Завантажити

вогонь. Він тече їй у шлунок. Палить їй нутрощі. Вивертає назовні. Галя кричить. Галя скиглить і гавкає, як порізаний собака. Планети у закапелках зітхають.
"От дурна Серунка! Напустить даню, а сама вмре і лишить зло напризволяще...". Баба Наталка з другого берега Росі чула, як мучиться Галя. Якби могла встати, то одробила б даню. Та не може, її розбив параліч на городі. Саме в тому місці, де колись ударила блискавка. І з картопляного галузиння як суху покручену ломаку перенесено бабу на білу з півниками піч і там забуто. Може вмре?.. Баба знає, що ні. Ще не заспівав намальований півень. І живе собі далі Божим чи дідьковим духом. Їй з печі видно, як пливе Россю Сашко Самусенко. Тільки ж невільно сказати та й немає кому.
Галя зайшлася знов. Комарик тріпнув крильцями і настав день.
Знову сонце, і знову добре думається Сашковій голові. Набряклі чорні пружки замість очей бачать дівчаток, які граються на березі і сміються, бачать днища човнів і сплески весел. Повні води вуха чують погуки людей, що шукають його і спересердя матюкаються.
Сашко, проте, не спливе на поверхню і не вдариться об чиєсь весло рукою. Його ноги обплутав кушір, а в потилицю вросло пасмо чорних цупких, як дріт, водоростей. Це чорна рука ріки. Вона прип’яла Сашка до самого дна і тягне донизу. Вона не випустить його. Бо так хоче той, хто зветься Богом.
Свіжий струмінь оповив його тіло. Сашко впізнав Зарічка. Тут у Рось впадає Рогозянка. Тут його хата. На охристій стіні повітки розривається радіоточка. Щось про тризуб і французьку лілею, щось про руську Євангелію і клятви Бурбонів та Валуа. І більше - жодних звуків. Світ оглух. Пощезали тіні. Хижим оловом світиться голий зачерствілий грунт, що його витоптали покоління Самусенків. Сьогодні він сліпить очі так, ніби у двір закотилося сонце.
Мати не вийде до Сашка в білій сорочці в ясній, розцяцькованій квітами, хустці. Мати не знає, де він. Вона вже не голосить, бо день. Вона сидить на лаві і розтирає у макітрі мак. Хоче спекти коржа з маком і сливами. Такого, як він їв дитиною.
Ось до хати заходить слідчий. Питає, чи сварився коли-небудь Сашко з Таборським. Мати мовчить, дивиться на Галю. Слідчий питає ще раз. Галя втягує голову в плечі, ніби ховає її, і в хаті стає зовсім тихо. Слідчий (рипнув стільцем): "Таборський ввесь вечір не виходив з хати. Так сказали Ольга й Іван".
Сашко дослухався. Він став тінню фіранки, що нервово дріботіла на протязі. Це був його уривчастий подих. Душа ніби захлиналась, ніби шукала повітря. І він став бачити те, чого не міг бачити живий.
Сашко знав, що Петро ходив до Ольги, хоч вона й була заміжня. Чоловік її Іван, завжди п'яний і од природи немічний, сторожував уночі на фермі, а вдень, як вип'є, ходив з трояндою селом і співав. За ним завжди бігало двоє собак. Іван називав їх "своїми буярами".
Ольжина хата стояла над греблею, на схилі. Камінник з ріки заповзав валунами майже у двір.
Того вечора співати Сашкові не хотілося. Було вже пізно, а зранку - на роботу. Він встав з-за столу, де сиділи Ольга, Петро та Іван з трояндою, і сказав, що скоро прийде.
Тими валунами спустився до ріки. Чимось вона манила його до себе. Щось у ріці було СОВЕРШЕННЕ. Вона була і добра і горда. Казати "жива" йому не хотілося. Вона була таємнича й водночас відкрита всім. Сашко розумів, що таєничість ту творила вода і її темно-зелений глибокий колір, що будь-якого менту ставав загрозливий, надто ж для злих паскудних людей. Для добрих людей і маленьких Рось завжди була лагідна й весела. Вона ховала дрібний дзенькотливий сміх дітлахів у феєричний сутінок верб і осик, викочувала малі тіла засмаглими боками й білими сідничками на плескаті теплі камінники, лоскотала хвилями і сама, ніби пустувала й бавилася з ними. Сашко згадав дитинство. Його переповнювало тепло. Тихе світло розходилось від нього, бриніло довкола в сутінках ночі і притягало до себе все живе: рибу в ріці, комашню в холодному повітрі, равликів і слимаків у мокрій траві.
Петро теж устав з-за столу і сказав, що пошукає Сашка. Іван був п'яний і Ользі не терпілося. Вона хтиво подивилася на Петра й хитнула головою, аби швидше вертався.
Вийшовши з хати, Петро одразу помітив світлу Сашкову тінь над рікою. Тихо приступив до Сашка ззаду і спинився. У воді біля Сашкових ніг вирувала риба, кумкали жаби, над його головою у теплому вогкому повітрі гуділи комарі і тріпотіли нічні метелики.
Петро занепокоївся. У грудях раптом стало холодно й порожньо, ніби хтось виссав з грудей середину. Так було й тоді, коли він убив лісника, як той їхав мотоциклом. Петро натягнув між деревами дрота, і голова в небіжчика відскочила сама - мов кавун. Так було і тоді, коли він попроштрикував колгоспним коровам роздуті від мокрої конюшини черева. Корови падали у гній і свистіли, як пробиті колеса. Деяким він розпорював животи, і невдахи сновигали загоном і тягали за собою свої кишки й тельбухи. Півчереди вижило, і йому подарували годинника. Чи рятувати, чи нищити - Петрові

читати