Завантажити

круті сходи, не поважала, бо вчувала, як скриплять сходи під його ногами, їх треба перемонтувати, а він без застороги береться вище.
Вона знала, коли треба поступитися таткові, коли полестити, а коли й стукнути каблучком. Але зараз мовчки зібрала чашки і понесла мити на кухню.
Тихоступ оглядав Антоніну Михайлівну довго. Так довго, що їй аж заболіло хворе місце. Бо ж обмацував не тільки сам, а й двоє його помічників.
— Що ж, — сказав, намилюючи під краном руки, — нічого серйозного, хоч треба ще перевірити...
Лікарі думають, що їхній голос ховає все. Отак колись думав і Олександр Кіндратович. А тепер слухав Тихосту-па і з жахом почував, як контрастують слова з його голосом. Тихоступ провів їх аж за останні двері. Прочиняючи, в коридорі притис Біланову руку вище ліктя.
— От бачиш... — видавив з себе Олександр Кіндратович, коли вони сіли в машину. А самого думка безжально молотила по серцю: “Як її залишити на кілька хвилин”?
— Тонечко, — мовив, коли машина пригальмувала біля їхнього парадного. — Я мушу залишити тебе на часинку, проскочити до себе в клініку. Без мене не приймуть з терапії хворих. Гх треба перевести...
Вона відповіла порухом повік.
Тихоступа здибав на подвір'ї, біля корпусу. Той стояв, прихилившись спиною до каштана, палив цигарку.
— Я був би радий розвіяти ваші сумніви, — мовив, від-кусуючи розм'яклий кінчик мундштука, Тихоступ. — Але... Треба поспішати. Хвороба задавнена. Ви самі бачили кров.
— Спасибі...
— Ет... — Тихоступ махнув рукою. Білан рушив до воріт, забувши попрощатись. “Треба поспішати”. Поспішати... Куди?.. До чого?.. “Поспішати”. Почував, що боїться йти додому. Що скаже Тоні? Вона здогадається одразу. Вже, мабуть, здогадалася. “А хіба не помилялися цілі консиліуми?”— підштовхнув себе думкою. Тільки не сидіти...
Тоня заперечувала, але він майже силоміць повіз її до обласної лікарні.
І знову огляд. І знову відведені вбік, крихкі погляди. Вода з крана... Вода... Вода...
В лікарні четвертого управління вже немолодий, з подзьобаним віспою обличчям, доцент-татарин дмухнув на них вірою, вірою справжньою, на якусь часину розвіяв страхи.
— Кладу на колоду, професор, голову, — мастопатія. Звичайнісінька мастопатія. Знаю з практики. От вірте, жінко хороша.
Але прийшов з операційної професор...
Непомітно упав вечір. Вони повернулися додому.
Наступний день копіював собою попередній. Жах оповив їхнє життя, закутав міцно, аж не стачало подиху. Тепер він чатував на них скрізь — в стінах, підлозі, стелі. В кожнім кутку, в кожнім вікні, в кожній щілині. В кожній книжці, кожній дрібниці. Смішний дерев'яний песик, кришталевий келишок, квітка-попільничка — кожна з них нагадувала про якийсь веселий день їхнього життя. Настільна лампа: молода танцівниця наміряє плаття. Єдина фривольна річ в кабінеті, її купила Тоня на жартівливий доказ, що не ревнує його до жіноцтва, не боїться конкуренції. Тепер він пригадав те, вийняв розетку, сховав танцівницю до шафи. Але підійшовши до дверей, похопився, поставив лампу на місце. Його уява сприймала все довкола в одній страшній, трагічній єдності, в трагічній простоті і реальності. Всі оті колишні високі слова їіро смерть, чуті, вичитані, сказані ним самим на трибунах, розсипалися й пропали, наче їх не було зовсім. Лишився біль, пустка, і — кожної миті — дорогі риси, сказані колись слова, буденні й небуденні, сповнені сьогодні іншого змісту, викривлені жахом.
Страшними примарами вставали видіння, від яких утікав і не міг утекти. Він бачив, як помирала Тоня, бачив її похорон. Він вже сидів самотній і перебирав її речі, фотокартки.
Йому здавалось, що божеволіє.
Жах не випускав їх з своїх пазурів ані на мить. Тепер їхнє життя було оповите в нього, як шовкопряд у кокон. Хворий шовкопряд гине в коконі, в красивім коконі, не видимий нікому, гине, не довершивши своєї праці.
Другого дня, вийшовши з лікарні, спробували втекти від страху, купили квитки в кіно. Але переживання героїн були такі мізерні, такі жалюгідні, що вони вийшли десь по кількох хвилинах. Обідали в ресторані, Олександр Кіндратович пив горілку. Йому чомусь спав на пам'ять Ремарк. Кальвадоси і портвейни його приречених героїв. Бридня. Навіть в горілці не можна сховатися від цього. І горілка, й любов — все тоді втрачає смак. Вона гірка, як полин.
Траплялося, якийсь згук життя привертав на хвильку їхню увагу, але в наступну мить вони зглядалися, і важкий, велетенський молот знову падав на їхні голови.
Он біжить дівчинка, смішно кривуляє ніжками за мамою... І — падає молот.
Сусідка похваляється новим килимом. Монтер прийшов замінити телефон. ...Яке все дрібне, нікчемне. Непотрібне. Сусідка похвалятиметься й потім. Завтра... Через рік. І телефон дзвонитиме. Вони так хотіли замінити деренчливу настінну коробку на настільний апарат.
Килими, телефони... Вони віддали б зараз все. До останньої нитки.
Вечір плинув трагічною музикою. Дивилися телевізор, читали вдвох книжку. Олександр

читати