Завантажити

що жертви наші недаремні, що ми покоління людей на землі, яке змушене було брати зброю до рук.
— Навіть дітей не щадять, — каже Гришко, певне, згадавши розстріляних з літака фабзавучників. — Орел полює на зайця, яструб на мишу польову, а залізна, людиною створена птиця на людину полює. Ні, далі так неможливо.
— І головне, що нема ж у цьому ніякої необхідності в наші часи, — зітхнувши, каже Духнович. — Атеїст я, безбожник рудий, але коли дивився на дівчат отам на птахофермі, на їхні натхненно звернені кудись у стратосферу обличчя, захотілось і самому триповерховим звернутися до небес, добутись відповіді: нащо, нащо це все? Оця руйнація... Пожежі до хмар... Шал нищення. Чому це все необхідно? — Деякий час він помовчав, потім голос його став аж ніби веселішим. — Якщо говорити про себе, то я досі був більше об'єкт війни, ніж її суб'єкт. Солдат з мене був, здається, неважний. Інтелектуаліст, ха! Але ж і я мушу? Як і всяка комаха, я, звичайно, хочу жити, хочу метушитися по планеті ще певний час, але коли б це треба було для цілковитого знищення воєн — даруйте за високий штиль — єй-єй, не пошкодував би для цього свого малого сумбурного життя. По-моєму, кожна людина мусить хоч раз коли-небудь сягнути свого зеніту.
— Що ти називаєш зенітом?
— Вміння, коли треба, пожертвувати собою, ось що. Годину за годиною шелестять кукурудзи, по яких бредемо, соняшники, що так і залишились незібраними, кинутими на поталу осіннім дощам, зимовим хугам та буранам. Плоди роботящих рук тисяч людей, вони втратили тепер свою цінність, нікого вже не цікавлять і стають тільки схованками для зарослих, обродяжне-них, як і ми, степових оточенців. В одному місці натрапляємо на протитанковий рів і, перебравшись через нього, озираємось, чи не загубили німця в темноті.
— Газуй, газуй, — чуємо голос Новосельця, що підганяє Газовика прикладом, і ось полонений уже коло нас стріпує своїм солом'яним арійським чубом. Про те, щоб вирватись від нас, вислизнути, втекти, — він, здається, не помишляє. Тримається слухняно і, хоч не звиклий до таких переходів, намагається не відставати, пильнує триматися ближче до мене, чи тому, що його тут менше штовхають, чи хоче, щоб я бачив його, що він, мовляв, є, не втік.
— Що не кажіть, — бубонить Заградотрядник, — не подобається мені його коняча арійська, фізіономія. Не терплю.
— По-моєму, в нього клепки якоїсь не хватає, — чую позаду голос Гришка. — Звихнувся з переляку. Ви бачили вдень, які в нього очі? Очі божевільного, і на думці все гази, гази. Він наче вчадів від них.
— Може, ще й з нього вийде колись чад і він стане людиною, — каже Колумб.
— Цей чад уже, мабуть, ніколи з нього не вийде. Вже він йому й розум помутив...
— Оце буде «язик», — зловтішно підхоплює Заградотрядник. — Поки приведемо, а він від страхів зовсім з глузду з'їде. З тихопомішаного буйним стане. Нате, радуйтесь, божевільного вам привели. Тільки гамівну сорочку мерщій на нього!
Одначе Газовик ще, здається, при своєму умі, бо, зачувши під час розмови слово «Колумб», він аж засміявся дрібно, його розсмішило, що між нами є Колумб, але на його сміх Колумб так обернувся до нього своїми вусами, що він одразу примовк.
Справді, гірка іронія долі є в тому, що між нами Колумб. Море, розбурхане море війни підхопило нас і кидає з небезпеки в небезпеку, несе в темряву на пожари, у невідомість, і доля наша так схожа з долею мореплавців, чий корабель зазнав аварії у відкритих просторах, звідки не видно берегів. Оті рідні береги, що по-нашому звуться лінією фронту, вони весь час переміщаються в просторі і, незважаючи на посилену, виснажливу нашу ходьбу, здається, не ближчають, а, навпаки, невблаганно одсуваються від нас в глибінь ночі на схід. Лінія фронту десь там, де з вечора й до рання поблискують по обрію між зірками величезні освітлювальні ракети, що їх противник розвішує на парашутах. Ми їх звемо «панікадилами» і до них поспішаємо щоночі, бо там, де запалюють «панікадила», там, треба думати, саме й проходить цієї ночі лінія боїв, зіткнення армій.
Німець, якого ми ведемо, розуміє наше становище, розуміє, куди й чого ми квапимось, і коли ми на ходу поглядаємо на далекі оті непорушні ракети на сході, за якими так уперто женемося, він, здається, глузує над нами в душі: «Женіться! Ніколи вам їх не догнати!»
«Але ж і ти в наших руках, — думаю я з ненавистю, — і скільки йтимемо ми, і ти йтимеш разом з нами, і жити тобі не більше, як жити й нам».
— Комуніст? — раптом питає мене полонений.
— Комуніст, — кажу. — А що?
Він пояснює через Духновича свою цікавість:
— Нам казали, що ваша армія розвалюється, що вас силою женуть комісари у бій. Але тепер я бачу, що вони вас не женуть, а ведуть.
Потім вказує на Колумба:
— Теж комуніст?
— Комуніст.
— І той? — питає про Васю-танкіста.
— І він комуніст.
— Скажи йому, — чуємо несподівано задиханий голос мовчуна Хурціляви, — скажи, що всі ми комуністи з двадцять другого червня сорок першого року.
— І ще

читати