Фото, які Стас поставив у режим слайд-шоу, були присвячені якійсь приватній дружній вечірці. Подібні жанрові знімки зазвичай робляться на простенькі фотоапарати чи телефони, але Стас мав дуже пристойну дзеркалку, й тому одноманітні знімки з простого зібрання людей під час застілля, в оточенні побутових речей, містили в собі характер якоїсь загадкової значущості.

  Ось вони за столом, усі сидять на своїх місцях, під час зйомки дивлячись поперед себе і згуртувавшись таким чином, аби краще потрапити у кадр. На столі випивка – пляшка горілки, пара літрових пластикових бутлів пива, дволітрова мінералка, скляні келішки та одноразові стаканчики.

Страви - глибока миска з надібраним і трохи вже підів’ялим салатом, з присталими до прозорих стінок тоненькими кружальцями огірків, дисками цибулі та редису. Тарілки із засмаженими шматочками м’яса та майонезними закусками, хліб, поліетиленові тюбики з кетчупом та аджикою.

Ось вони на сходах великого приватного будинку (у кадр потрапила скульптурна лев’яча лапа) сидять і дивляться, обійнявшись. Хтось, у сорочці з коротким рукавом, посміхається скромно, притулившись до товариша у тенісці з хвацько піднятим комірцем. Когось було зафіксовано у мить веселого вигуку – відкритий рот, крихти олів´є у роті, напружені жили на шиї і лобі, викинута вперед у переможному жесті рука на момент зйомки.

Ось пішли фото, зроблені зі спалахом у нічний та передранковий час. З´явилася ще якась, особливим чином, по-нетутешньому доглянута, коліжанка.

Ось вони вже пустують: той, який на попередніх кадрах щось вигукував, намагається покласти ровесницю на плече. «Кавказька полонянка» повернута джинсовими сідницями до кадру, вона тримається за передпліччя партнера. На її розпашіле напівповернене обличчя впало пасмо волосся - вона голосно сміється.

Фотограф невпинно фіксував усі моменти зустрічі: хтось моргнув і залишився на фото сплячим, з заплющеними очима. Когось камера зафіксувала у чудернацькому русі, в  немислимій позі, з задертими у карате ногами.

Ось пішов армреслінг між друзями. Голі торси, пузця, натільні хрестики, хрести, ланцюжки навколо ший. Очима з кадром якщо хто і зустрічається, то потрапивши випадково і розсіяно.

Ось вони, вже втомлені, позують біля міцних воріт і стін паркану з червоної цегли, біля чийогось синього автомобілю, заднє скло якого відбиває сонячний промінь. Оптимістичні тіні свідчать про ранок.

Ось вони серйозні, вмиті, причесані і поголені серед білого дня, стоять на фоні свіжопобілених облямівок вікон жовтого безлюдного вокзалу. Усі з примруженими від безрадісного полуденого світла очима, а хтось вже у сонцезахисних окулярах - проводжають друга, який стоїть у центрі, в обіймах, на поїзд.

Все це камера зафіксувала з технологічною якістю та гіперреалістичною яснотою – до чвертинки подушкового пір´ячка на сорочці, до пігментної капочки та вії на щоці.

 

***

Всю пору свого зростання – від дитинства до молодих років – Стас проживав з батьками, у власному будинку, на одній з тінистих вулиць житлового массиву дачного типу. Друзі його любили - він був товариським хлопцем, і у кожного, хто підходив до його двору, переживаючи гостру нудьгу життя приватного сектору, від звуків електрогітарних рифів, які доносилися з вікон його дому, піднімався настрій.

Це лунала музика старих рок-груп, яку він переганяв з братового бобинного магнітофону на свій касетний. При цьому у нього вже перебував хтось з товаришів, або навіть і кілька. Батьки ж були на роботі, тому у Стаса ніколи не було сумно.

Ящо ж батьки були вдома, усе одно ніхто не заважав гостюванню друзів у його хлопчачій кімнаті. Музику було прийнято слухати голосно, особливу ту, яка на думку Стаса, заслуговувала на особливу увагу. Тоді він підкручував гучність на всю потужність і, шукаючи суголосної реакції, дивився в очі другові випробовуючим поглядом. Крім того, передбачалася навіть можливість час від часу курити у кватирку. Ніхто не заперечував. Хіба що батько міг просунути у двері голову і скрушно зауважити: «Славко, ну хоч раз би ти поставив якусь хорошу пісню!»

Мати була тихою, втомленою та виробленою на залізниці літньою жінкою. Вона тільки кивала у відповідь на скромне привітання завжди дещо ніяковіючих при ній друзів, що заходили у дім і саме розбувалися біля дверей. Сама ж вона поралася на кухні – мила посуд чи дивилася на велику каструлю, з якої йшов дух киплячих маслаків, буряка і капусти. Варився борщ, а на сковорідці шипіла томатна зажарка.

Розбуті, у шкарпетках, хлопці обережно минали відра та баняки, що знаходилися на підлозі, при цьому намагаючись не вступити у мокре, а потім з чадної кухні пірнали у двері до затишної глибини хати. І по рівненько виставлених ботинках, напівчобітках, черевиках, тухлях, кросівках, кедах, босоніжках та в´єтнамках новий гість завди міг визначити, хто вже сидить у хаті.

Кімната Стаса була прикрашена чорно-білими фотокопіями кольорових оригіналів з постерів альбомів закордонних рок-груп, саморобними плакатами, на яких він вправлявся у малюванні портретів улюблених виконавців кульковою ручкою, рідше – фломастерами чи гуашшю, та написання їх імен по-англійськи готичними літерами.

На столі постійно знаходився якийсь напіврозібраний магнітофон, динаміки із запиленими картонними стінками та пасмами кольорових дротів, а поряд - дрібні гвинтики у коробочці, звідки він їх обережно діставав спеціально намагниченою викруткою.

На столі у кімнаті завжди на підхваті знаходився електропаяльник на підставці, з каніфоллю та оловом, а також одеколон «Саша» з сірничком, на кінці якого був намотаний шматочок вати.

У кутку на підлозі також лежали гантелі, а на цвяшку на дверях – боксерські, ще батькові, рукавички. А на тлі килима висів, також батька, фотоапарат у світло-коричневому футлярі.

На шафі стояв фотозбільшувач - фото було ще однією справою Стаса, якій він час від часу віддавався. Про це свідчили числені світлини, на більшості з яких його друзі – хто у сорочці з коротким рукавом, хто у футболці, купленій бабушкою, з застібнутими під горлом комірцями, та він сам, посередині, у широких підтяжках - позують, стоячи трохи боком до об´єктива – склавши на грудях руки і намагаючись надати своїм обличчям загадкового й багатозначного англо-саксонського виразу.

 

***

Що робив Стас, коли нікого з його друзів не було? По-різному. Іноді читав книжку. Вона насамперед повинна була бути цікавою і корисною. Таку книжку він читав ревно і зі старанністю, лежачи на животі на своїй кроваті, обличчям до вікна - з його абсолютно безрадісним видом на сусідський сарай і вкриту рубероїдом літню кухню за високим, давно не фарбованим штахетником.

Цікаву книжку він переживав дуже активно – переказував друзям події, перебирав у своїй пам´яті ситуації, в яких опинявся герой. На деякий час у нього виходило висловлюватися і  пересуватися так, як персонажі роману. Він слідкував за інтонаціями і навіть вживав оберти з «живої» розмови піратів чи ковбоїв у таких літературних перекладах, де вживається звертання «старий», або коли мова йшла про те, що, мовляв, а чи не гріх його хильнути келішок-другий якого-небудь «славетного мононгахільського віскі»?

Романтики явно не вистачало у повсякденному побуті, і Стас по-своєму виправляв цю обставину. Він завів собі товстий загальний зошит, написав на ньому «Глен Робінсон», і під цим красивим псевдонімом почав писати вже свою повість.

Він її міг писати у трамваї, сидячи на лавочці біля технікуму або за партою під час занять. Тим, хто виявляв цікавість він охоче пояснював, що робить, і навіть зачитував, а потім більш детально, вже своїми словами розповідав епізоди повісті. Під час своєї оповіді він відкладав зошит і вже показував з допомогою рухів розвиток подій своєї книги, яка ще пишеться. Потреба у цьому виникала, коли йшла мова про зіткнення хороших героїв з поганими, бійки палицями, ножами, ланцюгами та нунчаками.

Якщо ж слухачів поруч не було, а писати не хотілося, Стас просто малював кульковою ручкою тут же, на сторінках своєї повісті. Герої виглядали так, ніби зійшли з постерів платівок улюблених рок-груп, а діви у шкіряних куртках, з  високими зачісками, вузькими стегнами, підведеними очами та тінями на вилицях тонких облич, були схожими на модних поп-виконавиць і дещо – на однокурсниць на дискотеці.

Отак, літературою, малюванням та експресією оповідача, Стас здобув собі авторитет не лише у своїй групі, а й по всьому навчальному закладові. До нього навіть стали звертатися з проханням оформити свої сумки з шкірозамінника малюнками не тільки одногрупники, а й хлопці з інших курсів. Тож півтехнікуму було прикрашено фіолетовими ілюстраціями зі стасового роману.

Звісно, що окрім письменництва він залишався вірним й іншим своїм заняттям – прослуховуванням рок-музики, копирсанню у нутрощах радіотехніки та іншої апаратури, а природня товариська вдача так само примушувала його, коли приходили друзі, відкладати все і приступати до головного свого хобі – спілкуванню з людьми. Тож свідоцтв щодо життя Стаса як інтраверта майже не існує. Окрім тих, про що він сам хвалькувато доповідав.

