«Черная, белая

Разные полосы

Я хочу вырастить

Длинные волосы»

Тату «Снегопады»

 

Коли помру, то відрощу собі волосся аж до п’ят,

у себе закохаю двох смаглявих піктів,

аби на таці срібній повсякчас за мною

носили довжелезних чорних двух

товстих зі стрічкою червоною

пітонів кіс,

ковбас молочних кіс.

Ніяковітимуть смагляві пікти,

додолу очі опускати будуть,

коли ітиму я вздовж берега,

що не вітає, а прощається із кораблями,

що, як мені здається, і не знав ніколи

ні кашалотів, ні плезіозаврів.

Свої ледь жовтуваті ступні пікти будуть різати

об леза мушель колотих,

але мовчатимуть – ні пари з вуст,

та зрештою до чого тут вони!..

Бо вірш я цей

під банею цитрини-спальні

у мовчазному океані

(цикада навіть тут анічичирк)

такого чорного рідкого молока

від запахів терпкого вечора

пишу не з думкою про них,

і навіть не про берег,

й авжеж не кораблі,

що понесуть мою Творцю потрібну душу,

мою тюльпанчик-душу,

мою синичку-душу

від потойбічного

ще не обжитого долонями моїми

Істклана.

Я знову плутаюсь...

В одне залазить все –

далекий Судний день;

з близнятами зухвалі, показні,

невтаємничені

холодні любощі,

багато чого іншого, –

он, миготять над склом кімнати

хизуються по черзі

очима, пащею, м’ясистими губами,

черепами (несиметричними

(такий надмірний симулякр-наклейка,

вузлик, що лишають кожному на згадку

про пана із брунатною

тольтекською

гіркою кров’ю в жилах,

пана, що везе тебе в човні

без плати, мовчки))

Навіщо?

Зайве це!

Я наголошую – «Це зайве!

Мені цього не треба! Геть!»

Хіба не знаю я,

як риси любі з часом плинуть?

Куди і хто краде волосся з часом?

Що Час,

сам Час, – це забавка

лауреата нобелівського,

що школу на відмінно не закінчив?

Що Час – це теж тюльпанчик? –

а значить це,

що можна цибулинки десь придбати,

хоча б на ринок встати вранці

і піти придбати,

і посадити під вікном,

і поливати

водою з цукром (для поживності),

рожевим марганцівки розчином

аптечної,

(для дезинфекції)

і Час роститиме,

цвісти він буде,

і зможу я його зірвати,

за вушко вставити,

встромити між волоссям.

І десь далеко дівчинка русява,

навпочіпки гортаючи,

читаючи велику неважку

про дисидентів книжку

(перевидано вже втретє),

все шепотітиме

(вузькі вуста долонею прикривши):

«Барліг Олесь – він графоман,

я тричі тонко

по-англійські

йому на це у вічі натякала».

І грішно,

щоб мені таку і не пробачити,

тим паче, що вона не знає:

Час теж синичка –

всеїдна пташка, що живе в дуплі,

строката пташка,

що вродлива як ніколи взимку.

Що Час-синичку можна годувати,

насіння рапсу сипати,

підвісити на нитці добрий кусень сала,

поставити просту,

з пластмасової пляшки,

орнітологічну пастку

і пильнувати,

щоб не потрапили до неї

новий альбом Таніти Тікарам;

маленькі керамічні балерини

(із зіркою в волосі,

зіркою із кольором бронзівки);

вчорашній вірш Целана Пауля

та інше все –

корисне і потрібне.

Та що ж це я!

Хіба про Час цей вірш?

Хіба про вічне проминання?

Як це виснажливо –

постійно говорити

і не знайти правдивих влучних слів.

Хіба що...

Як буде Стусу Василю

в отому карнавалі потойбіччя,

якщо він там не знайде України?

читати