Завантажити

що він ваш син.
— Віталій?
— Точно.
— Нема вже Віталія, Орлюк... Ну добре. Спасибі тобі, брате. Як то кажуть — гора з горою не сходиться...
— А людина з людиною сходиться, товаришу генерал армії! — сказав Орлюк. — Дозвольте виконувати завдання!
Генерал Глазунов якусь мить помовчав. Він дивився на сержанта батьківським поглядом. Був засмучений і тривожний. — Іди, солдате. Виконуй свій обов'язок, — сказав він тихо, як рідному сину.
Не наша справа описувати в подробицях, де саме це відбувалось і перед яким наступом. Таке й подібне до цього діялось скрізь, де захищали життя й честь Батьківщини великі радянські люди, виховані для мирної праці.
Сержант Орлюк повз у снігу в білому халаті, а за ним білими грудками поволі просувались його гвардійці. Буря йшла зі сходу.
Перший гвардієць:
— Кришка мені зараз чи ні? Кришка мені зараз чи ні? Ні! Я дуже молодий, і мені властиво більш думати про смерть ворога. Взагалі, я можу думати тільки про гарне щось, і сон мені гарний приснився... Ага, правіше. Єсть, правіше, так... Тільки про гарне... Я вби ваю їх, це так. Це я уявляю собі точно... Дивлюсь на годинник: дванадцять нуль-нуль. З Новим роком, громадяни всього світу! З новим щастям!
(Це думки гвардійців. Слова промовлятимуть диктори. Самі ж гвардійці мовчки повзтимуть до своєї мети. —Прим. автора)
Другий гвардієць:
— Я не доповзу, звичайно, до Берліна, брати й сестри. Це дуже далеко. Де я, де Берлін. Подивіться на глобус. Ну, та чорт з ним. Я не про це думаю, не про смерть мільйонів моїх братів і ворогів. Берліна нема для мене. Є оцей от населений пункт... Ось він зараз...
Буря йшла зі сходу. Сніжна хуртовина розгулялася по всьому, здавалось, світу. Все живе залягло, заховалося в землю, в лігва, в житла.
Третій гвардієць:
— Страшно мені. В голові ні думок, ні почуттів. Я ніби розтанув, і холод розповзається в мене по кишках. Та я перемагаю страх, бо я хоробра людина. І сержант в мене попереду хоробрий душогуб, Орлюк, чума б його забрала. Ні, я подолаю все на світі присягою своєю. Все одно. Прощайте, брати й сестри, буду орудувати. На випадок загибелі сержанта приймаю командування.
Четвертий гвардієць:
— Пишуть. Написати можна все. Щастя померти в бою. Яке щастя? Не треба мені такого щастя! Ти мені махорки дай, скільки душа моя потребує. Без махорки я не воїн, розтуди твою Гітлера, Герінга, Геббельса, Ріббентропа і весь світовий фашизм... Або горілки дають — сто грамів! Хіба це діло! Ти мені дай її раз на три дні, але щоб я почував. А тут мете, прости господи. Хоч би вже поранили чи чорти його маму знають. Ну, де ти тут, фашистська наволоч, де?
Орлюк:
— Вітре, вітре, солдатське щастя, заступи мене перед ворогом заметіллю своєю! Трудний і страшний повзу я до ненависної мети, так чи ні, так чи ні? Так! Посуваюсь точно. І взагалі — так, ні пера ні пуху... Приготуйсь! (Пошепки). За Батьківщину! Благословіть, мамо... Тихо...
Кинувся Орлюк на вартового фашиста й беззвучно
всадив ножа йому між лопатки. Метнулись гвардійці в Імлі й зникли в ворожих землянках. Завила хуга.
А його матінка випроводжала, Випроводжала,научала;
Ой ти мій синку, мій Іваночку, Поперед війська не вихвачуйся, Позаду війська не зоставайся. Держися війська та все середнього, Та за товариша за сердешного, А Іван матінки не послухався, —
плакала в хуртовину Тетяна.
— І добре зробив, — посміхнувся в думці сам до себе Демид. — Воювати — кров проливати.
Поперед війська мечем махає, Мечем махав, січе, рубав!..
— Отож. “А позад війська п'є та гуляє!” — прошепотів Демид, побачивши в сніжній віхолі всю проспівану картину.
— Дозвольте доповісти, товаришу генерал армії!— сказав Орлюк, виринувши з темряви перед генералом Глазуновим. — Наказ виконано!
— Добро. Ага, добро... А де Орлюк? — запитав генерал Глазунов, не відразу впізнавши Орлюка. — Ах, це ти, Орлюк?.. Ой-ой-ой-ой! Дайте йому вина!
Орлюка, справді, важко було пізнати. Обличчя його було бліде, все в липкому зеленкуватому поті й у крові, пошматоване ніби пазурами хижих птахів чи звіра. Темно-лілова подряпина над запухлим червоним оком в крові, пошматований мокрий халат у крові. Від нього йшла пара. Він хитався.
— Тиша цілковита, товаришу генерал, — сказав він пошепки і раптом затремтів — його морозило.
Генерал швидко підійшов до нього й по-батьківському обняв за плечі.
— Ух, ти боже мій. Ну що ти? Що з тобою? Поранений?
— Ні. Гидко, — махнув рукою Орлюк і, гірко посміхнувшись, глянув на генерала.
Випивши вина, він не захотів закушувати і, щоб ніхто не помітив, нишком засумував у пітьмі, посилаючи всьому проклятому світу гіркі свої докори й погрози, поки не здолав його сон.
А король не знає, війська питає, —
Ой коли б же я знав, чий то син воював,
Я ж би за нього свою дочку дав, — Святий вечір, —
співала Тетяна.
Демид посміхнувся й

читати