Завантажити

ловити, але — кого?
— Ягнича! — викрикнув лікар драж-ливо.
— А що з ним?
— Утік!
Вибухнув сміхом курсантський гурт:
— Таку втечу можна тільки вітати!
— Швидко ожив на ваших вітамінах старий!
— Де ж йому бути? За борт не падав і в небо не возносивсь... А чи не ото він на канатах сидить? Понурився, як Тарас на засланні!..
Лікар кинувся до втікача:
— Як не соромно? Без дозволу залишити лазарет. Ще шви не зняті! Капітанові доповім!
Мовчав Ягнич, не реагував. Сидів як камінь бездушний.
А той знову про шви: потріскаються, хто відповідатиме?
І тоном наказу:
— На койку! І негайно!
— Тільки без крику, — аж тепер буркнув неголосно Ягнич. — Молодий ви ще на мене кричати.
— А шви...
— До сідниці мені ваші шви... Палуба реготала.
— А як потріскаються?
— Що ж то за шви, коли вони можуть потріскатись?.. Накладай такі, щоб не тріскались!
Сутичка завершилась капітановим втручанням. Прийшов, сказав весело:
— Прогулянку вечірню вважати законною, ну а тепер...
Забрали Ягнича, повели назад, під крило медицини.
І до самого порту ніхто вже не бачив його на палубі, наче його там десь унизу було прикуто на ланцюгах.
Носили туди йому хлопці з камбуза їсти. Він раніше багато їв. Після доброї роботи в майстерні не лінувавсь і над мискою. А тут йому кашки манної, як дитині... Коли зажадав якось борщу та стручок червоного перцю, лікаря аж пересмикнуло:
— Сувора дієта, який там до біса перець!
Не дозволяєте перцю, то хоч узвару із сухофруктів приносьте три порції, і щоб з абрикосами та з чорними грушами. Чомусь Ягнич був певен, що, як і перець, абрикоси, а ще більше оті зморщені чорні груші дулі дають людині силу й довголіття. Він хотів бути довголітнім.
На лікаря сердився постійно, ніяк не хотів визнавати в ньому свого рятівника. Думає, як з дипломом, то вже й бога за бороду вхопив! А сам он раз у раз за щоку хапається, «ох, крутить!» — зуби йому крутять, теж мені лікар, власного зуба погамувати не здатен. Щодо цього Ягнич мав цілковиту перевагу: ще жодного разу від зуба не йойкав, не знає, як вони й болять. І передні, й кутні ще всі свої, фабричних нема. І зір поки що не зраджує, нитку в вушко втягує без ваших окулярів...
Якось уночі не спалось Ягничеві допізна, лежав у темряві, чув крізь відкритий ілюмінатор розмову — бубоніли в проході якісь несплюхи-бесідники. Впізнав голос свого ж таки лікаря, а з ним точив ляси один з викладачів морехідських, котрі позмінно також ходять у рейси, щоб навчати курсантів під час практики. Так і є, це той балакун з волохатими руками штангіста, що має звичку всіх на судні повчати і лізе, куди й не просять, — якось Ягнич просто вигнав його із своєї майстерні, щоб світла не застував, бо стовбичить, як стовп, а в Ягнича була саме невідкладна з парусами робота. Викладачі все люди освічені, знаючі, а про цього Ягнич ще й досі не втямить, чим він збагачує курсантів, адже ж ні по вітрилах не шурупає, ні по судноводійству, ні по апаратурі не спец. Кажуть, нібито філософ — ще й сюди на «Оріон» тих словоблудів заносить!..
Удень виспиться, а вночі язик чеше... Бубонять і бубонять, розвели дискусію, мабуть, на цілу ніч.
Ягнич підтягся на койці, наставив вухо ближче до ілюмінатора і затаївсь здивований: ішлося якраз про його, Ягничеву, особу.
— До чого терпляча людина, цей Ягнич, — чувся розмірений голос лікаря, — вперше зустрічаю такого: кремінь-людина.
— А може, просто притуплене почуття болю? — Це вже «філософ».
«От базікало, пустобрех!» —це подумки Ягнич.
— Гадаю, що ні. Просто із тих натур, що вміють, коли треба, намертво зціпити зуби.
— Не заздрю йому. Коли дивлюсь, як він длубається в майстерні, мимоволі з'являється думка: ось він, останній... могіканин парусів, людина-анахронізм. Людина епохи, яка відійшла і якої ніколи більше не буде.
— А може, не спішімо робити такі висновки? Історія ж бо знає чимало випадків: те, що здавалось приреченим, раптом здобуває нове сильне життя. Ще, може, побачимо вітрила на сучасних лайнерах, на новітніх супертанкерах...
— Не буде й танкерів.
— А що ж буде?
— Не знаю, що буде, а знаю, чого не буде.
— Сформульовано хитромудре. Закручено морським вузлом...
— Забудемо й про вузли, і про всіх оцих ваших вузлов'язів... фах давній, а, по суті, примітивний...
«А ти, базікало, своїми руками зв'язав у житті хоч один путній вузол? — Хотілося догукнути до нього Ягничу. — Тільки довгим язиком пусті свої вузли в'яжеш! Тут герой... А як би ти там повівся, коли на тебе насідають повітряні торпедоносці, коли бомба влучає в твоє судно, а в трюмі під тобою триста тонн тротилу! І ніхто не покинув судна... Ні, там не до розбалакувань було...»
— Я не можу згодитись з вами, — чути заперечливий голос лікаря. — Вважаєте ось, що останній... По-перше, навряд чи останній. І навіть якщо уявити, що парусний флот доживає своє, то й тоді треба віддати цьому завзятцеві належне. Стільки

читати