Завантажити

до зброї. Хто? Свої! — і одлягає від серця. Порадившись, обмінявшись чутками, застерігши одні одних, «туди не йдіть, там засада», знову розходимось і продовжуємо путь невеликими групами — так виходити легше. Багато із нас загинуть, попадуть в неволю, а інші таки вийдуть, ввіллються в регулярні війська і не раз потім згадуватимуть наші степові оточенські блукання.
Літо відступу, літо тяжких оборонних боїв, оточень, літо швидких судів на дорогах, упертих атак, що кінчаються нічим... Згадується Рось, що коштувала нам стільки крові, а тепер давно уже в тилу ворога. Зірваний Дніпрогес, що реве зараз там дужче Ненаситця, дужче Вовчого Горла, реве разом з дев'ятьма природними дикими порогами, як найгрізніший і найбільший із них. Після зруйнування греблі як шалено він розлився в ту ніч, Дніпро, затоплюючи все пониззя! Горе було тому, хто опинявся серед цього розливища, серед божевілля, страхіть... Наші війська, що залишились у плавнях, рятуючись від затоплення, лізли в темряві на дерева, ми теж, шукаючи там переправ, як мавпи, цілу ніч лазили по деревах, аж доки підпливли рибалки із своїми каюками... А може, все це треба пройти? І гіркоту безглуздих втрат, і бої до останнього, коли тобі забувають передати наказ про відступ, і ці оточення — може, все це треба пережити, щоб стати іншими і перемогти? Дехто каже, що ми поспішили висадити в повітря Дніпрогес, каже, однак забуваючи про те, що, якби ми залишили дніпрогесівську греблю цілою, ворог негайно б скористався нею, з ходу вдерся б на лівий берег, і ми не встигли б демонтувати заводи, і в степах би опинилося значно більше відрізаних наших військ, ніж тепер... Ні, той вибух зробив своє, як зробили, мабуть, своє і наші невмілі контратаки на Росі, і ці останні на перший погляд марні уже бої, що ми їх вели в оточенні. Як ніщо не зникає в природі, так, гадаю, не зникає ніяке, навіть найменше, солдатське зусилля.
Світання застає нас у посадці, далеко від доріг. Оце тихе, не стряснуте війною степове світання, — що може зрівнятися з ним? Що може порівнятися з оцією м'якістю повітря, з оцим супокоєм, що настає в природі з першою осінньою серебринкою?.. Туман плаває над степом, а скільки роси в цій посадці! Ми бредемо по ній, як по воді. Краплиста, рясна, вона сивіє на кураях, на листі колючих гледичій, поблискує бісером на кожній павутинці, що обплутує бур'яни. В посадці натрапляємо на свіжі кубла, що їх, видно, залишили такі ж, як і ми, переднювавши тут. Ми теж обираємо собі на день захисток в лісосмузі. Колюча степова гущавінь, що раніше захищала колгоспні хліба від суховіїв, тепер захищатиме нас від ворожого ока. Дикі голуби — горлички — здивовано позирають на нас із верхів'я посадки, вони — як наш дозор, і тут біля них розташовуємось ми.
Сьогодні ми маємо можливість поснідати. На шиї в Гришка поблискує золотистий вінок дорідної цибулі-сіянки, котру, як він запевняє, дала йому в останню хвилину жінка на птахофермі. Добуває з своєї торби ще й білу хлібину, яку йому та ж таки жінка наділила на прощання. Гришко розриває вінок цибулі, дає кожному з нас по цибулині, а Татарин тим часом паює хліб. Дісталось нам по скибочці, ми їмо його обережно, щоб крихта не впала. І ми ніколи не забудемо цей хліб, не забудемо цих скибочок.
Степи лежать перед нами рівні до крайнеба, як футбольне поле. Вихри здіймаються по степу — наче снаряди там землю рвуть.
Колумб, озираючи поля, розповідає:
— Урожай в цьому році на хліба — давно такого не бачили. Вийдеш у поле — стіною стоять. Комбайни пустили — коси ламались...
Цікавою, мудрою людиною виявився цей Колумб. Уявляю, як близько зійшовся б із ним Степура, який так любив відкривати людей міцного народного складу. Не про себе, а ніби про когось іншого розповідає, і ми вже бачимо ранок недільний, садибу МТС, бачимо, як степовий агроном, вставши разом із сонцем, виголився заради свята, чисту вишиту сорочку надів і виходить у поле оглянути пшениці, бо скоро їх збирати, комбайни і трактори стоять напоготові, токи в польових таборах підметені й вистругані для зерна... Чисто всюди, як перед святом. Вийшов агроном і став посеред свого океану: кругом хліб! Голодну Індію згадав, ерозію десь в інших краях і як по-варварському ліси десь винищують, а тут — розлив хлібів святковий. Сумирної, лагідної вдачі була та людина, за покликанням хлібороб, вирощувач плодів і злаків, людина з тих, що найбільше люблять дивитися, як падають теплі весняні дощі на поля і як буйно після них все росте. Ішов агроном в той ранок недільний і ще нічого не знав, душа йому тихо співала, і настрій був такий, що хотів всю землю пшеницею засівати, всіх людей готовий був прогодувати цим хлібом.
— То я тоді був, — каже Колумб. — То я такий був у ту чорну неділю... Двадцять другого червня — день сонцевороту, найдовший у нас день в году, і йому судилося стати найчорнішим днем нашої історії. Які трактористи були в нас, які комбайнери... А тепер трактористи мої, комбайнери лежать постріляні... І степ цей заростатиме бур'янами, не буде від нього

читати