Завантажити

зійшли на височину і побачили перед собою грандіозну панораму Дніпрогесу та металургійних гігантів у степу, я подумав: «Мій фюрер, буде нам тут тяжко!»
— Дивно, що молодчиків з гітлерюгенду можуть роздирати такі сумніви, — зауважив Вася-танкіст, прокинувшись і натираючи в долонях соняшникового листя, щоб закурити.
— Вам може видатись, що я вимолюю собі життя, — сказав німець, глянувши на політруцькі зірки на рукавах у танкіста. — Але, повірте, ці міркування щирі. Нам казали: доля Німеччини вирішиться на Україні, вирішиться битвою на Дніпрі, казали, що за Дніпро ми не випустимо ваших армій. А ви все далі відходите на схід, а ми тим часом все далі від рейху.
— Ба, розговоривсь, — підводячись, каже Заградотрядник і зиркає на Новосельця з докором. — Чому він ще живий? Ждемо, поки втече?
Збираючись в дорогу, ми починаємо взуватись. Німець теж збирається. Натягнув мундир і тепер акуратно вичісує гребінцем із свого арійського чуба пилюку та соняшникову труху. Серйозно, без усмішки стежить він, як Гришко роздає нам кожному пайок — уже тільки по півжмені сухих наших раціонів. Коли одержали всі, окрім німця, Гришко зводить запитливий погляд на мене: чи давати, мовляв, і цьому?
Німець розуміє: від того, що я зараз відповім, залежить його доля. Коли звелю дати й йому, значить, він залишається жити. Якщо ж скажу не давати, то це означатиме кінець, капут йому тут, на місці. Так і пропаде, не одержавши нашого оточенського продатестату. Очі його, витрішкуваті, повні блакиті арійської, дивляться на мене з чеканням і ніби з смутком якимось уже передсмертним. Дам чи не дам?
Справді, що з ним робити? Вести з собою? Так він же видасть нас при першій зручній нагоді, погубить нас усіх. Собою він тільки ускладнить, зробить ще небезпечнішим, труднішим і без того трудний наш похід. Що ж залишається? Тільки, звичайно, не стріляти. Мені вже уявляється, як він буде пручатись, відбиватись м'язистим своїм тілом, як хлопці пустять у діло багнети, і все завершить Заградотрядник своєю бритвою, і ворог захарчить. Не загрібаючи, кинемо його тут, у пилюці, серед соняшникового тирла. Ми здатні на це, і сумління не гризтиме нас, бо він прийшов сюди, несучи смерть, і голова його напхана смертоносними хімічними формулами нових засобів винищення людей…
Полонений все дивиться на мене сумовито, запитливо, мовби вивідуючи, що його жде, аж поки погляд його раптом не натрапляє на Заградотрядника, що з похмурим, злим виглядом саме насаджує на гвинтівку багнет.
— Бум-бум? — неголосно, сумно запитує полонений, постукавши себе пальцем по лобі. «Уб'єте, мовляв?»
Ми мовчимо.
— Бум-бум?
Він жде вирішення.
— Як будемо з ним? — підкреслено звичайним голосом, ніби йдеться про найбуденніші речі, запитую товаришів.
— Плюнути й розтерти, — каже Заградотрядник удавано байдуже, щоб не викликати в того передчасної підозри.
Гришко теж такої думки:
— Що з ним воловодитись? Одним ротом буде менше. Харчів уже — кіт наплакав.
— Але це все-таки... «язик», — каже Вася-танкіст. Який дивний і дикий по суті вираз: «язик»... Взяти «язика»... Не людина цінна, не розум її, не людська її суть, а лише язик, лише відомості, які вона може дати.
— Ось цей «язик» нас якраз і погубить, — стоїть на своєму Заградотрядник, і я бачу, що й Татарин, і Новоселець в душі теж згодні з ним.
Полоненому аж вуха ростуть, так він вслухається. Здається, він розуміє все з наших розмов, з наших інтонацій. Розуміє і, внутрішньо напружившись, жде.
— Духнович, переклади йому, — звертаюсь я до нашого драгомана. — Ось ми чули від нього про якийсь новий винайдений їхніми вченими газ. Чи відома йому формула газу?
Духнович запитує німця, і вперше за весь час, відколи полонений тут, між нами, ледь помітний усміх скривляє його рот.
— Він каже, що це таємниця, що формула газу є власністю німецьких збройних сил.
— А йому, йому вона відома?
Полонений ще більше кривиться в усмішці, догадуйтесь, мовляв, як хочете: або відома, або ні. Але цього нізащо я вам не скажу, бо те, що зараз притаєно в мені і що вас так цікавить, воно оберігатиме мені життя.
— По-моєму, ніякої формули він не знає, паршивий цей гітлерюгенд, — презирливо кидає Заградотрядник. — Бац-бац — та й пішли далі.
— Всі формули з мозком вилетять, — каже Татарин. — Всі гази в ньому перемішаються...
Вони жадають розправи. Всі ми жадаємо розправи над ним. Нам хочеться бачити його кров. Війна показала, як легко розбудити в людині звіра. Але потім вгамувати його буде, мабуть, дуже нелегко.
Переглянувшись з танкістом, наказую Гришкові:
— Дай і йому, цьому тевтонові, скільки належить:
— Тільки гречку даром з’їсть. Дуже він нам потрібен, ще цей зайвий рот, — буркотить Гришко, але все-таки дає.
Діставши на долоню масних чорних гречаних зерен, німець починає старанно жувати їх. Жує, якось по-телячому підбираючи язиком.
А я думаю про те, що вирішив для себе ще раніш: ми не вб'єм його, ми поведемо його далі з собою.

читати