Таке буває не щодня,

та все ж...

Коли іду кудись із дому

(на роботу тощо),

то вона

відв’язує човна,

у хащах десь

на узбережжі вогкої кімнати

принишклого човна

і, відштовхнувшись злегка,

– так починає веслами гребти,

пливти

на інший бік цієї темної ріки

(пославшись на купівлю хліба

тощо).

Тут без бінокля кожен п’ятий скаже,

що брести, ну, метрів тридцять

і не більше,

та варто відшукати катера мені

(десь манівцями,

потайки,

у перекупників, у спекулянтів,

на чорнім ринку),

як сто морських богів пильнують річку цю,

на мене насилають кракенів з янтарними очима,

ремор з плавцями полуничними,

із пурпуровими плавцями,

мов віяла китайських гейш.

Гигочуть,

розхитують мій порцеляновий

натягнутий на стелю

з очима-лампочкою

церату-спокій,

і дзьобом гострим ляскають,

і так співають

частівки сороміцькі:

“Ой єси-єси-єси

Дам тобі я ковбаси,

А ти мені меду

Того що спереду”.

А чайки їм услід кричать:

“Єси-єси-єси!

Давай-но хутко ковбаси!”

Тож присоромлений,

з кишенями по вінця повними утоми

вертаюся додому

і каву п’ю,

дурні і нецікаві пісеньки

по телевізору також я п’ю.

Лежу і не розпитую про те,

як там була,

як крізь густу траву

нові стежки чоботями косила

і золотаві коники,

мов краплі від каблучок,

розлітались навсібіч.

І похапцем ховалися кентаври у кущах,

позбавлені самиць –

сини жінок людських

або гривастих кобилиць –

копита непідковані

серед лілей червонокнижних пестять

і ненавмисно

(лише тому, що змалечку не звикли

дивитися собі під ноги)

розчавлюють в кублі

із фантиків з-під гумки

з волосся НДРівських

пухких ляльок,

розчавлюють в кублі

кулясті яйця василіска.

Ідеш,

ростуть стежки

і падає надламана трава,

і падають зелені в цяточку жучки,

приречено штовхаючи з грудей

шорстке кулясте “Ох!”

І розбігаються як перепілки

малі та недоладні гіпогрифи,

і брешуть густо серед листя лопуха,

і дитинчат своїх,

в рудий пушок одягнених,

крильми м’язистими з любов’ю накривають

(ховають від померлих супротивників

своїх пройдешніх пращурів –

циклопів-арімаспів –

канонізованих за римським звичаєм

палеонтологом та

суміжним іншим

Прокурором Бога

(що поробиш – психогенетика –

свіжа, ще маловивчена наука)).

Ідеш, не озираєшся довкола,

проходиш папороті цвіт,

проходиш стиглі грона мандрагори,

хоча могла б насіння те продати

у дитячий ботанічний сад

чи вимінять на деревце кумквату,

чи ще таку химеру –

еріоботрію

(гібрид південний персика і глоду).

Ідеш – все це пусте,

ідеш – це буде потім, згодом,

колись,

коли вже висохне триклята річка

і вбрід сюди я зможу перейти.

Ідеш до нього –

царя води і солі,

над lacrimacorpus dissolvens

він властитель-повелитель.

його зачаклувала Смерть,

тепер він Сірін,

тепер не треба більш йому

інакших лагідних імен.

Сідаєш біля клумби з маками

і він на вигин трубочки сталевої сідає,

і говорить –

йому з тобою можна говорити,

це ж не для тебе Смерть його зачарувала,

це ж не для тебе він живе у Ямурлаку

(за цим парканом-річкою).

Це не для тебе Смерть колись

сюди зрання приходила

і до верби старої довгим цвяхом

шпаківню приладнала

і оксамитову хустинку

(строкату, у півоніях –

вульгарну, бабську)

з плечей своїх зняла

та, з ватою перемішавши,

на дно поклала вміло

і зрідка в гості проситься,

книжки бібліотечні

зі штемпелем бузковим

приносить зрідка почитати,

а ще –

старі газети,

пиріжки домашні

(із лівером, авжеж, – а як інакше?)

і гребінець для пір’я.

Але мовчить про це,

жаліється лишень,

що я до нього не приходжу,

не розмовляю з ним –

чавунні ґудзики якісь

з долоні у долонь не сиплю,

про п’ятницю – останній день робочий,

про пані Глей,

що в прізвищі своєму на кінець

без острахів і жалкувань

сміливо пише зайве “х”,

аби поїхати за викликом в Ізраїль

і раз на місяць там

дотацію отримувать на пошті...

(а ти упевнена, що в нас із ним

немає спільних тем в розмові).

І ти мовчиш,

не дивишся на нього

і йдеш назад,

і нахиляють морди

єдинороги білі

(позбавлені самиць).

І ти приходиш,

і жартуєш довго,

картопельку печеш в духовці з майонезом,

повільно з подругою обговорюєш

у IСQ якусь дрібницю,

і знов, коли мене немає вдома

(пішов в аптеку тощо),

качаєш з рамблера,

качаєш з пошти

його лице,

де він ще хлопчиком маленьким

з блакитними і хитрими очима

сміється ласо.

І в друзів, що приїхали на чай, на пироги,

зізнатись вимагаєш,

що це не він,

а хтось із них в дитинстві,

і ображаєшся,

що я його не знаю

інших лагідних імен...

читати