Про повість, дія якої відбувається чи то в Англії, чи то у Сан-Франциско, а у якості непереможних учасників бойового молодіжного угруповання «Чорні яструби», яким протистояли «Бліді койоти», вгадувалися друзі й однокурсники Стаса (Джон, Малколм, Кріс та чарівна Сьюзен), залишилися тільки свідчення очевидців його виступів. Саму ж книжку ніхто так і не прочитав, і достоту невідомо, чи закінчив Стас писати її. Навіть друзі все забувають розпитати його про це.

 

***

Вони вийшли з кінотеатру, прикрашеного мозаїкою, де крокували вперед чотири постаті – героїчний кубінець з піднятим вверх кулаком, привітний в’єтнамець у конічному трикутному брилі, прогресивний араб у куфії та сандалях та переконлива радянська людина - у косоворотці під білим халатом, тримаючи у руках мирний ізотоп.

Було тепло, назустріч летів тополячий пух, який потрапляв до носа і очей. Джерелом цтого пуху були високі й розгалужені блідно-зелені тополі-осокорі, яких свого часу було централізовано висаджено по всьому місті у великій кількості.

Сонце вже переходило у пообідню пору. Десь у небі тарахкотів вертоліт.

Деякі фотокореспонденти встановлювали зв’язки з авіаторами, робили репортажі про них і час від часу мали можливість політати над містом, щоб зробити безцінні знімки міста славетних бойових, трудових, а також козацьких традицій з пташиного польоту.

Згори воно вражало буянням зелені, у якій тонули мініатюрні красиві, ампірної архітектури, жовті та червоні будиночки, ледь виказували себе вифарбувані зеленкуватою або рожевою вохрою панельні п’ятиповерхівки.

Центральний парк був означений темно-зеленою сельвою, яку прорізала виблискуюча на сонці річка, та колесом огляду, що здіймалося над нею велетенським велосипедним ободом, увішаним червоненькими маленькими дзвіночками. А ген-ген у літньому мареві, ближче до горизонту, оптимістично біліли – поки що майже без дерев - острівці масивів та мікрорайонів з дев´ятиповерховими домами.

Фотокора Леоніда, який задля якомога кращого кадру небезпечно висунувся з кабіни вертольоту, глушило ревіння мотору, обдували потужні потоки свіжого повітря. Вітер пружно ворушив його елвісовські бакенбарди та піснярівські вуса, приємно лоскотав сивувату рослинність під розстібнутою на грудях сорочкою та безжально куйовдив довге пасмо волосся, яким він у побуті, коли перебував у якості пішохода, зазвичай прикривав свою лисину.

Будучи романтиком, Леонід не ображався на вітер. Він клацав затвором свого редакційного фотоапарату, перекручував плівку, знову мружився у видошукач, знов клацав, і чув тільки свист та калатання мотору машини, на повні груди дихав вільним вітром, а душа його наповнювалася поезією ріднокраю та прагнула української пісні. Намагаючись не впустити момент, він все фотографував і фотографував своє кохане місто - свій Рідний Кут.

Зверху осокорі тріпотіли на вітру майже білим листям, та, якщо дивитися на них з тротуару, то в око впадало насамперед чорніння на товстих стовбурах вирізаних ножичками зухвалих графіті.

«Жеко», «волоха», «нява», «люба», «кабан», сердечки із стрілами, одноманітні матюки. Чорні вічка на стовбурах тополів якось в один момент викликали у пубертатного хулігана певну анатомічну асоціацію, то ж він одразу і чирконув ножем актуальне сороміцьке слово. Ще й зробив стрілочку, яка вказує на відповідний  об’єкт. Порізи, що утворювали ці написи, дерево з часом затягувало чорним захисним епітелієм, а відтак з роками вони ставали усе більш виразними.

 

***

Стас час від часу ловив долоню Ірки. Кілька метрів йому вдавалося її піймати, і він так і йшов з нею, поки її рука не вислизала з його під якимось приводом: чи то жартівливо напавши з-за спини на кремезного Юрія на прізвисько Джон, який крокував у задумі попереду всіх, чи втрутившись у розмову між Едиком Калюжним та Синичкою, граючись з усіма поглядом своїх зеленкуватих очей. Про їхній колір вона завжди любила уточнювати, що це вони зараз зелені, а інколи, особливо на погоду, стають сірими, і навіть (якщо Ірці так вже хотілося) трохи голубими.

Починався парк біля педінституту. Власне це був навіть не парк, а така собі територія, на якій за напівзруйнованою огорожею з бетону, що була раз на рік, по суботниках, руками студентів білена вапном, росли ті ж осокорі, а також в’язи, каштани та колючкуваті акації. Між ними кублилися кущі вовчих ягід, неохайно стирчали лозини з молодих кленків, а земля була безладно вкритою жорсткою запиленою травою, серед якої у травні весело рясніла жовта кульбаба та біліли рослинки пастушої сумки, які вабили до себе учасників екскурсій школярів молодших класів.

Дещо пізніше на тих галявинах розросталися реп’яхи та колючі будяки. Реп’яхами цікаво було кидатися в однокласниць, щоб влучати ними просто у волосся, а до будяків зазвичай підходили парубки, щоб виструнчившись і піднявши обличчя до крон дерев, нарешті посцяти, тримаючи у зубах цигарку та мружачись від синьої цівки диму, що потрапляла у саме око. Потім, звертаючи увагу на те, щоб на запиленому взутті не було зрадливих капочок, хлопець чвалав до своєї компанії.

Ірка підбігла до Стаса і підстрибнувши, щось тихенько сказала йому на вухо. «А чому ж ти в кінотеатрі не сходила?», - сказав він вголос, крикнув услід друзям, що вони їх наздоженуть, а самі розвернулись в інший бік шукати туалет.

Друзі уповільнили ходу. Аж тут, через кілька метрів поперед Джона постала якась білява постать у блакитній смугастій майці. Придивившись, Джон відзначив чисте обличчя з легким рожевим рум’янцем на щоках, небесно-блакитними очима та густими довгими віями.

Херувім крутив у руках невеликий велосипедний ланцюг.

«Шо гуляем», - сказав він. «Скоко время? Курить есть?»

Джон витягнув пачку «Космоса». Один – не страшно: удар в голову, під дих - і можна йти далі. «Си, а шо такие дорогие сигареты куриш. Шо, башки есть?», - нахабно сказав чувак, забираючи пачку собі у карман штанів. «Шото лицо знакомое. Вы с какого района?», - кивнув він убік Синички і Едика Калюжного. Ті, зупинилися і мовчали. «По-блотному ремень завязываеш, даш поносить», - взявся він за кінчик тряпчаного поясу Джона, намагаючись накрутити його на руку.

У відповідь Джон мовчки зацідив йому прямо у скулу. Потім, другою рукою - ще. Чувак  поточився назад, відпустив пояс. На його обличчі з´явився щирий подив. Посунувшись назад, він ледь не впав, втримавшись на ногах лише завдяки великим зусиллям. Джон зробив крок вперед і, дочекавшись, коли той знову прийме гідну для продовження поєдинку поставу, спробував буцнути його ногою у тулуб. Але чувак встиг її перехопити. Дрібно пострибавши на одній нозі, Джон гепнувся на землю.

Аж тут з вовчих кущів вибігло ще троє – таких самих білобрисих, у тельняшках та з однаковими зачісками – й стали гамселити лежачого Джона ногами, взутими у кросівки. Били у голову і по боках. А постраждалий блондин ще й упіріщив його велосипедним ланцюгом по спині.

Облишивши Джона, нападники посунули на решту компанії. Едик Калюжний спромігся було махнути ногою, але невдало. І ось він вже присів на землю, закрив голову руками та прийняв у такому положенні кілька копняків (не без втіхи відзначаючи, що б´ють його не так вже й сильно, а пару разів навіть схибили). Синичка лишився стояти як стояв. Його чомусь не чіпали, а він невідривно дивився на все уважним поглядом.

Більше нападники ніяких дій не чинили, а зникли несподівано швидко, ніби їх і не було. Хтось з цих ангелів війни жбурнув в їхній бік саморобну, начинену цвяхами, підліткову гранату, зроблену з промислового запобіжника. Вона голосно розірвалася, але скалки від заряду, слава богу, нікого не зачепили.

 

***

Власне, Джона назвали Джоном не тільки через те, що так вирішив його називати Стас. Стас багато кому намагався дати прізвиська, але здебільшого до людини вони не приставали. Хіба що близькі його товариші, на деякий час пролонговували стасову гру, вживаючи при ньому нові поганяли приятелів, допоки їх усі забували.

Юра Штефан стояв на уроках початкової військової підготовки першим. Крім того, його, кремезного, поважали трудовик і фізрук. Його завжди залучали до різних «вахт пам’яті», де він стояв у військовій радянській сорочці, червоній «іспанці» та піонерській краватці. А на «останніх дзвониках» він, у коричневому шкільному костюмі, з вусами старшокласника, зрощеними бровами над сірими очами та рясними юнацькими вуграми на щоках, уздовж каре з учнів школи мовчазно ніс на своєму плечі маленьку, у білих бантах, дівчинку, яка калатала у нього над вухом блискучим дзвіночком.

