Мені ім’я це невідоме більше року.

Зустрів я якось це обличчя

у майстерні,

де машини лагодять.

Зустрів я ввечері його

в Південному мікрорайоні,

в квартирі,

на мешканців якої

пухка коротка дівчина

наводила лихі і чорні вроки.

Ми їли печиво, зефір,

ковтали чай зелений з запахом жасмину,

а за вікном вовтузилась

швидка спекотна пізня

для сновидінь доречна

зоряна година.

А за вікном колючий голос “Галя!”,

“Галя!” настирливо і болісно кричав,

немов молитву у тужливий час,

коли у Бога, ні, не просять,

вимагають

розрадити,

надрізати запалену багряну рану,

аби назовні визволити гусінь –

бурштин рідкий непроханого гною.

І знову голос – “Галя!” –

так різко, наче ляпаса дають,

немов аварія в годину пік

десь на проспекті Маяковського.

І скло, як зерна різного помолу,

на землю сиплеться,

навколо сиплеться і прямо на асфальт.

Так страшно голос кличе цей,

що хочеться скоріш

запити його чаєм,

рожевого зефіру проковтнути,

гучніше запустити звуки

майстерні у кімнату.

І ось –

повільно він знімає кофту,

оливкову на блискавці знімає кофту,

і не дивує тілом бездоганним

блідим, засмаглим рівномірно

з волоссячком русявим на ногах.

Застиг,

стоїть серед деталей механічних,

серед приладдя-залізяччя,

а під ногами кам’яна підлога

і губи хоч і не такі,

та схожі чимось на вуста

Василика Бондарчука

(співак такий

із хижими невумними очима),

і руки дужі – можуть працювати за верстатом,

на Алюмінієвім заводі,

або Титаномагнієвім...

Я б не сказав, що це – така краса,

я знаю – очі і яснішими бувають,

і шкіра – не такою земляною.

Та справа навіть не в обличчі,

не в пальцях довгих,

не в носі, що зламався в нього

десь колись

(про це окрема буде ще розмова)

загальна причаровує картина,

оця приреченість принадна

тихо тисне

і просить, щоб зіниць я не відводив

від цілувань квапливих, диких

чоловіків,

що плоть і піт на брудершафт

(наскільки це можливо втрьох)

без закуся великими ковтками п’ють

(як ми зелений чай,

аби не чути той страшний

тужливий голос).

Ні, це вже не люди,

це гепарди –

годують один одного

на іклах подають солодке власне м’ясо,

на прірві світу

забувши про голубку полум’янокрилу

цілунками своїми хочуть зняти шкіру

і випити безсмертну душу

один у одного,

такі чужі і незнайомі люди,

бо іншої немає більше втіхи –

полишив їх отець Каспар

і їхнє все –

сум’яття лихосердне -

хитає дерев’яну “Дафну”

між лапами солоної стихії.

Гаряче тіло проситься до рук,

залити спрагу здатне

тіло це гаряче

і не кажіть їм в мить таку,

що страви ці то гріх,

а гріх то є нещастя,

бо навпаки вони ще більш повірять в Бога,

коли дізнаються, що можна розчинитись,

позбавитись себе,

відкинути все “Я”,

забути про мазут на п’ятах,

не бачити

сталевої легкої стружки під собою,

що ріже тіло в мить цю

непомітно,

крадькома,

а значить тіла і немає зовсім

і є лише душа –

маленький вогник

(тремтить на башті з воску

в бездоннім темнім ріднім храмі)...

Здіймається так густо-часто

грудна клітина.

Повільно подих гоїться.

Тепер розгледіти вже можна всі деталі,

а зокрема – його поламаний

з горбинкою

нерівний ніс.

Я довго думав – як це? Звідки?

Колись давно,

іще маленьким був,

він з дерева-акації упав,

коли поліз дивитись на гніздо у сойки?

Коли побільше був,

то з амстердамськими рудими хлопчаками

у вуличний футбол він грав

і впав -

ногою зачепився за коріння липи?

Набив мармизу хтось,

хто іншого хотів, але отримав це?

Коли тривали зйомки,

він розвернувся якось так необережно

і впало щось згори

(софіт чи ще щось)?

Я потім довго думав

про ніс, про долю цю кульгаву

та все хотів оповідання написат

і все шукав, шукав, шукав і не знаходив

як звуть цього актора,

але кричить вже режисер: “Стоп-кадр!”,

вставляє пару з іншим, не таким сюжетом.

Зефір смоктати в роті швидко набридає,

і чаю так багато

не хочеться в дорогу пити.

Тож як його ім’я?

А Галю,

Галю хтось знайшов?

читати