Завантажити

Залізна баба жила сама і мала під чолом одне око, та ще й з заліза. Чого воно було залізним, знали лише діти. Вони збирались після уроків гуртами й ватагами серед вогких вищерблених стін старовинного замку, що надламаним іклом стирчав серед рівнин Поділля, і кликали бабу. Баба, бувало, приходила, а бувало — і ні. Діти казали, що то залежить від хмар. Якщо їх багато і вони сірі і страшні, стара завжди озветься скрипучим голосом і покажеться. Дехто з них, хто відважувався прийти до замку уночі, бачив бабу у жлукті з кров’ю. Вона милася, терла довгими нігтями лису голову, вдягала хустку і реготала, блискаючи на місяць залізним глянсом. Інколи ж, коли місяць ховався за хмари, баба залягала на дно жлукти і пускала звідти багрянисті пухирі.
Але ніхто з дітей, та й, мабуть, і серед дорослих, не знав точно, де вона живе. Казали — всюди. А найбільше там, де є кинута хата чи зруйнована будівля. “Може вона прусак чи щур?”- питали найменші діти у трохи старших. “Ні”, - відповідали ті, вимащуючи у пилюку обличчя і руки, щоб бути непомітними для Залізної баби, і йшли її шукати.
Казали, правда, що бабу знала директорка притулку для похилих віком. Бо вона справно нараховувала на бабу гроші, щокварталу виписувала для неї білизну, кожні два роки — капці й ковезку. А оскільки директорка вважала себе людиною порядною, то сама усе те, що виписувала не зношувала, а давала бабі на свята, коли та до неї приходила. Це відбувалось на світанні, коли ще усі діти спали, а їхні батьки, пробуджуючись, крутились у своїх ліжках і мостили у думках майбутнє. Баба придибувала на ґанок притулку, сідала на сходинку і мурмотіла якихось пісень. Директорка виходила до неї і простягала клунок з харчами і капцями. А ще давала їй цукерки і питала чи болить у неї, поранена у війну, голова. Баба казала, що ні, стукала себе по лисому тімені кісткою пальця і, щиро усміхаючись, шамотіла: “Ти ш знаєш, голубко, шо у мене там шилізна бляха! А шилізо не болить!” І довго після того сміялась. Але тихо, щоб нікого не збудить. Бо сміх її був схожий на скреготіння незмазаного заржавілого візкового колещати. А коли йшла геть від притулку, то танцювала у хмарах пилюки, притупцюючи важкими ногами у нових повстяних картатих капцях.
Не можна сказати, що діти завжди боялися Залізної баби. Траплялось таке, що вони не могли без неї жити. А надто тоді, коли баба ставала бабусею і, поназбиравши на смітниках уламки з ляльок — різновеликі голови, руки, ноги, подерте барвисте шмаття, викинуте ломаччя з меблів і металевих причандалів, довго вимудрювала щось із того і, прикрашаючи вікна давно покинутих хат, влаштовувала на підвіконнях “живі” картини. Там були і хворі вередливі принцеси з віслячими довгими вухами, яких не можна було примусити розсміятись, і лихі розбійники, що обкрадали навіть саму смерть, і козаки Мамариги, що пили-гуляли разом із ведмедями, і Синдбади з чаклунами і з велетенськими птахами, і прудивуси, і дюді, і жижі, і патерчата, і щезники, і опирі, і феї, і дракони, і змії, і голодна мара з немовлям-чортеням, що виповзало із пекла, як з чорної нори, і лишало за собою довгі пасма людської шкіри. Можливо, при кращому освітленні та шкіра і робилася схожою на припудрене павутиння, але ніхто з малюків не робив собі з того проблеми і вірив у те, що бачив.
І взагалі, дітей проймав радісний трепет відкриття таємниці, коли вони зазирали у тріснуті вікна і шиби, де оживали дивні герої, розмахували шаблюками, грали на кобзах і сопілках, смикали змія за хвоста, ховалися у скляних печерах, підпалювали солом’яні палаци, замовляли і чаклували. Усім тим правила стара Залізна баба. Вона ховалась за обсипаними стінами, говорила за своїх героїв, рухала їх у різні боки, а тим часом продлубувала дірочку у закидні, придивлялась до дитячих облич і всміхалась куточком вицвілого залізного ока. Діти тішились, переймались ляками і дивиною, а баба раділа і зтиха гиготіла. Вона була неголодна і не їла дітей.
Та якось прийшов час, що баба не показалася. Хоч було і хмарно, і сіро, і страшно, хоч малі після уроків і кликали, і просили, і винишпорили усі закуточки трухлявого замку, усі закамари порослих мохом хат. Однак баба не прийшла. Діти затихли і зажурились, похнюпились і розійшлись. Потім плакали після того крізь сон, мучились своєю тривогою і тиждень ходили надутими і смутними.
Одному з них наснилась скажено червона “швидка допомога” з істерично волаючою сиреною і блимаючим ліхтарем, і лікаркою схожою триполовинчасту грубезну шафу, у білім, з темними плямами бруду, халаті, червоними товстими щоками, що нависали драглистим тістом їй на плечі. Вона із лементом ганялась за бабою усю ніч у червоній машині і просвердлювала пекучим поглядом своїх маленьких, схожих на зміїні нірки, очей бабину згорблену спину. Потім, все ж таки, опасиста лікарка наздогнала її, схопила, прикрутила ланцем до металічного ліжка з нікельованою спинкою і засадила їй заштрика прямісінько у залізне вицвіле око. Баба враз посіріла, а око вискочило і покотилось, розбризкуючи

читати