Так от, на те, що до Юрка Штефана прилипло це прізвисько, вплинуло не скільки стасова дрібна реклама, скільки збіг обставин. У трудовому таборі один пацан зі сто дев’ятої школи співав під гітару дворові баллади, і там фігурував такий собі «Джон Кровавое Яйцо». Він же просто потрапив під руку якомусь з дотепників. Отак, невідомо через які епічні механізми, він і став загальновизнаним Джоном.

Крім того, іронія мабуть полягала і в тому, що Юрко, на відміну від ровесників, зовсім не зважав на підліткову моду і виглядав як звичайний дорослий дядько.

Наприклад, носив не джинси, як усі, а брюки, які, якщо їх доводилося знімати - наприклад, перед купанням у каналі, Джон дбайливо, притримуючи підборіддям холоші, складав таким чином, щоб не зіпсувати стрілки. У цей час з кишень штанів на траву сипалися копійки та випадали ключі. Друзів це завжди дуже веселило. А він не ображався, а теж сміявся разом з усіма.

Потім Юрик знімав візерунчасті шкарпетки (у сезон, коли всі ходили у в´єтнамках та різних капцях), засовував їх у свої чоловічі ажурні босоніжки і, вже у самих ситцевих трусах (трохи зібганих у гармошку спереду) у дрібну незабудку, (коричневі плавки у нього десь там лежали вдома, у шухляді батьківського шифоньєра, та він забував про них), йшов до води. Спробувавши незасмаглою білою ногою воду та трохи постоявши руки в боки і помружившись на сонці, Джон нарешті з переможним риком кидався пузом у воду, з якої здіймалася маса бризок, викликаючи невеличке цунамі.

Після купання він займав найбільше місця серед товаришів, коли видершись мокрим бетонною плитою, влягався на завжди пожухлу травичку берега, щоб пограти у карти. Напівлежачи, з зажатою у роті папіросою, він нащупував хрестову вісімку або бубнового валета, розмірковуючи про те, як би його збентежити супротивника.

Його спина і чоло ілюструвало завзяту математичну роботу мозку, азарт гри та вітальну правду життя під яскравим палким сонцем, на степовому повітрі, біля стрімкої течії води магістрального каналу. Інколи він вставав трохи розім’ятися, і тоді на землю неквапно випадали гострі камінчики гравію, які, поки він лежав, поприлипали до його голих стегон.

І от такий дядько у штанях, акуратній шведці піжамного типу, навипуск, з кишенями по боках, прикрашеними вишиваною смужкою, у сандалетах, ходить разом з ватагою підлітків, борюкається, женеться за тим підступним, від кого щойно пропустив підсрачника, і - «Джон». Хіба ж не смішно? Який там Юра. Ясна річ – Джон, і тільки Джон!

 

***

На момент прикрої пригоди серед хащів на території педінституту Джон курив цигарку та переживав любовне томління за однією дівчиною з сорок п’ятої бурси.

Він йшов і думав про неї. Ірка, яка метушилася між друзями, тікаючи від дещо нав´язливої  уваги Стаса, дратувала його.

«Вона така хороша», - ніжно роїлося у джоновій голові.

Він згадував дискотеку: як він запросив Сніжану на повільний танець, як вони з нею танцювали. Те, як він обережно її тримав, як вона поклала свою голову йому на плече, і як пахло шампунем її волосся. Він згадав, як обережно опустив свою руку нижче її талії, відчувши захват від доторку до її прохолодних і в той же час теплих сідниць.

Під час медляків так наважувався робити далеко не кожний. Він спеціально про це дізнався, цікавлячись, як зазвичай реагують на таку поведінку дівчата, чи не отримає він за це ляпаса, й бува не виглядатиме в очах усієї молоді массиву «Дружба» якимось стурбованим збоченцем.

Тепер він розмірковував над наступними своїми кроками щодо Сніжани. Найбільш прикрим було те, що у нього зараз не було грошей – а так би він запросив її спочатку до луна-парку, потім у кафе, а потім - у кіно.

Потім він проводжав би її додому. Він дізнався, де вона живе на Ювілейному. Вже біля дому можна буде посидіти на лавочці. Або – ні. Вони прощаються неподалік від її будинку. Вона каже, щоб він йшов би додому, бо тут уже недалеко, а Юра може запізнитися на толейбус, й до того ж, вона не хоче, щоб їх хтось бачив з сусідів. А тільки-но він відійде метрів на п´ятдесят, ззаду почується: «Помогите!» - на неї нападуть хулігани. Він кинеться до неї - можливо навіть доведеться битися – і нападники розбіжуться. Вона його обійме, подивиться в очі і сама, першою, почне його цілувати.

А зі Снежаною Джона познайомила, між іншим, Ірка, яка, бігаючи туди-сюди, заважала йому мріяти і віддаватися своїм думкам.

Це трапилося, коли вони поверталися з курсів макраме і на трамвайній зупинці Ірка помітила Джона, який саме безцільно тинявся тут, роздивляючись вітрини та зміст газетних кіосків.

Представивши їх одне одному, Ірка пішла собі додому, не підозрюючи, що нібито скромний і вайлуватий Юра Штефан одразу схопить бика за роги - витратиться на морозиво для дівчини, проведе майже до дому і домовиться про зустріч на танцях.

 

***

Ірка жила разом з матір’ю та маленькою сестричкою, з якою у них були різні батьки. Ірка була Валеріївна, а Аллочка – Валентинівна. Ірчин батько загубився десь у нетрях бурхливої маминої історії, а дядя Валік приходив до них раз на два тижня і приносив подарунки. Аллі – ляльки, книжки-розфарбовки та цукерки, а їй – шоколадку.

До сестри вона ставилася поблажливо та з деяким презирством. Коли мамки не було вдома, з педагогічною цілеспрямованістю Ірка вчила її сидіти на коврі біля телевізора і гратися собі тихенько, щоб нікому не заважати. Зрештою Алла давала про себе знати з іншої кімнати тільки дитячим патяканням з лялькою та співами врозбрід якихось своїх щойно придуманих дисгармонійних пісеньок маленької дівчинки.

Повертаючись з медучилища, Ірка заходила у прохолоду свого старого двоповерхового жовтого будинку, побудованого після війни полоненими німцями, піднімалася дерев’яними сходами, відчиняла двері, й полегшено зітхала, звільняючись нарешті від взуття. У вітальні пахло одягом з мамчиними парфумами і трішки газом, що його пропускала стара колонка на кухні.

У кімнаті, де мешкала Ірка, не було нічого зайвого. Лаконічна бордова, з білими смугами, килимова доріжка, охайно вкрите картатим пледом ліжко, вкритий блакитною скатертиною стіл біля вікна. За ним можна було як робити уроки, так і прасувати одяг та білизну. Невисока книжкова шафа містила в собі книжки російської класики, підручники з сестринської справи, анатомії та іншої медичної літератури. Над шафою висіла сіра сова з вузолків макраме.

Також у кімнаті стояло двійко стільців: один за столом, а другий – між шифоньєром та дверима, у кутку. На ньому були акуратно складені випрасувані речі. Стілець був трохи поламаний, але ж справити його було нікому, бо «у домі нема чоловічих рук» (так, з великою мірою напутливості до доньки, постійно бідкалась мамка).

Під стільцем непомітно примостився круглий пилосос, а за півметра від нього – велике дзеркало трильяж, перед яким Ірка після ванни, у чалмі з махрового рушника і самих трусах, робила млосні танцювальні рухи під музику. Колись мамка перелякала її мало не до смерті, з’явившись зненацька у дверній проймі. Нечутно спостерігаючи танок доньки, вона тихо промовила, розрізаючи тишу: «От вже ж обізяна, жопою круте».

Квадратне вікно було прикрашене прозорою тюллю з білими лілеями, які навпроти світла виглядали чорними, та однотонними брунатними шторами. За вікном час від часу дзенькотячи гримів трамвай, але він не аніскільки не тривожив мешканців тихого будинку, а радше нібито відміряв якісь певні проміжки часу, оберігаючи людей від зовсім вже повного розчинення у ньому.

На поличці у ванній кімнаті розташувалися два тюбики зубної пасти – для дорослих та дитячої, три щітки, дві бритви (одну нещодавно завела собі Ірка, а друга – мамчина, якою іноді користується і дядя Валентин), а також різного роду гігієнічне причандалля.

Лежачи у ванній, Ірка уявляла собі море. Вона більш за все любила море, і щороку з нетерпінням чекала виїзду до піонерського табору, де вона минулого року вже працювала у якості персоналу.

З піни ванної піднімалася її нога, і вона водночас критично, але й не без замилування роздивлялася її, відзначаючи стрункість стегнової кістки, красу колінної чашечки, приємну повноту гомілки (та й взагалі – ніжність шкіри по всій довжині ноги!), витонченість кістки передплесна, натягнутість сухожиль і ледь помітну, трохи кумедну, але – все одно, милу -  клишоногість. Так вона виглядає дещо по-дитячи беззахисно, але й, здається, більш жіночно. Щось у цьому є – відзначала Ірка. Поворушивши пальцями, на яких педикюр на нігтях ще не витерся (але вона все одно зараз його оновить), вона знову ховала ногу у теплу воду і тихо зітхала.

Прийнявши ванну, Ірка старанно зав’язувала на голові тюрбан з рушника, натягувала на себе нові труси і виходила до кімнати. Мамка давно вже привчила її міняти труси двічі на день, і Ірці подобалося, як вони свіжо охоплюють сідниці, утворюючи собою ніжний захист її дівочого лона. Мамка ж вдома трусами нехтувала, задовольняючись лише байковим, кольору борщу, а згодом – рожевим махровим - халатом на голе тіло. «Вони мені давлять», - так пояснювала вона свій звичай.

