Завантажити

вже через надпліччя до шиї. Розпухле плече являло картину грізну й нестерпну.
Коли його перевезли в тиловий госпіталь, він був уже без пульсу. Він був безнадійним. Життя покидало Орлюка. Але він не здавався. Свідомість не затьмарювалась ні на хвилину, й жодна душа в палаті не почула жодного стогону. Він мовчав, і вся його воля пішла на цей напружений і мовчазний опір смерті.
— Як ти себе почуваєш? — спитав хірург, що був на обході палат, і взяв його за руку. Пульсу майже не було.
— Нічого... Добре... Скажіть, докторе, жити буду? — прошепотів Орлюк, вдивляючись докторові, вдавалося, в саму душу.
— Жити? Обов'язково, аякже! — вдався хірург до своєї звичайної рятівничої брехні й, бачачи, що Орлюк вже помирає, що йому лишилось якихось кілька хвилин життя, відійшов до другого пораненого, не призначивши йому навіть перев'язки.
Орлюк зрозумів, що надія покидає його назавжди.
— Стривайте!.. Доктор!..
Хірург зніяковіло озирнувся. Орлюк прочитав його думки.
— То перев'язка вже не потрібна? Га? — спитав він, згоряючи в огні своєї гангрени й обпалюючи його палаючим поглядом.
А що сказати хірургові? Що казати хірургам щодня біля постелі вмираючого?
І пішов хірург з лікарями й сестрами-жалібницями до перев'язочної, а Орлюк відкинувся на подушки й заридав,Пригадав він свою Київщину, золоту свою країну, свої розлогі лани, сади. Старий Дніпро замигтів у його пам'яті своїм вічним святковим простором. Пригадалась Уляна, з якою мріяв прожити життя над прекрасною своєю рікою.
— Де ти, Улю? Поглянь на свого Івана! Бачиш?.. Заметався сержант на своєму смертному ложі. Забився, неначе підбитий птах. Не помирати хотілось
Орлюкові — жити!
Раптом з'явилась Уляна, або що інше привиділось йому.
— Ай! — застогнав Орлюк 1 глянув по палаті, а в палаті самі тільки поранені на білих койках.
— Ось де я...
І раптом він встав.
Обійшовши всі палати, хірург Богдановський зайшов у перев'язочну й, розпорядившись щодо перев'язок, присів край вікна, чекаючи на початок роботи.
Ранок був сірий, хмарний. Богдановський опустив голову на руки й замислився.
Несподіваний дужий стук у двері примусив його здригнутись. Хірург озирнувся — Орлюк!
Він стояв у дверях в самій білизні, в мокрих від крові й гною бинтах, вкритий холодним потом.
— Перев'язку!.. — застогнав Орлюк і, витягнувши вперед праву руку, попрямував до столу. — Жити хочу! Давайте перев'язку й усе, що там треба!..
Сержант Орлюк ішов до операційного стола, хитаючись і заточуючись, як на палубі корабля в ураганному морі.
Вражений неймовірністю того, що сталось, хірург застиг. Страшний був Орлюк і прекрасний.
— Ви думали, я вже помер? Я живий! — заметався Орлюк, шукаючи опору здоровою рукою.
— Перев'язку! Перев'язку дайте... Жити хочу!!! І Орлюк упав на руки підбіглому хірургові. Схвильований хірург підняв його, як хлопчика, й поклав на стіл.
— Ви гадаєте, нам пощастить його врятувати? — запитав його асистент, що вбіг саме до перев'язочної, й почав подавати зі звичною точністю інструменти.
— Він уже сам себе врятував, — сказав хірург дзвінким голосом. — Держіть. Так... Та держіть, хай йому... Ну!
З хірургом сталось щось дивне. Він зовсім перемінився. Він почав працювати весело, з надзвичайною енергією і, працюючи, він милувався сержантом.
— Ах, ви подивіться, який велетень! Яка грудна клітина! А плече яке, га? — захоплено казав хірург, оброблюючи страшну Орлюкову рану перекисом водню й накладаючи на неї асептичну пов'язку.
— А ноги якії А шия! А хода яка! Ви бачили, як він увійшов? Стрункий, як бог. Камфору!.. Так... Прекрасно. Ах, який юнак! Ви погляньте, які м'язи. Як він увійшов!
— Але ж як він увійшов? Він же був лежачий хворий! — здивувалась медсестра.
— А що ви там тямите! Курка!
— Не смійте мене ображати.
— Пробачте...
— Але де він набрався сили? В нього ж не було пульсу? — сказала друга сестра.
— У нього була воля... Тримайте!.. Тримайте або йдіть під три чорти!
— Ви думаєте, він житиме?
— Він житиме довше нас з вами! Тримайте!.. Так... Повірте мені, він зробив для свого життя вже більше, ніж ми робимо зараз... Бинт!
Хірург працював з незвичайним натхненням. Ніколи ще не прагнув він так пристрасно врятувати людське життя, як зараз. Іван лежав перед ним непритомний, але його могутня воля до життя й боротьба передались хірургові й заполонили його. Він забув свою втому, свої безсонні ночі й працював, як після чудодійного сну й ванни, працював легко й радісно, і сонце, що вигулькнуло на хвильку з хмар і зазирнуло в операційну, немовби посміхнулось до нього, як обіцянка щастя. Так сила опору смерті вмираючого помножила силу волі лікаря, і цю силу лікар повертав хворому сторицею. Вливши йому ще раз протигангренозну сироватку й півлітра крові, він наказав дати йому теплого вина й гарячого чаю й довго гріти його грілками.

читати