Завантажити

якось одповiв у темряву батько.
Вони ще про щось говорили, але я не все розумiв. Почував тiльки, засинаючи, що не все було добре в давнину на бiлому свiтi. Було лиха багато i великого смутку.
Стало тихо. Хропли косарi пiд дубами. Дiд довго протяжно позiхав, потiм перехрестив рота, корiнь дуба, Десну i, обклавшись хрестами, заснув.
Почали гукати деркачi, перепел, бугай, ще якась птиця. Скинулась здорова риба серед Десни, так я взяв i собi заснув.
Погодою у нас на сiнокосi щось, казали, рокiв з пiвтораста завiдувала ворона. Це була, так би мовити наша фамiльна ворона. Вона возсiдала коло нашого куреня на високiй сокоринi i звiдти бачила всiх нас i все, що ми пили, їли, яку рибу ловили, чи де зарiзали деркачика косою чи перепiлочку, бачила усiх пташок у нашiм лiсi, все чула i, найголовнiше, вiщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному ясному небi, i тiльки вжсе пiсля того, як раптом вона крякне тричi спецiальним голосом, дiд починав нi з того нi з сього кашляти i позiхати, i ми тодi вже незабаром кидали граблi й вила i теж, позiхаючи, падали, як соннi, пiд копицi. Один тiльки дядько Самiйло не пiддавався воронячим чарам. Навпаки, тодi трусився вiд гнiву.
- Га, не здохнеш ти! Киш, нечиста сило!..
Дядько Самiйло не був нi професором, нi лiкарем, нi iнженером. Не був вiн, як уже можна догадатись по одному його iменi i по тому, що тут писалось, нi суддею, нi справником, нi попом. Вiн нездатний був на високi посади. Вiн навiть не був добрим хлiборобом. Вiн вважавсь поганим хлiборобом. Його розумових здiбностей не вистачало на сю складну i мудру професiю.
Але, як i кожна майже людина, вiн мав свiй талант i знайшов себе в ньому. Вiн був косар. Вiн був такий великий косар, що сусiди забули навiть його прiзвище i звали його Самiйло-косар, а то й просто Косар. Орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем,- легко i вправно. Коли б його пустили з косою просто, вiн обкосив би всю земну кулю, аби тiльки була добра трава та хлiб i каша.
Поза своїм талантом, як се водиться часто серед вузьких фахiвцiв, вiн був людиною немудрою i навiть немiчною.
Як не проклинав вiн ворону, як не загрожував їй кулаками, а не минуло й пiвгодини, як з-за лiсу насунулась велика темно-сиза хмара й почав накрапати дощ.
Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила - хто чим дише i чого хоче. Раз батько, розсердившись за дощ, що вона накаркала, попросив Тихона Бобиря, єдиного мисливця на всю округу, застрiлити її з шомпольної рушницi. I що ви думаєте? Не встиг ще батько затулити рота, як вона знялась iз своєї сокорини й перелетiла за Десну на високий дуб. I хоч Тихон категорично вiдмовився стрiляти не дозволену законом божим птицю, вона повернулася з дуба тiльки ввечерi i накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сiно.
Тут читач може сказати, що така ворона нетипова i що дощ мiг погноїти сiно i без її каркання, i без дiдового кашлю, на основi чисто наукового метеорологiчного прогнозу. Я скажу,- так, можливо. Але я й не збиравсь писати про типове. Я описую тiльки таке, що було колись на Деснi якраз тамечки, де в неї впадає Сейм.
До речi, раз уже мова зайшла про погоду i про мисливця, який одмовився вбивати вищеописану ворону, доведеться описати й самого мисливця. Тiльки для повноти картини спробуємо, змалювати його неповторний образ не звичайним способом, а, так би мовити, з точки зору качок, що водились у нашому озерi. Зробити це доведеться не так для красоти стилю, як для бiльшої правди, бо вiн же качок убивав, а не вони його.
- О! Вже кульгає...- кряче було стара качка своїм каченятам.- Киш у ситняк! Ач, хитається, добра б йому не було...
Каченята миттю ховались хто куди, качка теж непомiтно зникала пiд воду. На озерi створювалась тиша. До берега наближався Тихон з рябим мисливським собакою. Якщо, пустуючи серед латаття, каченята робились неслухнянi, збентежена мати качка мiсця собi не знаходить:
- А рятуйте, цiлиться! Бачите? Зараз бахне так, що пiр'я з когось полетить...
Тихон Бобир дiйсно вже цiлився з берега.
- Ну, що ж тепер буде? Ой пробочку, пропали ми... Тихо ж бо, кажу, не хлюпайте, бодай ви повиздихали!..- крякала качка з розпачу.
Каченята притихали й не рухались... Нiде не шелесне...
Так. Ну, тепер, поки гряне той пострiл, ми маємо час розповiсти про Тихона зi свого, людського боку. Чоловiк вiн був бiдний i тому, аби не витрачати зайвих зарядiв, мусив зробитися снайпером. Проте вбивати диких качок йому доводилось нечасто. Чому? Ось чому. У Тихона одна нога не була в злагодi з другою. Вона була значно коротшою, тоненькою i не розгиналася навiть у снi. Внаслiдок такої дiалектики природи всi качки, нирцi, курочки, чайки, все наше птаство впiзнавало його ще здалека i ховалось у ситняк або у воду, пiд латаття. Так чином навiть крива нога i та часом служила гармонiї природи, її рiвновазi.
Крiм того, гармонiї природи у великiй мiрi сприяла i Тихонова рушниця. Вона була така старовинна, що її курок мисливець носив завжди в кишенi i надiвав його куди слiд

читати