 

***

Ірка вийшла з дому у напрямку обумовленого раніше зі Стасом кінотеатру. Сьогодні їй ще треба закінчити збори до табору, бо виїзд завтра, о 8-й ранку. Ввечорі – не забути! -  треба ще подзвонити Вірі Францевні. А вона ще встигне сходити в кіно і трохи погуляти. Хоч Ірка і не була впевнена, що чинить правильно. Але ж потім – чимдуж додому, складатися.

Чому від одніх тополь летить пух - багато пуху, а інші собі стоять і ніколи не дають ані квіту, ані плодів, ані горіхів, ані жодної хоча б шишки? Populus латиною – росте там, де люди. Йдучи заасфальтованою доріжкою, Ірка думала про дерева, птахів, війну, світанки, книжки, мамку, дітей, жіночу долю, їжаків та кошенят. Вона завжди про щось думала, мріяла, слухала музику, яка лунала у неї в голові, подумки з кимось розмовляла, щось заперечувала або стверджувала, захищала свою позицію, знаходила ніжні слова своєму коханому, якого щоправда поки що не було, але він обов’язково з’явиться, і це буде на все життя.

Дорога, якою вона йшла, була рясно висаджена пірамідальними тополями, що стрімко тягнулися вгору на фоні блакитного неба з білими хмарками.

Одного разу вона засмагала на безлюдному пляжі. Вгорі, підібгавши рожеві лапи, над нею, посиленно махаючи крилами і пульсуючи всім тілом, у своїх справах хазяйновито поспішав сизокрилий альбатрос. Перо, яке впустив птах, несподівано встромилося Ірці просто у пуп. Вона відчула на собі тільки тихий і ніжний штрик.

Через багато років Ірка, розшифрувавши цей знак, прикрасить його ювелірним золотим пірсингом з хризолітом – кристалом кольору моря та молодої трави.

А тоді, піднявшись на килимку після ніжного штрику, вона здивовано розглядала те перо на фоні моря і неба, що дивовижно змінили колір від того, що вона довго лежала з заплющеними очима під сонцем, нічим не прикривши обличчя. Тополі біля балконів п’ятиповерхових будинків над тротуаром нагадали їй те перо.

Десь у далечині пронизливо, на одній ноті верхнього «до», наганяючи сум, деренчав бензиновий мотор якогось мопеда. Надворі стояла спека.

Пізніше, у себе вдома на березі Середземного моря, дивлячись на кіпариси, що стриміли над мальовничою зеленню та білосніжними стінами з червоною черепицею дахів будинків узбережжя, вона згадувала, як вечорами сиділа у лоджії головного корпусу піонертабору. Її сторона виходила на зворотній від моря бік – саме на захід сонця.

Коли воно вже сховалося за обрієм дальньої посадки, його сумні відблиски ще палахкотіли оранжевим вогнем у вікнах ферми та на цинковій поверхні колгоспної водонапірної башти. А через деякий час край неба був означений складною палітрою кольорів, де бірюзовий найніжнішим чином непомітно переходив у колір орхідеї, а лавандовий – у мараскін. І на тлі цієї краси височили тополі, які будили в ірчиній свідомості мрії про кіпариси.

Біля універсаму вона зустріла Едика Калюжного і Синичку, які про щось говорили і сміялися. Вони, виявляється, також йдуть у кіно зі Стасом, і ще мав підтягнутися Джон. Якраз вони їх тут і чекають.

 «І от мене, значить, ведуть на розстріл», - Синичка продовжив оповідати чергову з фантастичних історій з життя своєї бабці, які вона невтомно стала придумувати останнім часом, на схилі літ.

Синичка жив з нею і матір’ю, і – сміх і гріх! – зараз вони тільки те й робили, що слухали бабцеві казки. Ще донедавна вона була активною пенсіонеркою, все життя працювала у торгівлі, і фактично вся їх невелика сім’я – донька і онук – трималася на ній.

«Андрюша, ось поміряй футболочку», - Прокопівна підтримувала зв’язки зі своїми дівчатами з колективу Будинку торгівлі, постійно приносила онуку щось смачне – чи то пиріжок з минтаю, чи то заварне тістечко. А час від часу - якісь сюрпризи з одягу або взуття. Від яскравих етикеток, бирок, нашивок віяло чарівною магією іншого, цікавого та набагато красивішого життя, у якому нема ніяких тобі завучів, дитячої кімнати міліції і ніхто не погрожує тобі зіпсувати характеристику.

«І от мене, значить, ведуть на розстріл. А я йду по селу - всі люди повиходили, дивляться на мене. Баби плачуть, діти плачуть, а я йду така – в одній сорочці, красива. Сорочка з таким розрізом отуто (бабця показує на собі, який у неї був розріз), боса, з голими ногами (у мене, коли дівкою ходила, такі гарні ноги були, і фігура нівроку  – така красива, гладенька). Довели мене, значить, до комори. Зараз, кажуть, ми тебе розстріляємо. А я стою така, кажу – стріляйте, дураки! Всіх не перестріляєте! Вже вони наставили на мене свої ружжа. І тут, на вороному коні, з біноклем – товариш Ворошилов! І як крикне їм: «Отставить! Ето дочь командіра!» (Інколи це був маршал Рокосовський на танку, а вона – дочь партизана). Усі так і заклякли! А Ворошилов сліза з коня, зніма свою оцю, як вона називається, бурку, і накриває мене. І обнімає».

На цьому місці бабця замовкала, просльозувалася і деякий час сиділа, спрямувавши свої тьмяні малахітові очі у прекрасні кінокартини своєї яскравої уяви.

«А-а-а! Ну, дає Прокофьєвна!» - регоче Едик. - «Дочь партизана! Га-а-а! Кіно!» Ірка теж засміялася. Хоч і не побачила у цій історії нічого смішного.

Аж тут з боку тролейбусної зупинки підійшли Стас з Джоном.

«Ой! Стасе! Джончику!», - застрибала радісно Ірка і кинулася зі своїми чисто сестринськими, чисто дружніми - без нічого такого - обіймами у бік хлопців. Оповідь Синички вилетіла у неї з голови, і через мить зустрічі усі разом вони вирушили до кас кінотеатру за квитками.

 

***

Сива контролерша на вході перевірила квитки і друзі зайшли до фойє кінотеатру. Біля буфету, під шум машини для молочного коктейлю, гомоніла велика черга. Не поспішаючи, пологими сходами, торкаючись масивних дерев’яних поручнів та облицьованої рожевим туфом стіни, друзі піднімалися на другий поверх до Червоної, тобто, великої, зали.

У барі також кублилася юрба відвідувачів. «Можна потім, під час сеансу вийти щось купити – коли не буде черги», - зауважив Едик Калюжний. Йому, як і всім тим, з кім він пізнішим часом ділився цим спостереженням, подобалася стримана суміш тютюнового диму від перекурів у туалеті, шоколаду, кавового аромату буфету та навіюючої почуття комфорту спокійної ноти оксамитових крісел, яка являла собою повітря кінотеатру.

Вже в іншу епоху, перебуваючи у рідному місті, відомий проповідник Едд Кал’южни знов вдихав тамтешній неповторний запах, що так і не вивітрився з  роками. У великій залі проходив семінар пасторів Церкви Води Ісусової, що був присвячений Зішестю Святого Духа під час свята П´ятидесятниці. Він виступав з промовою про ті дива та парадокси, які трапляються, коли людина натхненна ним.

«П’ятидесятниця - хрещення Духом Святим - приносить до людей божественні зміни», - продовжував він, стоячи за кафедрою на ледь освітленій сцені, після того, як перечекав шипіння у склянці мінералки, що її налив його старший син від другого шлюбу, чорнявий метис-колумбієць Джеремі, у футболці «I drank water of Jesus». Перший шлюб розбився, ще коли Едуард возив тюльпани, які вирощував у теплицях тесть, до заполярного міста Нікель - з таким прицілом, щоб квіти поступили у продаж на початок березня. Іноді траплялося зловживати спиртними напоями, а молода дружина виявилася невірною маловіркою.

«Хочу, браття, у вас запитати: а хіба апостоли до цього не були апостолами? Так, були. Та, коли зійшов Дух Святий, відбулися великі засадничі зміни, які всіх учнів Ісуса змінили докорінно. От, наприклад, взяти хоча б того самого Петра, який до того перебував у розгубленості від подій у  Гетсиманському парку, ще й переховувався, щоб його ніхто не впізнав. Він перебував у відчаї і десь навіть у зневірі, водночас картав себе за малодушність та боягузтво. І десь приблизно так само відчували себе й інші апостоли. Чому сталося так? Ще раз повторюю питання: невже усі вони були просто собі звичайнісінькими боягузами, й ажніякими тобі не апостолами?», - поставив він перед присутніми у залі killer question. 

«Людина займає особливе місце серед Божих творінь. Так, у кожної з нас просторий і комфортний салон – з магнітолою, навігатором, відеореєстратором, бортовим комп’ютером, натуральною шкірою обивки салону, бардачком та косметичкою. У кожного з нас – свій тюнинг. Але ходова частина – чотири колеса, карданний вал, двигун внутрішнього згоряння, бензобак – все це споріднює наші «тойоти» та «шевроле» з якимось, скажімо, трактором, завдяки якому фермер у поті чола здобуває свій хліб насущний. Так само, як споріднює людину з рештою тварин наявність кістяку, його внутрішні органи, кровообіг, система випорожнення, примітивні інстинкти. Але, найголовнішим є те, що ми любимо свій «додж»! Таким чином, тільки інтелект, натхненність та спричинена Святим Духом   богоподібність робить з людини тварини людину людину!», - навів Едд цікаве порівняння.

