Завантажити

Мандрівники поволі ввійшли в ліс. Під ногами просідала вогка та рихла земля. Тут було щось таке, що дуже вирізняло його з-поміж звичайних лісів. І це був не жахливий сморід, що стояв тут, не бридкий краєвид, а… тиша. Повна тиша панувала навкруги. Жодного птаха чи звіра не було чутно.

Тим часом навколо ставало дедалі темніше. Коричневе листя дерев поступово стало чорним і дуже густим. Поодинокі промінчики світла вже насилу пробивалися до землі. Потім пішов невеликий дощ, що згодом перетворився на справжню зливу. Краплі води, що пролітали крізь чорні крони, до землі летіли теж чорними. За якийсь час обличчя й руки мандрівників були повністю вмиті брудною водою з неприємним запахом. Ноги стали вгрузати у в’язкий ґрунт – попереду лежали болота.

Йти потрібно було дуже обережно, щоб не втрапити в підступну воду. Сильна злива була серйозним ускладненням. Ноги постійно ковзали на масткій багнюці та приклеювалися.

Осфорій навіть не помітив, як наступив на невеличкий корінець, що стирчав із землі. Коріння вигнулося, наче йому стало боляче, а коли чоловік забрав ногу, поплелося слідом за ним. Наступної миті нога Осфорія знову поїхала й по коліно втрапила прямісінько у в’язке смердюче багно. Жвавий корінець також пірнув у багнюку. Навколо ледь помітно заворушилося велике важке коріння, що досі лежало непорушно. Осфорій спробував дістати ногу, але йому навіть не вдалося зрушити її з місця. «Тримайся, дурню!» – подав руку Храмез своєму братові. Осфорій схопився за руку й знову зробив декілька марних спроб вилізти. Тоді Храмез сам ухопив брата й щосили потягнув із підступного болота. Осфорію майже вдалося дістати ногу, але раптом інша нога зіскочила – і чоловік опинився по пояс у багнюці. Храмез ледь не влетів слідом. На поміч підбіг Хірос і схопив Осфорія за іншу руку. Удвох з однооким вони щодуху потягнули бідолашного на більш тверду землю.

– Стійте! – раптом зарепетував той. – Ви мені зараз руки повідриваєте!

Болото засмоктувало – чоловік стрімко йшов під землю.

– Ви не допоможете йому, – раптом почувся незнайомий голос. – Дерева навколо вполювали його своїм корінням. Вони живі… і дуже голодні.

Мандрівники озирнулись і побачили бородатого чоловіка, який стояв прямо посеред болота. У навколишніх сутінках його тіло випромінювало жовтогаряче сяйво та спотворювалося щоразу, як велика дощова крапля пролітала крізь міріади сяючих порошинок, з яких був «витканий» незнайомець. Проте тільки-но дощ чи вітер спотворювали фігуру чоловіка, вона знову вертала собі попередній вигляд. Сяючий образ мав дорогий одяг, гаптований золотими й срібними нитками, такими ж, як його борода.

– Хто ти ще за один?! – крикнув Храмез, не полишаючи спроб витягнути Осфорія.

– Я той, хто вічність назад правив славетним містом Зоря Богів. Ім´я моє – Дуксус. Коли боги прогнали нас, я повів тих, хто пішов за мною, щоб оселитися на нових землях. Я вирішив скоротити шлях, і ми пішли через цей ліс, щоб залишитися тут навіки.

Темний ліс поступово наповнився сяйвом од постатей чоловіків, жінок і навіть дітей. Вони з’являлись із-за дерев і дивилися на живих сумними, спотвореними дощем і вітром обличчями. Примарні постаті погладжували бороди, дівчата поправляли волосся, матері горнули до себе своїх хлоп’ят.

– Ці кляті дерева зжерли нас! – продовжував Дуксус. – Ми кликали тебе, – звернувся він до Десси і його обличчя скривилось у гримасі розпачу, – але ти не прийшла! Ти зреклася нас, і тепер душі наші прив’язані тут до тіл наших, яких вже нема. Де була смерть, коли вона була потрібна?

– Може, боги не хотіли, аби я почула ваші передсмертні благання, – відповіла Десса, не відчуваючи ані найменшого жалю до тих, хто вважає ніби смерть їм щось винна.

Несподівано вона відчула, як щось сильно стиснуло їй ногу. Реакція смерті була миттєвою – блиснув меч і перерубав галузисте коріння, що вже встигло обплести їй ногу геть до коліна.

– Ти смерть – для живих, а для нас ти – ніхто! – з ненавистю прокричав Дуксус, аж його сяючий образ на мить втратив свою форму. – Час розплати настав, смерте! Ласкаво просимо тебе й попутників твоїх до нашої дружньої сім’ї. Тут ви й залишитеся навіки!

Звивисте коріння потягнулося до Хіроса і Храмеза. Десса взялася за справу й свист її меча не затихав. З кожним ударом усе більше зловорожих відростків дерев зміями звивалися на землі.

Чорна злива не вщухала. Із багнюки визирала вже сама лише голова Осфорія. «Витягніть мене!» – кричав він, але його рятівники були безсилі. Вони все ще намагалися допомогти бідоласі, але мокрі руки ковзали, а просяклий водою ґрунт, який вони самі же вимісили ногами, вже не давав їм достатньої опори. Ставало зрозуміло, що витягнути чоловіка можна хіба що по частинах. Незважаючи на безпорадні погляди його рятівників, Осфорій все ще не полишав надії вибратись і хапався за все, що траплялося під руки. Але коли він схопився за коріння, якого стало надто багато навколо нього, воно миттєво обплело йому руки геть по лікті. Тепер його рухи були сковані. Коріння до крові вгризлось у шкіру рук.

читати