Завантажити

подумав, що кохання може спричинити горе? Кохання i горе-хiба їм можна стояти поряд?"
 
Перемiна свiтла, в землянцi Чорний i Федiр Iванович. Федiр Iванович сидить, обхопивши голову. Чорний ходить, не в силi приховати хвилювання.
 
Ф е д i р I в а н о в и ч. Хто сказав?
Ч о р н и й. Комбат-два подзвонив.
 
Довга пауза. Заходить Вiчний, в руках Оленчина гвинтiвка, рукавички, шапка... Шапку i рукавички вiн поклав на стiл, гвинтiвку обережно прислонив у кутку... Всi троє мовчать... Федiр Iванович пiдвiвся. Напружена пауза.
 
В i ч н и й. Зняла фрiца... I самої не минула куля... Клопоче над нею Ася...
Ч о р н и й. Виживе... Вона так ненавидить фашистiв i так кохає Кравцова! Виживе!
 
Заходить Ася. Всi повернулися до неї. Затемнюється землянка, висвiтлюється лист:
 
"...Вижила. Снайпером уже не можу. Вивчилася на радистку. Завтра нашу групу посилають у ворожий тил. Генерал мене окремо викликав, сказав - подумати. Зрозумiла - завдання виключно небезпечне. Що б ти зробив, Кравцов, на моєму мiсцi? Вiдмовився б? Нi!.. Я теж!.. Я тепер збагнула, чому в той свiтанок втекла. Не баби злякалася. Щастя мене понесло..."
 
Лист перетинає телеграфна стрiчка:
 
Штаб партизанских отрядов отсутствием анкетних данных сообщить местонахождение Кравцова не имеет возможности
 
Фронтова дорога. Чорний, Федiр Іванович, Ася, Вiчний когось чекають. Кожний в своїх думках. Заходить О л е н к а з речовим мiшком за плечима.
 
О л е н к а (радiсно). Всi прийшли! Спасибi!
 
Чути сигнал машини.
 
Ч о р н и й. На вiллiсi. Як генерал!
А с я. Добре, що приїхала попрощатися.
Ч о р н и й. Значить, на той бiк?
А с я. Не згуби адреси, пiсля вiйни зустрiнемося.
О л е н к а. Напам'ять вивчила.
В i ч н и й (дiстає якийсь згорток). Вiзьми.
О л е н к а. Що це?
В i ч н и й. Потiм подивишся - гостинець.
О л е н к а (цiлує Вiчного). Спасибi...
В i ч н и й. Прощайся та йди... Чуєш, гуде.
Ч о р н и й. Хто ж це тебе засватав у таку командировочку?!
О л е н к а. Сама... I Федiр Iванович... допомiг.
Ф е д i р I в а н о в и ч. Щасливої дороги. (Як перед старшим, вiддав честь, повернувся i стройовим кроком вийшов).
Ч о р н и й. Математик!
А с я (поцiлувала Оленку). Щасти! (Виходить).
Ч о р н и й (подав руку). Бувай здорова, закохана.
 
Чути сигнал машини.
 
О л е н к а. Iду.
В i ч н и й (пiдiйшов). Бережись, дочко. Скоро вiйнi кiнець... (Поцiлував). Iди.
 
Оленка вибiгає, щоб не помiтив її слiз.
 
Понiс вiтер пушинку!
 
Завiса
 
ДIЯ ДРУГА
КАРТИНА ПЕРША
 
Висвiтлюється лист:
"...Ти, мабуть, уже демобiлiзувався, Кравцов, уже дома... Я теж їздила додому...
...В нашiй хатi зупинилися на постiй два нiмецьких офiцери. Їм забажалося "руського чаю", справжнього, з самовара. Бабуся приготувала i чай, i заварку - вона на цьому зналася... Напилися офiцери, поснули та й не прокинулися вiд бабиної заварки. Оскаженiли фашисти i все село спалили, i людей до одного... Не село, а згарище. Тiльки печi бiлiють, як хрести. Не село, а кладовище...
...Знайшла Асю i живу в неї. У нас все спiльне: i хлiб, i спогади, i надiї... Я тепер нянею в госпiталi... Скiльки поранених перебуло, i нiхто не зустрiчав Кравцова... Життя у нас, можна сказати, спокiйне... Цiлий день на роботi, а вечорами п'ємо чай..."
 
Висвiтлюється невеличка затишна кiмната. Стiл, стiльцi, шафа, лiжко, старий шкiряний диванчик, на вiкнах бiлi занавiски. Ася i Оленка п'ють чай, обидвi у вiйськовiй формi без погонiв.
 
О л е н к а. На вiйнi почувала себе певнiше, а тепер... Наче вiдстала вiд поїзда на якiйсь забутiй станцiї, без речей, без квитка, без надiї наздогнати свiй поїзд...
А с я. Кравцова шукаєш?
О л е н к а. Шукаю.
А с я. Виходить, їдемо.
О л е н к а (сумно посмiхнулась), У тупик.
А с я. Це вже на тебе не схоже, Оленко.
О л е н к а. Подумаю - рiдних нiкого - не вiриться. Наче страшний сон - нiкого! Одна! (Пауза). Невже i в тебе, Асю, нiкого? Може, десь хтось залишився? Казала ж - така велика родина...
А с я. Родина велика, дуже велика... Але i Бабин яр великий, дуже великий! Усi там... (Пауза). Ходила туди, не знаю, як сказати, - прощатися чи вiдвiдати їх.(Пауза). Приходять в Бабин яр живi, а там вони здаються теж мертвими... Глянеш - стоять скам'янiлi вiд горя. Наче пам'ятники закатованим. I вночi приходять. I я була. Нiч тодi - наче її хто вилив на землю, i вона загусла чорною смолою - непроглядна. Стою, i на мить здалося, що вони, закатованi, зi мною поряд... А може, я з ними...
 
Мовчать, пригнiченi спогадами. Довга пауза.
 
О л е н к а. Пiсля таких спогадiв, як пiсля бою, моторошно на душi.
 
Пауза.
 
А с я. Ми залишилися живi. Треба жити, будемо жити, Оленко... (Розливає чай в кухоль i чашку

читати