«Причім, хочу наголосити: Дух Святий через Слово Боже подеколи знаходить людину неочікувано, у будь-яку мить, повсякчас. Навіть, коли про це ви щойно навіть і близько не думали! Наприклад, коли ви сіли вечеряти, або вирішили прилягти, коли взяли у руки дистанційний пульт від телевізора або гортаєте кольорові, шовковисті на дотик сторінки зі  сповненими такими принадливими, воістину від лукавого!, формами…», - Джеремі сильно смикнув батька за піджак, - «…свого улюбленого журналу про автомобілі. Не кажучи вже про сторінки Святого Писання. От в який час вас можуть заскочити! Ось чому треба весь час пильнувати! І не дарма святий апостол Петро у своєму першому соборному посланні закликав: «Будьте тверезими й пильними! Ваш противник, Диявол, ходить довкола, немов рикаючий лев, який хоче когось пожерти. Але протистійте йому, залишаючись міцними у вірі, і знайте, що з такими ж стражданнями стикається все ваше братство у світі (1 Петра 5:8)».

Едд Кал’южни помовчав.

«Отак було і з апостолами. Допоки вони не перейнялися Духом Святим, вони, як і все неосяяне вірою людство, являли собою хоч і найпросунутіших, але ж представників людей тварин, і – треба зауважити - були дуже природніми у своїх проявах. Згадати б намір Петра озброїтися, намір помститися, нерішучість, яку він раз по раз виявляв, розпач та докори сумління через цю нерішучість. У цих його переживаннях, про яке свідчить Святе Письмо, ми простежуємо болісний шлях людини людини тварини до людини людини. У цій історії ми впізнаємо себе, і з радістю констатуємо: лише сходження Духу Святого перетворює нас на людей людей, як, власне, це і трапилося зі святими апостолами», - пояснив він.

«Перейнявшись Духом Святим, апостол Петро вже безстрашно вийшов зі схову і сказав логічну, послідовну і грамотну проповідь, від якої почали каятися і навертатися до Бога тисячі людей. Сповнені Духом віруючі не бояться нікого – ані людей, ані левів. Як не бояться вони ані осуду, ані навіть смерті. Так, їхня діяльність на видноті, про них говорять різне, але люди, сповнені Духом Святим, не бояться цього. Вони сміливо благовістять про Ісуса. Тож, «Глядіть, щоб не було у вас презирства до одного з малих оцих; бо кажу вам, що Ангели їхні на небесах завжди бачать обличчя Отця Мого Небесного. Євангеліє від Матфея, глава вісімнадцята, стих десятий», - урочисто закінчив свою промову проповідник.

Обережно пройшовши повз крісла з кіноглядачами, компанія зайняла свої місця в очікуванні початку кіносеансу. Світло поступово згасало, аж поки у кінозалі на мить не стало зовсім темно. Перші яскраві кадри з титрами викликали загальне пожвавлення, вовтузіння та скрип крісел.

Втім, короткометражки сатиричного кіножурналу виявилися набагато цікавішими за власне кінофільм. Тьмяний, перевантажений діалогами та крупними планами «Берег вночі» не містив у собі нічого видовищного. Весь час одні й ті самі сосни, бульдозери, труби великого діаметру та будівельні вагончики, а розмови були головним чином на виробничі теми трудового колективу. Актори були нікому не відомі, лінія особистих взаємин головного інженера з комсомольською активісткою молодіжного будзагону також лишила байдужими більшість глядачів, половина з яких повиходила з кінотеатру.

Едик двічі або й тричі виходив із залу, Джон уважно дивився кіно, Синичка заснув. Стас намагався взяти ірчину руку у свою, але та з притиском тицьнула йому у долоню фантик від цукерки і більше він до неї не чіплявся.

Нарешті, на екрані пішла фінальна сцена: активістка – вже не у спецівці, а у зеленкуватій ситцевій сукенці, розмахуючи косинкою, пурхає, осяяна коханням, серед стробоскопічного, на сонці, мерехтіння сосен, а за нею, без піджаку, біжить щасливий інженер. Лунає життєствердна музика, і поверх картинки - фінальні титри. Невелика кількість глядачів, що залишилася у залі до останнього, з полегшенням рушає на вихід.

«По голові б надавати режисеру за такі фільми», - саркастично підсумував спільне враження від кінофільму Едик Калюжний.

 

***

Друзі відходили від прикрої пригоди – роздивлялися слід від велосипедної цепки на лопатці Джона і висловлювали свій гнів щодо недалекоглядних дій нападників, бо варто тільки Едику сказати про це Коляну Коліснику, і тоді їм не позаздриш (а попадатися йому - ну його нафіг; Коха Йобнутий, десантура-спецназ, тримає ринок, зі своїми безбашеними штангістами просто уриє тих уродів-малолєток!; закопає!; ні, вони самі вириють собі яму!; у посадці!: за кар’єром!; на відвалах!; а потім – потім, кароче, ну його нафіг, що буде потім!). Коротше, ви не бачили Колю Колісника.

Слід від ланцюга пік джонову спину, і Синичка знайшовши десь подорожник, тер його листя, щоб з них вийшов сік, та обережно прикладав його до подряпини і дув на неї. Сам Джон сидів похнюпившись, з голою спиною, тримаючи у руці свою шведку, верхи на камені, у який перетворилася порція сілікатного бетону-п’ятисотки, яку колись, плюнувши на організацію-підрядника, висипав втомлений від загального бардаку та безвідповідальності водій самосвалу Петро. Джон роздивлявся, як блищать втоптані у землю біля бетонної скелі кольорові скельця та кришечки від пивних пляшок, і ні про що не думав.

«А де це Стас? Де Ірка?», - обурювався Едик.

Ані Стас, ані Ірка так і не з’явилися на горизонті. Як виявилося потім, Ірці заманулося повернутись додому, бо вона, бачте, втомилася, і у неї, буцімто,  на сьогодні було ще багато справ.

«Які ще справи, Іро?» - непереконливо вмовляв її Стас. «Я ж кажу – завтра мені рано вставати, їду у табір, треба ще зібратися. Стасе, нічого не подумай, але мені справді треба сьогодні бути раніше», - кволо виправдовувалася вона. Але рішення вже визріло у неї.

«Хлопцям привіт», - вирвала вона свою руку і не оглядаючись, повз магазини, рушила у зворотній від того місця, де на них чекали друзі, бік. «Ну і ладно!», - крикнув Стас їй услід.

Ці вмовляння та виправдовування пролунали, коли надворі вже завечоріло, після того, як Ірка сходила у своїх справах до кінотеатру, коротко переговоривши на вході з жіночками. Після того, як  Стас розгорнув непотрібну розмову про якісь їхні «стосунки», незрозуміло що їй пропонуючи. Після того, як вони розсіяно повернули з головної вулиці кудись вбік, до аптечних складів.  Після того, як Стас став її обнімати, а вона – гнівно пручатися. Після того, як вони сиділи на лавочці, вже не знаючи ані про що говорити, ані – як завершити цю абсурдну розмову.

Через цілунки, руки та слова Стаса вона була розпашіла і сильно схвильована. Вона вже нічого не розуміла, розуміючи хіба, що слід негайно припиняти це сидіння і бігти додому.

Прямуючи алеєю до себе, Ірка відчувала прикрощі від того, що довелось отак рвучко розпрощатися. Якось недобре вийшло. Але ж і Стас: навіщо він завів цю розмову? Хіба вона не ставиться до нього по-дружньому? Вона любить Стаса, як любить і Джона, і Едика, і Синичку, і всіх інших друзів. Ну, десь так. Вони справді хороші. Ну, цілувалися колись з Едиком на дні народження, було діло. Але ж він нікому про це не розказував, і навіть їй більше не нагадував про це. А Стас – балаболка. Боже, скоріше б на море! 

Вдома, лежачі на животі на нерозібраному ліжку у себе в кімнаті, під світлом фіолетового бра,  вона написала у свій щоденник:

«Лечу по небу у тунель

Позаду верхівки останні осель

Десь там вдалині, у глибокому сні,

Я чую світ сонця і бачу пісні.

 

Є тисячі світів, де я тебе не знаю

І сни не заважають жить.

І де я геть не розумію,

Як це - тебе любить».

 

***

«Іриадо! - так почав писати свого таємного листа Ірці, недобро обігруючи її ім’я, Стас пізнім вечором того дня. «Своєю відмовою і пропозицією зберегти між нами виключно дружбу, Ви нанесли непоправний збиток нашим з Вами теплим стосункам. Хоч Ви й пояснили небажання дати мені пояснення щодо Своєї невзаємності моїм відвертим і щирим до Вас почуттям через небажання скривдити мене, Ви мене таки дуже скривдили. Так, я не Швацнегер і не Шопен, і знаю про всі свої недоліки як особистості, і навіть людські вади. Якщо Ви не хотіли скривдити мене через одну з них - чи дві, чи вісім, - але не вказали жодної з них, я змушений через Вашу позицію згадувати про них усі. Мене ображає таке Ваше сприйняття мене. Я був Вашим другом, але Ви зловжили моєю любов’ю до Вас».

