Завантажити

вернутись сюди, може, таки до того часу схаменуться, одумаються!
Пробував Ягнич через старпома вивідати, наскільки це далеко зайшло, сподівався почути від земляка щось втішливе, проте хлопець зі своєю співчутливою відвертістю розсіяв і рештки ілюзій:
— Випадає, Гурійовичу, вічний вам берег. Ми б і раді, але ж... Що ви там викоювали на комісії?
— То вони викоювали, а не я...
— Комусь ви там здорово нагрубили... Слухати не хочуть про ще один ваш рейс... Травми, недостатність, списуйте, і все!
— І... і... це остаточно?
— Ну, що я перед вами буду кривити душею? Хочете знати всю правду? Тільки ж тримайтесь...
— Кажи, не впаду.
— Справа вирішена. Пісенька ваша спєта, Гурійовичу... Життя відспіване? Ну, а ви ж? Як же ви? Я ж за вас... умирав!
Як туча став Ягнич.
— Де капітан? Де замполіт?
Тон Ягничів був грізний, і старпом аж виструнчився, пояснюючи скоромовкою:
— У пароплавство викликали обох, комісія іде з міністерства, а тут саме така запарка! Пора б уже йти на ходові випробування, а завод не випускає, та й куди випускати, коли ще роботи та роботи... І документація на нових курсантів не вся ще готова, одне слово, як бачите...
Ягнич усе ще стояв приголомшений, нахмарений.
— А це там хто замість мене?
— То так, тимчасово, доки підшукаєм. Самі розуміємо, що не той кадр, але ж невикрутка, другого Ягнича спробуй знайти...
Старпома гукнули до телефону, що, як завжди, під час ремонту підключений до берега, зараз єднає судно з містом, з заводом. Ягнич не йшов, чекав, доки землячок повернеться після розмови. Повернувся він ще більш упрілий, чимось дуже заклопотаний, — видно, була добра нагінка.
— Капітан уже на заводі... Може, там зловите?
Довелося йти.
Усі залізні хащі судноремонтного Ягнич обійшов, усі закапелки вилазив, доки таки в одному з цехів зустрів їх одразу обох — замполіта й капітана. Ішли з грюкотняви і про щось гаряче між собою розмовляли. Загледівши Ягнича, спинились, замовкли і мимовіль підтягнулись обидва. А коли Ягнич зовсім наблизився, не зводячи погляду з капітана, той раптом почервонів, до вух залився рум'янцем сорому й винуватості.
— Заміну знайшли? — запитав Ягнич. Голос його помітно дрижав. — Підшукали кращу кандидатуру?
— Не тому, що кращу... Знаємо, що є майстри, яких, може, й не заміниш... Але ж медицина, Гурійовичу, медицина, — і капітан розвів, як хлопчак, руками.
— Правду він каже, не хотіли б, але... — сумовито додав замполіт. — Ви вже не судіть нас занадто суворо: винуваті перед вами тисячу разів. Тільки ж зрозумійте: ми — не боги.
Зла не почував до них Ягнич, скарги нікуди не збирався писати, але хотілось би таки їм сказати цієї миті, так тихо, проникливе сказати над саме вухо, у саму душу: «Розумію вас, але ж зрозумійте й ви мене, вам же добре відомо, де мої сини і хто ви для мене. Тільки ж ви, тільки оці, що на «Оріоні», й зостались! Весь тут із вами, з «Оріоном». Нічого більше в житті, тільки «Оріон!» А ви... Ех, ви... Сплав мудрості й молодості!»
VII
Влаштували Ягничеві царські проводи. Ті, що залишались на «Оріоні», добре усвідомлювали, кого вони втрачають, і не один із них почував, що разом із Ягничем він мовби втрачає частку й самого себе. Можливо не все таки Ягнич зробив, щоб залишитись на вітрильнику. І в порту, і в самому міністерстві — всюди була в нього рука, всюди мав колишніх своїх вихованців, тепер сильних і впливових, — міг би вдатись... Але не став докучати, не пішов оббивати пороги. Бо хоч і сила в тих людей, але що й вони проти натиску літ, які тебе торпедують! Що вони, колишні твої вихованці, проти тієї гори списаних на тебе паперів, проти тих дівок здорових та вчених, які так і сипали своєю латиною, вдаючи, ніби аж он як піклуються про Ягнича, а насправді, мабуть, тільки й думали в цей час про невпійманих женихів. Пишуть, пишуть, хоч ніколи й самі, видно, того не читають — у паперах топлять свого пацієнта. Звісно, для перестраховки вся та їхня писанина, за себе найперше дбають, бояться, що відповідати доведеться, коли з Ягничем щось трапиться в рейсі... Чи, може, й вони не зовсім по-пустому прискіпувались? Бо пережите, воно щодалі більше дається взнаки. Там шпигне, там кольне, там крутить. І хай би знайшовся той, хто захистить тебе від старості, що вже насувається, де знайти оборону від її осінніх вітрів?
Була ще надія на підтримку суднового свого лікаря, цей міг би латиною проти латини, але ще в день прибуття вдарили йому десь із Овідіополя телеграму — мати при смерті, лежить у лікарні. Кинув усе, взяв відпустку, помчав. Ще й досі не повернувся.
Тож — проводи.
Усіх зібрали на палубі, оголосили наказ, видали ветеранові щедру грошову премію. Висловив Ягничеві подяку представник порту, виступив і від колективу морехідки давній знайомий — той самий філософ з бичачою шиєю, з очами кольору медузи, в безрукавці (досить недоречній для такої церемонії), з руками товстими й волохатими. Молов щось про подолання стихій, про пасати й

читати