Завантажити

Лукій, коли вмирав, то телефонував перш зятеві: "Корову бери – й не думай! Зараз молочне в ціні, а вона молода – ще викупиться тобі, побач!" Лукій сину не телефонував зразу – воно непутяще, корову йому не даси – занапастить, а мотоцикла, то й так візьме, бо в зятя Жигулі, то мотоцикл наче синові. Але мотоцикл що – стоїть собі, а корова… І Ганні не лишиш – у Ганни шпори – куди їй самій з коровою! Вдвох були, то Лукій тягнув, а як сама… Гуси хай – тих на попас вигнав, на берег. А зять беручкий, там і Оксана не ледача, то вже вони корову… Й молоко дитині… не діждав, ех – онучки, а хотів Лукій. Що ж воно одне – й не дитина, то ждав онучки, та бач… до роботи беручкі, а до дітей ні. Самих із Лукієм троє – він з Миколою, братом, та Мотя – менша. Миколі Лукій лопату оддасть. Жалко – й зятеві була б, а не вийде – обіцяв. Ще випивав коли – до болячки, випили з Миколою, той і скажи: "Гарна в тебе лопата. Зараз таких не роблять – зараз із редьки, а в тебе…" Лукій знав – йому цю лопату на ракетному заводі по знайомству зробили. Зносу нема. То й телепнув: "Ось умру – собі забереш!" Хто ж думав…

Хай. Микола ж наглядатиме, то… Дах, правда, Лукій поправив, із зятем, бо син непутящий – ще впаде, гляди. То дах постоїть, років із шість, – гадав Лукій, а може й сім постоїть. А таки ж чоловічих рук треба – на сина яка надія, а в зятя тепер корова буде – коли йому… Е-е, хто не держав корови, той не знає, що воно за морока: і накоси, й жоми випиши, і ветенара приведи, й подій… Та Микола й циркулярку може забрать, як ходитиме. Що – Ганна гусей погнала, а він… Хай бере – брат, але ж там одна лопата чого… В зятя є, Лукій би й циркулярку зятеві, та в того є своя – куди Лукієвій старій! Син занапастить… Добре, хай бере вже Микола. Брат, що ж…

Мотю не забув. Хіба б він Мотю забув – меншу їхню – е-е! Моті Лукій телефонував: "Шафу забереш. Ту, що в прихожі. Ти не Ганну слухай, ти брата слухай: коли вмру, то ж ганчір´я стане менше вполовину – нащо Ганні? А в тебе дурдом – велике й мале – бери!" Мотя плакала чогось… Певно – сестру Бог не обидив – троє дівчат, але безталанні ж; і що воно за біда – порозходилися зі своїми, та всю дрібноту до матері. Хай буде їм шафа – нащо Ганні…

Ех, жить трудно, а вмирать… Там же ж куди квапитися – живи собі… а тут усе зразу. Добре, що труну зробив загодя – зять поміг. Лаявся, а помагав – беручкий. Дошка суха – ще з тії сосни, що на повітку. Лукій той матер´ял на горищі сушив. Хіба зараз роблять? – із сирого, тре руки таким одбивать! А в Лукія труна легенька, як шухлядка, й нести легко буде. Хай Плішня дякує – йому ж нести. Міг би й скинути на полегшу. Лукій загодя копачів найняв, а що – бігатимуть тоді… Тоді й другої мороки буде в них – поховати чоловіка, не курча дохле закопать, тут мороки! А в Ганни шпори – куди їй бігать… Плішня дорого бере, зате непитущі, надійні хлопці, бо Гончаренко й забуть може, забув же, коли ховали Оверчиху… Вже бабу виносить, а їх нема…

Ганні важко буде – син непутящий, у зятя корова, за Миколою хіба… Ні, хай бере Микола циркулярку – нащо вона Ганні, шпори в неї… Із батюшкою не домовився – оце погано, оце не владнав. Що за піп, що їздить у футбола грати в район? За санстанцію. Це що, боговгодне діло хіба? Ні, Лукій і сам було, молодшим… але ж піп… Оверчиху як ховали – тих виносить нема, Гончаренкових, а в батюшки півфінал… жах… Загодя хотів Лукій, щоб на гру не попасти, щоб у церкву занесли, а я… Лукій то в Бога не вірив – Ганна більш… а однаково, треба, щоб по людському…

Умреш, а попа нема, на футболі – церква замкнута. Машини нема, копачі п´яні… Як тут… Хоч не вмирай, та збоку стій, та дивись, бо хто ж… Хотів вінків купить, несли щоб за машиною, зо шість хоча б. Ганна не дала: "Тоді й за мною заразом понесуть!" – голосила. На горище хотів, та плівочкою накрить од пилюки. Дурна баба… Ні, Лукій за Ганну… що ти… А молода коли була… а як зійшлися… Ох і гарною Ганна тоді була, чорнокоса була… А як любилися вони…

Ні. Не хотів Лукій про те згадувати, нащо? Почнеш, а сльози наче з корови. Треба нагадать, щоб од дверей Оксана до корови підходила, не од ясел. Вона, коли од ясел – б´ється, корова… Не хотів, бо сльози, Лукій. Він то нічо, йому що – однаково, а Ганна побачить, та собі… ревуть удвох… Як вони жабрій пішли тоді збирать у діброву… в Ганни баба знахаркою… Цілувалися… а там усе чебрецем… і вона чебрецем, Ганна. Баба ждала-ждала, а вони… Нащо… В неї гіпертонія ще… не треба… в Ганни… Лукієві то вже таке…

27 грудня 2010 р.

читати