Стас напружив усі свої здібності писання офіційних листів, десять разів перечитав цього листа, педантично виправляючи місця, де він забував написати слово «Ви», «Вам», «Вашого» з великої літери.

«Давай, Ірка! Попутного тобі вітру! І взагалі, що це значить - «друг»? Який сенс ти вкладаєш у це слово? Нічого ти не розумієш, і зрозуміти не здатна. Коротше, дурна, шукай собі іншого!», - визнав за потрібне Стас ще дописати кілька слів.

І наостанок: «А для Вас мене більше не існує!».

Стас вклав у конверт цей аркушик, що був вирваний із зошита Глена Робінсона, старанно підписав його, зі злостивою посмішкою провів язиком по солодкавій клеєвій смужці, своєю улюбленою кульковою ручкою зробив штришки по крайці зклейки, і поклав листа у кишеньку своєї сумки, щоб завтра кинути його до поштової скриньки.

Потім, щоправда, дістав його, розкрив і, трохи подумавши, дописав: «І все таки, я тебе кохаю, Іро!»

На другий раз конверт клеївся погано. Він відкрив шухляду, дістав клей ПВА, знову розкрив конверта. Клею видавилося більш ніж треба і він потрапив на сам лист.

Де ж тут були іще конверти? Стасу довелося перебирати вміст шухляди письмового столу. Він знайшов один – з полярником Іваном Папаніним на тлі засніжених льодових торосів Арктики.

Стас деякий час вдивлявся у картинку, а потім, діставши лист, дописав Ірці, що, мовляв, він прийняв для себе остаточне рішення -  їхати на Крайню Північ влаштовуватися на роботу метеорологом. Раз вже таке діло.

Задоволений собою, він вийшов надвір покурити. Ніч дихала звичним спокоєм. Десь гавкали собаки, тягнуло легким димом від кимось попаленої сухої трави, доносилися уривчасті й незрозумілі перегуки робітників колії від гучномовців з боку залізничної станції.

Якась комаха приземлилася на нього. Він ляснув себе по плечу, і по характерному гіркому запаху здогадався, що то була божа корівка. Перед ним на небі жирною зіркою впевнено сидів Юпітер, а трохи вище, нібито з почуттям провини, і тим не менш - собі на умі, дещо запопадливо світила Венера.

Повернувшись до хати, Стас зім’яв написаного листа, потім порвав його, хотів ще й спалити, але просто викинув шматки папірця у відро.

 

***

«Добре, я додому», - ховаючи очі, сказав Джон, потиснувши на прощання руки друзям, вже вдягнений у свою шведку. Він був скромний та урочистий. Едик з Синичкою мовчки дивилися йому вслід, як він пройшов парк, як зник за рогом будинку.

«Я так відчуваю, Ірку з Владом ми не дочекаємось», - сказав Едик, і вони теж почимчикували собі на вихід, у бік ринку. «Слухай, Синиця, у мене тут дещо лишилося», - всунув він руку у кишеню, звідки почувся передзвін дрібних монет. «Я так відчуваю, треба якось трохи розслабитись, бо щось я перенервував».

Вони дійшли до «Корчми», стіни якої були прикрашені художнім різьбленням по дереву: кінь біля вербиченьки, два запорожця, що танцюють гопак, чарки, куманці та різні рослинні орнаменти. Біля корчми кублилися чоловіки ріднокутяни. Хто вів тиху бесіду, обіпершись на краєчки столиків-стійок; а хто подалі – напівлегально, у тіні дерев, сидячи на імпровізованих сідалах з покладених стосиками цеглинок – представляв собою невеличкі колективи серед поставлених на землю скляних банок пива.

На газетках перед товариством лежали в’ялені окунці, карасики, красноперки та бубирі, власноруч виловлені на Південному водосховищі. Хто ж мав статус людей, більш вимогливих до комфорту, той бенкетував за ґратчастими, обвитими диким виноградом, дерев’яними ширмами за важкими, вифарбуваними морилкою та вкритими лаком, буцімто дубовими, липкуватими столами.

Різні кола відвідувачів кафе були достатньо інтегровані між собою. Хтось питав цигарку, хто – сірничок. Хтось вже ділився з товаришом своїм технічним досвідом - з використанням таких термінів, як «втулка», «кронштейн» та «хреновина». Креслячи щось жестами, раціоналізатор перевтілювався у Нільса Бора, який представляє основи квантової механіки своєму слухачеві, що з виглядом Альберта Ейнштейна, підперши пальцем вуса,  уважно слідкує за його рухами на умоглядному ватмані.

А один дядько біля стійки, з сивою головою і рунистими бровами та у шведці, як у Джона, відпивши з келиха і обвівши радісним поглядом присутніх урочисто і з пафосом оголосив еврику, яка щойно осяяла його: «Козаки на Січі пиво пили і тараньку їли!».

Комусь хотілося висловити свою думку щодо поточного політичного або й  геополітичного моменту, комусь - пригостити не знайому до цього, але вже чимось приємну людину. Через деякий час спілкування з´ясовувалося, що вчилися вони у сусідніх школах – 24-й та 108-й, і той, і другий їздили від ДЮСШ у Павлоград на змагання, обидва служили у Середній Азії –  ДШБ ТуркВО та погранцем у КСАПО, роблять у сусідніх цехах – РМЦ-1 та СПЦ-2, у обох – доньки (ходять на бальні танці та у художню школу), мають дачні ділянки – на Четвертому та на П´ятому (у районі Техбази). І найголовніше: у них обох, виявляється, спільний кум - Володя Плахотнюк. Так, Плохіш! Вовка Плохіш. Той, канєшно, молодець: працює на СЦБ – обслуговує ланцюги та фідери живлення, лічильники трьохфазки та іншу байду. Щоправда, бляха, хитруватий і ніяк не жениться. Усе женеться за підрядами – мабуть хоче усі гроші заробити, Плохіш!

Серед таких цікавих, емоційних та задушевних розмов, поміж учасників цього чоловічого клубу, за стійкою під великою патлатою вербою, знайшли собі місце і Едик з Синичкою.

Оскільки біля прилавку завжди було людно, Едик прийняв рішення, щоб вже не гаяти час на майбутнє стояння у черзі, купити не по одному кухлику пива, а більше. Кухликів було обмаль, замість них пиво наливали у звичайні півлітрові баночки. Попросивши одинокого добродія посторожити їхнє місце за високим столиком, друзі зробили до прилавку дві ходки, щоб донести своє замовлення.

 

***

Синичка взагалі-то не пив. Колись було – пару ковточків кислого «сухарика», кілька разів брав участь у походах «на пиво» з одногрупниками, але так і не зрузумів сенсу цього напою. Гіркий, водянистий «Ячмінний колос», від якого усі були в захваті, не справив на нього жодного враження, і він довго вважав пиво таким собі дешевим замінником горілки: коштує копійки, не такий суворий громадський осуд за його вживання, і можна вживати без закуски. Горілку ж Синичка побоювався. Один раз, на проводах в армію двоюрідного брата, довелося випити стопку самогонки, то йому навіть сподобалося – і на смак, і через веселий настрій, що з´явився. Та коли двічі – на день народження Джона і на другий день весілля у сусідів – йому налили вже «казьонки», то Андрюші було зле.

«Пиво без горілки – гроші на вітер», - діловито висловився Едик, несподівано й без дозволу доливаючи прозору рідину горілки з маленької пляшечки-«чикушки» у синиччину банку з пивом, коли вони вже випили по одній. Це його пригостив той добродій, що стеріг місце за столиком, коли вони ходили забирати пиво від прилавку. «І другові ж теж», - кивнув чолов´яга, виявляючи принципи солідарності та справедливості. «Не тр…!», - скрикнув Синичка, але було вже пізно.

Евгеній Леонович виявився цікавим співрозмовником. Розповідав про Даурський заповідник біля китайського кордону. Як вони з мужиками глушили срібного карася (занесенного до Червоної книги рідкісного монгольського срібного карася!) на солоному озері Зун-Торей (яка там казкова краса!; вода чиста, прозора, і тільки синє, з білими хмаринами, небо віддзеркалюється на рівній поверхні озера!; це вам не наша Південна водохранка!), та про те, як полювали на дзерена.

Дзерен – це така антилопа, як вам сказати, газель така – струнка і дуже красива. І  головне – хрєн її догониш! Дзерени розвивають швидкість під 80 кілометрів! Так мужики що роблять: вночі, на «Нивах» з фарами загоняють череду дзеренів туди, де їх вже чекають прикордонники на своїх УАЗиках і «шишигах» (мужики домовляються з начальником застави). Ті ж, як почують стукіт копит, вже навпроти себе, одразу, по команді, усі разом врубають прожектори! Осліплені дзерени починають кидатися одне одному під ноги, у різні боки, падати, калічитись. Ну, а ми вже їх тупо  - черга з «калаша» - і все. Дзерени ж щільно несуться – одна куля одразу двох-трьох кладе. Але ж яке м´ясо у них! Не сухе, як у кабарги, це – не конина чи ведмежатина, а смачне таке м’ясо, жирне!

Едик слухав Євгена Леоновича, співпереживаючи. Він живо уявляв собі монгольські степи, те озеро, що розташувалося серед них, мужніх чоловіків та нещасних антилоп. Синичка стояв собі і зосереджено длубався у в’яленій чехоні, яка теж невідомо як з’явилася на столику.

«Ну, я мабуть, піду», - промурмотів він, витираючи руки об газетку. Едик не став його затримувати, бо вже бачив, що з Синички сьогодні вже толку не буде.

