Завантажити

Вони зайшли до Владиславки[1] з гулівських ярів. Троє: один більший, з надщербленим бивнем і шкарубкою, збриженою, наче кора на старій вербі, шкірою та двоє дрібніших. Напилися з Бутені, щербатий дозволив меншим (може то були його самки) полити себе з хоботів і від того його шкіра зробилася ще подібнішою до репаного стовбура деревини.

Перечвалавши річку, слони не знайшли паші на викошених луках і посунули до городів. Там менші влюбували собі сочисті пагони молоденької кукурудзи, а більший слон став визбирувати між гудинням жовпляки.

Василь Прямов’яз (це був його город) хапався то за четверики, то за довгого патика, котрим збивав бери, але на город вийти боявся; лементував та все гукав Любу, яка пилососила в хаті й не чула. Василь з Любою товклись у врем’янці, хата пустувала, либонь саме тому все дуже швидко бралося там пилюкою. Щороку Василь купував Любі на іменини нового пилососа.

Слонам набрид Василів лемент і один з них задер догори хобота й могутньо гугонув. За дві хати від Прямов’яза в доладному крісельці на осонні грів кістки старий, як бог, дід Ярихтей. Почувши слонів гук, дід утішено всміхнувся, чого не помічалося за ним з часу виходу на пенсію двадцять два роки тому.

− Крупзавод трубить, на зміну… − прошамкав щасливо.

Помалу довкруж слонів купкувалися вільновідпущені сільські пси, але все петлювали якось знічено, підібгавши зареп’яшені хвости, повискуючи та зиркаючи винувато один на одного. Ага, − мовляв, − сам починай!

Скоро слонихи випасли Василеві Прямов’язові кукурудзу й присунулися потихеньку до бери, з якої Василь не встиг позбивати спілі груші. А щербатий слон визбирав жовпляки й заходився біля молоденьких гарбузиків на сусідньому городі Чорноштанів. Гудина довго тягнулася за гарбузиком до пащі, щербань відривав її хоботом.

Микола Чорноштан бачив, яке неподобство чиниться на грядках, але нічим зарадити не міг: до Миколи забіг саме шуряк Едуард, а на впокорення чвертки родаки мали рівно чотирнадцять хвилин і ні миттю більше. Саме стільки часу гаяла Миколина Лєнка на те, аби збігати до Віриного генделика по хліб.

− Диви, слони! − роззявив рота Едуард.

− Хай! Ціди швидше, хоч би самому хобота вмочить!

Слонихи обібрали Прямов’язові бери (Люба так і не вийшла − пилососила) й подались наганяти щербатого. Швидкуючи, вони звалили Василеві загороду для гусей та зачепили ріг повітки. З повітки вискочив підсвинок і природно влився до чималого вже, але маломовного, собачого кишла.

− Загудів тупчак![2] − дослухаючись до гамору, вдруге всміхнувся дід Ярихтей.

Більший слон виловив тим часом Чорноштанові гарбузи й уся трійця з повагом перебрела на займище Левка Криличенка. Криличенчиха кохалася в кабачках, патисонах і синеньких, тому слони прийшли саме туди, де треба.

Ігорьок, Левків хлопець, невправно цілувався в хаті з Люсею, нареченою, яка, попри такий поважний статус і досі не відкрила ще любому всіх своїх, майже жіночих, знад.

− То може, Люся… то чого… − затинався Ігорьок, − і вдома нікого… А раптом ми не підійдемо одне одному, га? Характерами!

Люся б і не заперечувала вже піддатися, але піддатися Люся мітила не інакше, як потужному натиску, а Ігорьок наполягав якось… ненаполегливо. Він сам був незайманцем, зовсім не мав через те рішучості й обом було ніяково. Цілував він її кострубато, наступивши кросівкою на носок дівочого мокасина. „Ні, атаки я не дочекаюсь, − подумки зітхнула Люся. − Час брати справу до своїх рук!“

− Вгадай, яким словом я тебе зараз називаю? Якщо вгадаєш, то…

− Слон! − вигукнув Ігорьок, вгледівши крізь вікно позад неї слона.

Об’їдаючи зілля, трощачи огорожі та відгонячи войовничо-мовчазних псів (пройнявшись загальним настроєм, Прямов’язів підсвинок теж мовчав), слони видерлись насипом на шосе Київ − Луганськ і миттю перепинили на ньому хід. За кілька хвилин по обидва боки від хоботатих сірих брил постали довжелезні обози.

− Певно знову „слуги народу“ мчать, ач − рух перекрили! − матюкалися в надрах заторів водії. 

Інспектор ДАІ виник несподівано й зметикував швидко:

− Тварини дресировані, заспокойтесь. Просто голодні. Треба скинутись їм хоч би по п’ять гривень на фураж і роз’їдемось…

Село кипіло. Правов’язиха на всі заставні кляла Василя, але не за вибитий город і не за бери, а за те, що не показав їй, вахлак, живого пилососа. Лєнка Чорноштаниха навпаки − шпетила Миколу за гарбузи, той героїчно сопів, боячись хекнути на благовірну чверткою. Криличенків Ігорьок шаленів від довгоочікуваного щастя, Люся теж шаленіла, але соромливо. Тільки дід Ярихтей смачно дрімав собі в крісельці й снилися дідові його трудові крупзаводівські будні.

А слони, пожмакувавши асфальт на перехресті та перекинувши лискучу „Тойоту“ дуже вже нетерпеливого подорожника, рушилися собі звільна, хилитаючи довгими хоботами, лапатими вухами та куцими хвостами, на Богуслав. Певно, інстинктивно вчували, що саме там, ген-ген далеко на півдні − Африка…

                                                                                                                                  8 − 9 січня 2008р.

читати