ет, барахло, братику. Кременчуцької махорочки б!.. Ну та давай.
XXIV
Після бою на набережній мінометники, залетівши в приміщення Парламенту, зіткнулися біля входу з Ферен-цом.
— Ти вже тут, Ференц? — гукнув Вася Багіров. — Уб'ють! Ще ж стріляють!..
— Уже не вб'ють, — скидаючи капелюх, спокійно й урочисто відповів художник. — Уже ні.
Наблизившись до Черниша, Ференц взяв його за руку.
— Товаришу лейтенант... гвардії, — сказав він з акцентом. — За все... всім вам... армії вашій... спасибі.
Черниш міцно потис йому руку і, не затримуючись, подався разом з бійцями вгору по білих мармурових сходах. За гуртом радісних, збуджених бійців, розвіваючи йолами свого макінтоша, поспішав і Ференц. Він вказував на колони монолітного мармуру, що підіймалися обабіч.
— Це завезені з Швеції... Це з Феррари... Це з Німеччини... Моноліти...
А Чернишеві ввижалися інші моноліти — бескеття тих сірих скель, де зостався лежати Брянський.
— Приймальний зал... Червоне дерево... Бронза... Рожевий мармур... Перед вами — високе мистецтво! Шедеври!
Це слово боляче різонуло Черниша. Не раз він чув його від Сіверцева, коли мова заходила про Ленінград.
А то ж хіба не шедеври?
Чернишеві спирало груди. Кожне Ференцове слово ранило його.
Бійці якогось іншого полку групами спускаються назустріч з ручними кулеметами на плечах, бурхливі, сяючі. Поперед себе, жартуючи, женуть кількох обеззброєних фріців.
— Куди, брати слов'яни? — ймаються назустріч.
— До міністрів.
— Нема!
— Ще сидять у каналізаційних трубах!
— Го-го-го!
Зали, мов гулкі Альпи, відлунюють веселими голосами.
У вікна крізь різнокольорові шибки ллється м'яке райдужне світло, сповнюючи зали, фойє і коридори барвистим присмерком. Ніби вступаєш цими білими сходами у маревний фантастичний світ.
— Палата депутатів, — з гордістю пояснює Ференц, забігаючи до мінометників то з одного, то з другого боку.
Що вище підіймалися, то видніше ставало навкруги. Немов сходили на високі гори. Крізь проламаний снарядом купол світилося небо.
Палата депутатів... Похмурий величезний зал з ярусами стільців. Перед кожним стільцем столик з табличкою. На ній прізвище депутата. Де зараз ці депутати, які запродали фашистам свій народ? У Швейцарії, чи в Баварії, чи на острові Капрі?..
Внизу посеред залу, як на цирковій арені, круглий стіл під зеленим сукном. Навколо стола на підлозі порозкидані важкі старовинні фоліанти в шкіряних оправах. Стоягь крісла міністрів, оббиті червоним оксамитом.
— Трибуна оратора... Ложі дипломатів... Ложі журналістів.
Ференц завмирає від гордощів і пошани. Хаєцький втомлено сів на одному з крісел, жадібно розглядаючи навкруги прикрашені стіни. Тільки тепер відчув, як ноги гудуть після довгої напруги.
— Хомо! Хомо! — стривожено каже Ференц. — Це фотель міністраї
— Міністра? — Хома заглядає під себе. — То що ж... вломиться? Ні, здається, стілець не гірший за інші. Пухкий, саме для мене... Ти ж знаєш, Ференц, що допіру мене шпортонуло осколком в найделікатніше місце-Хома втирається рукавом. Бійці розсипались поміж депутатськими рядами, нишпорять, чи не причаївся часом де внизу зненацька застуканий фріц.
Художник збирає з підлоги важкі фоліанти і, витираючи, складає стопкою на стіл.
— Що це за книги?
— Закони, Хомо. Наші старі закони...
— А, це ті закони, що співали, як та скрипка. — Хома несподівано тонким вертлявим голосом імітує скрипку: — Йде весілля — нап'ємося й наїмося, йде весілля — нап'ємося й наїмося... Так! А наш бас їй відповідає, — Хома скандує повільно, басом: — Ще по-ба-чи-мо, ще по-ба-чи-мо... От і побачили. Хіба не так, Ференц?.. Та чого вони, твої закони, такі підтоптані, пилюкою припорошені?
— Перетру, Хомо.
— Перетри, перетри гарненько, Ференц, — повчає Хома, — та ще й перетруси. Бо там, либонь, уже й міль завелась. Які добрі, то залиш, а які погані, то — в піч. Натомість поклади нові. Такі, щоб воєн не було. Габору нем йов. Чуєш, Ференц?
— Але це в компетенції міністрів, Хомо.
— Як ти кажеш?
— Ну... це повинні наші міністри...
— Міністри... Гей, ви, міністри! — гукає боєць на пусті місця палати, ніби там уже справді стояли перед ним міністри. — Ходіть-но сюди, маю з вами бесідувати. Буду свого допевнятись. Отже,

читати