Завантажити

фашистів ми допіру виперли в Дунай. Місця вам вільні. Будь ласка, мерсі, займайте... Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну. Хіба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю своїми шанцями перекраяв? Хіба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, і Штефан, і кум Прокіп? Ні, ой ні... Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гірко, як сьогоднішнім фріцам. Не посміхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такі, що цвях перекушу. І рука ще не мліє. Та й сини ще дома ростуть червоні, мов калина, та дужі, мов дубці! Я їм пишу, аби-сь дивили з нашої Вулиги і на Дунай, і за Дунай, і на весь білий світ.
Черниш стояв нагорі у палаті сенаторів, повитій білими присмерками. Мовчки оглядав пишні окраси стін, ковзаючись по них неуважним, сумним поглядом і думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, які йшли і не дійшли сюди. І боєць Гай, і Юрій Брянський, і Саша Сі-верцев, і Шура Ясногорська, — всі, навіки чи тимчасово вибулі з строю, немовби щойно підіймалися вкупі з цим озброєним натовпом по білих сходах і вступили в цю залу. Він виразно бачив їхні обличчя, чув їхні голоси і сам уже в думках звертався до них:
«Ви не повинні бути ніким забуті, ні мінливими політиками, ні дипломатами. Бо ви йшли в авангарді людства і без вашої жертви не було б нічого...»
Ридав сухими очима, кричав німими словами:
«Вас людство підхопить, як пісню, і понесе вперед, бо ви були його весняною першою піснею...»
Великі дороги армій пролягли Чернишеві перед очима. Звідси, з цього високого пункту чужого переможеного міста, він сягав поглядом до незліченних тисяч сірих окопів, розкиданих по полях Європи, чув перестук солдатських підків по замінованих асфальтах, стогін забутого пораненого у підхмарних горах. Життя, перестаючи бути для нього рожевою загадкою юності, відкривалося перед ним простою своєю величчю. Він бачив його сенс зараз ясніше, ніж будь-коли. І хай він, може, впаде, як Юрій Брянський, в задунайських низинах чи в словацьких горах, він і в останню передсмертну хвилину дякуватиме долі за те, що вона не водила його манівцями, а поставила в ряди великої армії на пряму магістраль.
Думки його перервав Багіров, з'явившись з повідомленням, що батальйон збирається.
Спускаючись по сходах з верхньої палати, Багіров і Черниш почули в глибині Парламенту голос Хоми. Зазирнули в нижню палату. Хома сидів глибоко внизу, закинувши ногу за ногу, тримаючи автомат на колінах, і просторікував. Навколо Хоми, з'юрмившись, бралися за живота бійці. Серед них були і самієвці, і солдати з інших незнайомих частин.
— Кінчай ночувати! — скомандував старшина. — Мінометна, виходь...
Хома вилетів з крісла...
— Будь здоров, Хомо! — тряс йому руку Ференц, прощаючись.
— Будь здоров, Ференц... І не кашляй!
— Будь спок, Хомо, будь спок. Спасибі за кушай-кушай... Спасибі за все.
Бійці загуркотіли між депутатськими місцями вниз по сходах.
З Буди били гармати.
Один снаряд, шугонувши крізь купол, вибухнув у пишній приймальній залі. Полетіли уламки статуй. Хмарою знялася зі стін біла вапняна кіптява. Бійці, запорошені нею, весело чортихаючись, вискакували з Парламенту на свіже повітря. Зброя стала сизою. Кожен боєць вилітав сизим, мов сокіл.
XXV
Увечері полк лаштувався на марш.
Підрозділи скупчувались в одному з темних кварталів. Командир полку Самієв, зібравши комбатів, повідомляв їм порядок руху.
Пахучі кухні тряслися через подвір'я, гублячи за собою жар з піддувал. Бійці поспішали з казанками вечеряти.
Багіров, діставши знову підводи з транспортної роти, вкладався з матеріальною частиною. З усього було видно, що марш буде далекий. Іван Антонович змушував своїх мінометників при ньому перевзутись, щоб не потерли ноги в дорозі.
Полкові розвідники гасали на чорних конях.
Між бійцями про марш ходили різні чутки:
— Кажуть, під Турцію...
— А я чув, що на Далекий Схід.
— Брехня... Ідемо на північ, форсувати Дунай...
— Що тут ворожити: куди накажуть, туди й підемо.
У великому пустому гаражі бійці порозкладали багаття. Вечеряли, перевзувались, сушили онучі. Парували нагріті коліна ватяних штанів.
Іван Антонович підійшов до одного з вогнищ, розкладеного мінометниками. Хвиля теплого повітря м'яко накотилась на нього.
Довкола вогнища серед мінометників сиділи лейтенант Черниш, майор Воронцов. Присьорбуючи чай прямо з закоптілих казанків, присутні вели спокійну, видно, давно розпочату розмову.
— ...Знаєте, як про це сказав Михайло Іванович? — говорив майор. — Ви, каже, вернетесь додому новими людьми, людьми з світовим іменем. Людьми, які усвідомлюють свою безпосередню участь у творенні світової історії.
— Чуєш, Романе? — штовхнув земляка Хома. — Творець світової історії.
— А вони нас трактували нижчою расою...
— А ми й будемо нижчою, — каже Хома.
— Що-о? — визвірився на нього єфрейтор Денис Бла-женко.
—

читати