«А то, якось, працював я маркшейдером на Колимі», - продовжував Євген Леонович. Він розлив залишки горілки (не переживай! зараз візьмемо ще) і розпочав неправдоподібну історію про те, як він приручив ведмедя і той носив за ним від річки відра з водою.

Едик не вірив, реготав, і тут раптом побачив, що за ширмами, біля уставленного шашликами столу, прощаючись, обнімаються Коля Колісник і той чувак у блакитній смугастій майці. Пообнімавшись, Коха рукою вхопив блондина за шию, нагнув його і жартома став придушувати його прийомом з греко-римської боротьби панкратіону. Але, спритно звільнившись, херувим зробив захват іззаду, потримав його так кілька секунд, а потім відпустив. П´яненький розпашілий Коха, сміючись, ще раз обійняв янгола війни та на прощання дав краба херувіму. Той вийшов з «Корчми» і хутко попрямував у своїх справах, а Коха повернувся до компанії за стіл.

Едик запив горілку пивом. Йому і раніше не вірилося, що один злодій принципово стане на захист проти іншого злодія, керуючись лише святими поняттями дружби і правди, але зараз він тільки утвердився в своєму сумніві, і аж скривився від розчарування.

 

***

Синичка стояв у переповненому задушливому тролейбусі, дивився у вікно, і відчував незадоволення від цього кислого пива, ще й розбавленого горілкою. Йому було зле. Ще, якби вони просто балакали собі з Едиком, а так – звідкісь взявся той Євгеній Леонович зі своїми байками. Сопки, вертольоти, Маньчжурія, дзеркальні монгольські коропи, динаміт,  ядерний гриб, китайці, хімічна зброя, накомарники, харчування дикими грибами, м’ясом ведмедів та біляшами з орлятиною.

Від чехоні у роті було гидко. Звідки взялася та чехоня. І чому так задушливо? На зупинці треба вийти, трохи пройтися, подихати свіжим повітрям. Чому стільки людей у тролейбусі. Чому він не їде. Світлофор. Тут довгий перегон – перехрестя, два світлофори. І всі на червоному. Усі тролейбуси зупинилися і чекають на зелений. Як можна їхати так довго.

Тролейбус, зі скрипом та стуком у своєму електромоторі, як старий ліфт у дев’ятиповерхівці, сунув гарбою, не в змозі дістатися зупинки. Синичка, підкоряючись усезростаючому панічному відчуттю, просувався до виходу, наступаючи на п’яти і штовхаючи пасажирів. На його лобі рясно виступив піт. В очах стало біліти, а звуки розчинятися у єдине гудіння.

Нарешті гармошка дверей розклалася і він зробив крок на землю. Цей крок виявився навдивовіж  легким, ніж він звик, неначе б це був крок у небо. І ось вже Синичка з подивом відчуває земну поверхню під своєю щокою і те, як його тіло буквально вдавлюється у шершавий, весь у піску та пилу, асфальт зупинки.

Він побачив себе – у жовтій футболці та блакитних штанях - на дні воронки, яке ставало все меншим і меншим, а точка зору самовидця піднімалася все вище й вище. Спочатку це було тіло, яке так і напрошувалося бути обведеною міліцейською крейдою, потім, з висоти, воно стало трансформуватися у щось ембріональне, і нарешті – у чорну пустоту буравчиком вгвинчувався якийсь зовсім блідий, мікроскопічний ієроглиф.

Раптом виразно почув він голос звідкись згори:

- Со леса кердане?

Це питання було було спрямоване явно не до нього. Він – безмовна жертва, він – лежить на землі, вкритій асфальтом і посипаною сміттям. З ним робиться невідомо що. Живий він, чи ні – не має ніякого значення. Це пусте й нікому не цікаве питання. Справедивість-несправедливість, сором – не сором, причини чи наслідки – зовсім не те, що має сенсу для нього зараз, а відповідно й - для ефіру з його гармонійною музикою тиші. А люди вже ні причому: від них тільки одне - забрати м´ясо.

«Со леса кердане? Сар вов кате?»*, - ще раз дійшло до свідомості Синички. Чиїсь дужі руки ніжно підняли його, і він, чуючи над собою шелест великих крил, покірно віддався цьому мимовільному легкому польоту, під час якого він ні на що не може вплинути, бо не він махає крилами, а вони його кудись несуть. Приємні хвилі прохолоди від цих махів піднімали його все вище і вище. Усе виразніше він бачив світло.

Синичка розплючив очі. Три циганки стояли перед ним і дбайливо обмахували його фартухами. Тут же стояли і двоє кремезних хлопців у чорних смугастих тельняшках, з засмаглими обличчями зарізяк, на яких він з пересторогою поглядав ще в тролейбусі. Це вони мовчки підняли Синичку з асфальту і перенесли його на лавочку. «Що, братан, живий? Чи швидку може викликати?» «Не треба. Все добре», - чесно сказав він. «Ну, давай, братан, більше не падай», - посміхнулись вони на прощання. Пішли далі собі і циганки.

Стало сутеніти. Синичка йшов вздовж дороги, думав про життя і розглядав червоні ліхтарики заднього світла у потоці машин. Після пригоди йому дійсно полегшало, і він відчував, як з кожними ста метрами його тіло набирало бадьорості, а настрій – оптимізму.

Він не думав ні про друзів, ні про навчання, ні про бабушку, ні про майбутнє. Він перебував тут і зараз – крокуючи уздовж дороги, гаражів, кущів та дерев, вдихаючи тепле повітря бур´яну, квітів, пиляки та вихлопних газів.

 

***

Колись це був будинок, вилитий з «паровозного» шлаку – залишків спаленного вугілля - і цементу, стіни якого були заштукатурені пофарбованою у зеленкуватий колір «шубою», під сірим шифером, з викладеними цеглою облямівками вікон у старих рамах, яки надавали будинку вираз доброї сільської бабусі.

Композицію двору також доповнював гараж зі шлакоблоку, набитий дошками, залізяччям та іншими, напевне, дуже потрібними у господарстві предметами, у якому жив білий, і аж  вижовклий від сонця і часу, «москвич». Виноградна арка зі швелеру та залізної арматури поєднувала його з будинком, створюючи у забетонованому дворі під час спеки приємний холодок. Влітку за столом, застеленною клейонкою, снідали, обідали, вечеряли, їли кавун або горілкували з кумом чи родичами.

Від квіткового куту двір відділяв невеличкий штахетничок, на якому завжди висіли стара темно-зелена каструля та сіра ганчірка. Біля нього знаходилася залізна діжа з дощовою водою для різноманітних потреб та колонка з відром на цементному подіумі.

За домом росли пара надто високих для врожайності абрикосових дерев, кострубата вишня, на гілках якої рясно виступала солодкава смола, та приземкувата кремезна яблуня симиренко. На невеличкому городику щороку сам себе сіяв кріп впереміжку з кульбабами, а люди висаджували трохи картоплі, буряків, помідорів та салатного перцю.

З вулиці садиба впізнавалася через горіхове дерево, гілля якого накривали своєю тінню половину провулку, та залізними воротами з вирізаним автогеном отвором - для того, щоб просовувати туди руку і відкривати засув зсередини.

Якийсь час у дворі знаходилася і буда, у якій на ланцюгу мешкав жовтувато-сірий понурий пес. Але потім його переселили за хату углиб садиби, щоб двір не засмічувався сухими гімнами, кавалками шерсті та іншими прикметами собачого життя.

 

***

Таку картину малювала у своїй уяві Ірка, сидячі на задньму сидінні сріблястого автомобіля, хуткої машини вітчизняного виробництва, яку їй викликали місцеві молоді люди, зателефонувавши до диспетчера таксі «Гей-Вей» («З нами надійно та весело!»).

Вона спроквола керувала водієм – куда завертати, в який провулок заїхати, а який обминути. Пам´ять підказувала їй найкращі шляхи, і її не бентежили одноманітні вишні, шовковиці та дерева волоського горіха обабіч дороги. Вона не була тут двадцять п’ять років, але бойове її чуття показувало вірний шлях.

Але – і бабиця заблудить у копиці – в якийсь момент Ірка розгубилася, і зрештою автомобіль заїхав не туди. Замість дренажно-насосної станції - надійного орієнтиру стасового обійстя, водій Серьога виїхав до якоїсь високої пірамідальної тополі, що височила під молодим місяцем та нечисельними зірками над мирними будинками поселян.

Казав один дід: «Не можуть в одному районі дві річки мати одну й ту ж назву». Ірка знала паралельно-перпендикулярну схему цього приватного сектору, їй набридло з самого аеропорту їхати на цьому таксі, тож вона словом своїм зупинила таксиста, попросила увімкнути світло, залізла у свою сумочку і, майже не заглядаючи до неї, дістала годину тому витягнуту  з аеропортівського банкомату, купюру. Подякувавши зраділому  Сергію, вона вийшла з машини. Рідна земля привітала Ірку темно-синім пізньовечірнім небом та салютом трав’яних запахів і цвіркунів. Таксі ж попрощалося з нею блимаючими червоними стоп-сигналами, оранжевим гребінцем на своєму дашку та завернуло на бетонну дорогу.

Йдучи дорогою, Ірка орієнтувалася на рифи гітар старих рок-груп, і, посміхалася. Вже скоро.

Вона підійша до воріт, і відзначила тут зміни. Натиснула пальцем кнопку виклику. З двору почулися передзвони «Біг-Бену».

