Завантажити

цівками сльози.
Наступного ранку знову не було “живих” картин у остиглих вікнах розвалених хат у проймах вікониць напівзруйнованого замку. Хоч і хмари опустились низько і вітер стугонів у тріщинах і порожнинах похилених стін. І діти змушені були повірити своїм сумним передчуттям і нерадісним снам і розбрелись по домівках. Лише один із них — найсумлінніший — чекав до пізнього вечора. Навіть, був припхав стару розсохлу жлукту і налив у неї води. Навіть був сховався у сусідній кімнаті, що колись правила за кухню. Але вода вилилась геть крізь щілини розсохлої жлукти і розтеклась по шпаринах і ямках від мостин, залишаючи темні вогкі сліди і маленькі калюжки, руйнуючи шляхи мурахам і кубла мокрицям. А баба так і не показалася.
І коли найсумлінніший малюк повернувся пізно додому, то одержав на горіхи від батька-матері. А на ранок розтрощив з розпуки усі свої ляльки та іграшки, поздирав з них одяг й викинув голі руки, тулуби, голови мерзнути на смітник, як вже непотрібне. Він був сильно тоді образився на бабу.
І тої ж ночі вона до нього прийшла сама, ніжно глянула залізним оком і заходилась гризти йому мізинця, смоктати пожадливо кров й набиратися п’янкої малюкової сили. Він плакав з радості, хоч і мучився, хоч і сильно страждав. Бо любив… любив Залізну бабу.
А як прокинувся, відразу побіг на пустирище до трухлявого замку і покинутих хат. І у одній із них, де колись була чайна, побачив у вікні лазню. Голі тітки і їхні голенькі діти намилювали одне одного віхтями, натирали спини, руки і ноги. Байдуже, що були майже усі однорукі і однобокі. Баба ледве встигла їх ізліпити і приставити цілими боками до сірого скла, бо сама була боляща і змучена, бо сама зовсім недавно втекла із лікарні і тільки тоді досхочу напилася солодкої примхливої дитячої крові. Вона ховалася у пережованій мишами глиняній долівці і звідти випускала клуби білого диму, наче пару у лазні. Найсумлінніший малюк вигрівав свого знекровленого мізинця і сяяв від щастя і любові. А баба курила папіросину, кусала, щоб не розсміятись, розмоклий від слини папір, пускала з мила білі пухирі і бульки і тихенько разом із старезною чайною розсипалась на порох. То був останній і ненайгірший день Залізної баби…
Директорка притулку для похилих віком дала про її смерть термінову телеграму на адресу бабиної дочки (виявилось, як баба померла, що у неї теж є діти). Але на похорон ніхто не приїхав, навіть на телеграму не відповіли. Тільки згодом, здається через місяць, прибула якась сердешна і назвалась сусідкою той бабиної дочки. Вона хотіла віддячити директорці притулку, тицяла їй у руку гроші і казала, що бабина дочка поїхала зі своїм чоловіком на дуже-дуже далекий схід і десь там разом із ним ловить рибу і вбиває для японців китів у холодному, крижаному морі. Директорка дякувала і трохи взяла з тих грошей на гостинчики для мешканців притулку. Тоді сусідка бабиної дочки сказала, що як бабина дочка наловить багато риби і заробить ще більше грошей, то обов’язково приїде до баби на могилу. Директорка нічого не відповіла на це. Бо що мала казати. Вона одвела сердешну сусідку бабиної дочки на кладовище і пішла геть, навіть не озираючись. А незнайомка залишилась стояти біля могили Залізної баби. Стояла довго. А тоді крадькома і з острахом подивилась довкола, а потім сіла на лавку, закрила обличчя руками і заплакала.
Сумлінному малюку дуже кортіло знати, хто ж то сидить і плаче. Однак підходити, а тим більше розпитувати, він вагався. Невідома тітка хоч і віддалік, але дуже нагадувала лікарку зі сну, що вколола бабу заштриком у залізне око. Через це він побоювався, що і його вона вхопить і штрикне голкою. Але коли сусідка бабиної дочки заплакала, то у малого чомусь швидко забилось серце і невідомо чого теж покотились з очей сльози. Він хотів їх спинить та не міг. Він хотів заспокоїтись, а віддих сам виривався йому з грудей пекучими клаптями повітря і шугав у голову темною плямою першого, незрозумілого ще малюкові, страждання.
У той вечір малюк не міг заснути і у напівмаренні йому здавалось, що він бачить себе ніби у дзеркалі, трохи старшого на повен зріст у картатій піжамі, аплікованій барвистими малюнками чудернацьких звірів, з мокрим від поту, зіжмаканим ковніром. Але не це турбувало його у його видінні. Найбільше хвилювало те, що з-під його брів на нього самого із дзеркала дивилось лишень одне лискуче і хитрюще залізне око. Воно йому всміхалось… І від того він закричав і схопився перед світанком переполоханий, беззахисний, жалібний і поляпав босими ногами до мами у ліжко. Йому конче треба було сховатись, бодай до ранку, і неодмінно під теплою маминою ковдрою. Мама його зрозуміє… Мама його прихистить…”







1


4

читати