Завантажити

Cашко Самусенко плив по Росі вже третій день. У полудень його роздуте в жовтяно-синій пухир лице обпікало нещадне сонце. Пухир розростався, тіло розкладалось і ще більше просякало річковими запахами. Ріка потроху перетравлювала його.
Але Сашкові було байдуже. Він полюбив сонце за те, що воно гріло його вже ріденький мозок, і в голові, як у казанку, закипали образи і милі теплі спогади. Цієї миті Сашків дух гуляв землею і стояв у рідних за спиною.
Ніч холодила його, і пухир вщухав. Гострий, як жало, місяць розтинав мозок і випускав усе, що накипіло, в холодну безконечність. Милі спогади перетворювались на гній, а ніжні образи - на теплий мул ріки.
Та Сашків дух не корився цьому. Йому замало було бути інеєм космосу. Він був іще молодий і бентежний, тому прагнув додому, до рідних і хотів зрозуміти: ЗА ЩО ВБИТО САШКА САМУСЕНКА.
Тоді той, хто зветься Богом, перетворював Сашка на комарика і пускав спільно з туманом на Рось.
На березі злитий з пітьмою стояв Петро Таборський і вдивлявся у мінливу пляму місяця на лискучій шкірі води. Він чекав, чи не промайне раптом тінь - тінь Сашкового тіла. Та мертвяк чіплявся за якогось корча чи западав під слизький камінь і чипів там доти, доки Таборський ішов геть. Так хотів той, хто зветься Богом, бо так було треба.
Сашко знав Петра змалечку. Хати їхні стояли через вулицю. І ходили вони до одного класу. Обидва були задерикуваті й обоє хотіли бути перші. Сказать, що билися — ні. Легше сказати, що били інших. Сім'ї в них були небагаті.
Тільки от у Сашка був дядько, який жив у Києві і шліфував гранітні брили на заводі "Граніт". Він привозив Сашкові гостинчики, різноманітні камінці та кристали - розказував йому, як вони звуться. Сашко записував ті назви, а камінці ховав у коробочки. Були там різні: і порфір, і серпентин, і травертин (вода, що застигла разом із землею, корінцями та листочками), і Сашкові подобалось з ними гратися. Він викладав з них картини, роздивлявся червоні, зелені, золоті, срібні жилки і навчився розрізняти кожен на доторк. У їхньому селі був гранітний кар'єр. Сашко став ходити туди і збирати собі колекцію.
Петра Сашкове захоплення не цікавило, та й решту сільських хлопців так само - каміння ж бо було щокроку? А от коли дядько привіз йому скляну шліфовану кульку - всі Сашкові позаздрили. Та кулька була з суцільного скла, завбільшки з голубине яйце і зсередини ніби світилася. Особливо світилася вона тоді, коли сонячного дня її опус-кали у воду ріки. Навіть на найбільшій глибині було видно її промінчика, і хлопцям здавалося, що кулька на них дивиться. Якось Петро вихопив у Сашка ту кульку, поклав її на камінника й ударив залізякою. Сашко скрикнув. Кулька розлетілася на частинки, ніби бризнула, і скляні краплини повільно, мов листочки, опустились на дно. Петро глянув у воду і сказав: "Усе!".
Дядько понапривозив потім тих кульок іще багато, але найпершої Сашкові було особливо шкода.
Комарик сидів на старій груші і слухав, як кричить його матір. Вона кричала так, як голосять за померлим. Хоча ще ніхто не знав, що Сашко помер. Але мати знала. Вона одразу відчула Сашкову смерть. Вона ще зранку після тої ночі, як не стало Сашка, прибігла до сільради і сказала: "Сашко пропав... Звечора покинув свого трактора біля хати і пішов з хлопцями ставити магорича за свого синочка. А зараз ранок і йому на роботу... А його нема... Його ніколи не буде...".
Сашковому синові минав восьмий день. Мамине молоко було гаряче, аж обпалювало ротика. Та й було його лише дві-три пекучі сльозини. Галя, Сашкова дружина, виминала свої розпухлі налиті вогнем груди і стогнала. Груди - хлібини з печі. Груди - розжарені сонцем церковні бані. І свекруха обминала їх, як щось болюче і хворе. Синочок плакав, і Галя годувала його тими розпеченими цеглинами і так само плакала. Але тихо, беззвучно, щоб ніхто не чув і не бачив. Потроху з цицьки текла кров. Потроху вщухав біль. Ще трошки і засинав син.
Тоді Галя лягала з ним поруч і марила. Снилась їй баба Серунка, що жила в центрі села і не виходила останні роки з хати. У неї нікого не було, і люди казали, що баба відьма. Бабу не любили. Та й баба нікого не любила. Погляд мала - дві гострі скалки, і матері ховали дітей од холодних лихих очей. Баба пихата. І бабу здушила жаба. Баба замкнулась у хаті і виходила на світ тільки вночі. Сусіди чули, як скрипить корба. Якось, після сильного снігу, щось гуркнуло. Тривожна луна прокотилась селом. Люди повискакували на вулицю і побачили, що стріха на хаті баби Серунки провалилась, репнула під товщею снігу. З чорного розлому швидко росло в небо біле кучеряве дерево пари чи диму. Найсміливіші забігли всередину. Не хата - пустка. Кутки забиті павутинням. У темряві закапелків важко мовчать планети самоти. Лише дійниця дощенту заповнена молоком стоїть посеред хати. З неї викочується пара.
Галя марила. Вона бачила минуле. Бачила, як вона, ще дитиною, була в тій хаті і встромила в молоко пальця. Галя його облизала. Молоко гаряче. Молоко -

читати