Ірину прийняли шанобливо. Двоє однакових молодих хлопців, в однакових тенісках і шортах ввічливо провели її мощеною плиткою доріжкою углиб обійстя.  Уздовж неї випромінювали своє холодне біле світло китайські ліхтарики на сонячних батарейках. З наближенням ранку воно завжди поволі блякло, а потім згасало геть, готуючись знову до акумулювання в себе променів сонця аж до вечора. 

«Невже сама Ірина Валеріївна! Ірка! Це ти!», - їй назустріч з розкритими обіймами наближалися дві опецькуваті фігури.

«Стас!», - почала впізнавати їх Ірка. «Джончику!!».

«Сизокрилий альбатрос над нею виронив перо!», - продекламував віршований рядок «Джон», намагаючись обійняти Ірку.

«Це не Джон, це Паша Макушенко. Пам´ятаєш, у моїй групі був», - пояснив Стас. Ірка делікатно відсахнулася від незнайомця, якого вона прийняла за Джона. «Добрий вечір», - вже стриманно привітався Паша. «Багато про вас чув, багато читав про вас», - йому стало трохи незручно за свою фамільярність. «І навіть про перо альбатроса? Що ж, дуже рада, Павле», - посміхнулася Ірка, опанувавши себе.

Після цього всі разом вони пройшли до місця бенкетування – невисокої ажурної альтанки, біля якого хлюпотів невеличкий фонтанчик у вигляді орла, що розчепіривши крила, на краю скелі, випускав із свого дзьобу на тарілочку невеличку цівку води.

Допоки усі метушилися, Ірка розглядала стасову садибу, відзначаючи, як тут усе змінилося зі старих часів, і наскільки мало залишилося від того, яким воно було колись. Так, загальні абриси. Дім був обкладений гарною оранжевою цеглою, мав тепер другий поверх і взагалі якось розширився, став більшим за розмірами. На другому поверсі навіть була розташувана прикрашена яскравими квітами тераса з тарілками супутникового телебачення. Вхід до будинку охороняв бетонний лев, який добродушно, по-котячому, облизував витягнуту лапу.

Де колись росла картопля, на тому місці була облаштована альпійська гірка (чесно кажучи, не дуже тут доречна) і росли невисокі кущики ялівцю у формі карликових кіпарисів. Ірка з сумом відзначила, що вже немає тут більше ані вишні, ані абрикосів, ані яблуні симиренко: «Кудись дівся сад». Натомість, на газонній траві дуже органічно вписався пристрій для приготування грилю.

«Знайомся, Іро, це мої сини – Святослав і Ярослав. Святослав старший на сім хвилин», - засміявся Стас, обійняви обидвох синів-близнюків, що були вище його на голову.

Ірка сказала щось заохотливо-схвальне, посміхнулася. «У тебе двоє дітей! Такі брати красені!», - з захопленням звернулася вона до Стаса і кинула поглядом до на одного, то на другого. У неї самої дітей не було. «У них ще й  брат є. Старший!», - завважив Стас їй у відповідь. «Богдан. Залишився в Анадирі - там, на Півночі. Не захотів з нами повертатися. Вже заступник начальника метеостанції». «Йой, коли ж ти встиг!», - склала долоні біля губ  Ірка. «Троє дітей, Діво Маріє! Троє дітей, Стас… Хто б подумав!»

«Четверо, Іро! Четверо!», - не вгамовувався Стас.

«А це хто до нас плийсов? Моя манюня красуня!», - Стас присів навпочіпки, широка щира посмішка розлилася на його обличчі, він простягнув вперед руки. Ірка озирнулася. Стежкою до них, у широкому легкому платтячку, хмаринкою, підбігала зовсім ще маленька дівчинка. Стас ніжно вхопив доньку: «Скажи: а це татова принцеса – маленька Сезарія!» Побажавши татові «на добраніч», Сезарія побігла доріжкою назад, де на неї чекала мати, стасова дружина, у простому домашньому халаті. «Здрасьтє!», - трохи зніяковівши, кивнула вона Ірці. Ірка люб´язно відповіла їй, у свою чергу також відчувши якесь знічення перед господинею дому.

 

***

За столом ніяковість минула. Ірці принесли чисту тарілку та столові прибори. Вона вже давно не їла простого смаженого м´яса, і тому, відкинувши свої дієтичні перестороги та не встоявши перед вмовляннями друзів (а також осмілілих синів Стаса), таки дозволила собі хильнути горілки, а потім - наминати шашлик, вправно орудуючи ножем та виделкою.

Власне, через деякий час не те що кудись зникла ніяковість, але й взагалі – стало якось дуже добре, комфотно та тепло на душі. Вона вже роззнайомилася і з близнюками, і з Пашою, який виявився дуже дотепним і ерудованим чоловіком. Стас тільки керував синами: один був у курсі, яку музику коли ставити, а другий взяв на себе роль папарацці, невтомно все фотографуючи – відходячи, присідаючи, наближаючись до столу, вибирав найбільш вдалий, як на його думку, кадр.

Далі було ще більш весело: вони танцювали, і Святослав, який мав навички спортивного рок-н-ролу, навіть залучив Ірку в якості партнерки. Потім Стас заходився боротися на руках з Пашою. Потім, трохи стомившись, вони знову всі сиділи за столом, час від часу піднімаючи келішки і закусюючи шашликом, салатом та овочами.

Було добре: ці люди з Батьківщини, думала Ірка, - такі щирі, приязні та щиросердні. Стас – як я за ним скучила. Який він хороший, який добрий батько вийшов з нього. Хлопці такі – всі у нього вдалися. А яка мила і кумедна дівчинка Сезарія! Хто ж її так назвав? Таки Стас, мабуть же ж, і назвав – він завжди був такий, з фантазією. І жінка. Хороша у нього жінка, видно по всьому – дбайлива така, уважна.

Ірці подобалося тут. Вона сиділа у плетеному кріслі, під накинутим на неї Святославом пледом, слухала стишену музику, неголосні балачки Стаса з Пашою, цвіркунів, розглядала передранкове небо і дерева, вдихала свіже повітря цієї рідної землі. Але щось було фантомно не так. По іншому, все ж, вона уявляла цю зустріч. Їй гостро не вистачало інших свідків своєї юності.

Спитала Стаса про Джона. Виявляється, він служить десь на сході, командує батальйоном, іноді приїжджає сюди до батьків. Останній раз вони гужували тут, у Стаса, три дні. Джон смітив грошима, і навіть на потяг посадили його нетверезим. Та ось, до речі, є фото. Ярослав, постав ноутбук бличже до нас. Відкрий папку «Джон». Зараз поставимо їх у режим слайд-шоу, так краще.

Ірка дивилася на фото, де майор Штефан, тобто «Джон», такий же, як і був, але більш худорлявий, сухий, трохи менший став у габаритах, і - справді мужній. З неголеністю, що ось-ось перейде у стан бороди, у камуфляжному однострої кольору вигорілої на сонці степової трави, з куфією навколо шиї, він стоїть на пероні вокзалу, на тлі темно-зеленого вагону з повздовжньою жовтою смугою на ньому, явно не знаючи, куди дівати руки.

«А що Синичка?»

Стас розлив горілки собі, Паші, Ірці. «Андрюша? А немає вже нашого Синички».

- Як?..

«Не знаю. Незрозуміла історія. Він пропав ще того дня, як ми з тобою бачилися востаннє», - Стас повернув голову до Ірки. «Ти ж теж кудись зникла, і про тебе довго ніхто нічого не знав. На море, називається, поїхала».

Ірка зітхнула.

«Едик Калюжний на третій день його шукав. Вони до цього були з ним у «Корчмі», і нібито Синичка вже тоді почував себе зле. Що вдалося нарити Едику, так це те, що зі схожим на Синичку хлопцем, в жовтій футболці – пам´ятаєш, була у нього така, жовта футболка? – стався серцевий напад просто у тролейбусі. А що там далі було – ніхто не знає. Швидку ніхто не викликав», - розповів він. «Єдине, про що я жалкую, що я тоді залишив хлопців», - задумливо сказав Стас.

«І я теж», - промовила Ірка.

«Що ж, спомнимо Синичку!», - з дещо силуваною скрушністю зітхнув Паша, тримаючи келішок. «Спомнимо», - відгукнувся Стас. «Так», - сказала Ірка, і усі мимовільно чарконулися.

«Блін! Ми здуріли? Хто ж цокається, коли згадують душі померлих, а не щастя живих!», - вигукнув Стас. Але нічого не поробиш, хоч з прикрістю за своє таке нехлюйство перед хтонічними звичаями, вони таки  випили.

Під ранок Стас одразу аж обурився через намір Ірки викликати таксі до аеропорту, а не гостювати ще, але змирився, і доручив Ярославу взяти ключи від машини та довезти її на літак.

Синій «Форд» пронісся порожніми, без трамваїв, машин, вулицями міста, над яким вже вставало сонце, потім виїхав на трасу між соняшниковими полями, і вже за якусь пару годин Ірка спостерігала з вікна «Фокера 70» рейсу PS 993 Ridny Cute-Barselona, що вилетів з аеродрому Чкалівка у напрямку до аеропорту Ель-Прат, як туман хмари розступається під крилом літака, а з берега моря уходило вглиб материка велике, як карта світу, ранкове сонячне місто. І почулося зовсім поруч, над вухом:

- Со леса кердане? Сар вов кате?

 

 

 

 

[i]

читати