Завантажити

… те, що Війна розпочнеться знали всі, але воліли не згадувати та не говорити про це впродовж тих років, коли панували відносна ситість та відносний спокій. Була пригорща єретиків-відчайдухів по обидва боки фронту, який ще не було прокреслено мостами, висадженими у повітря та літовищами, розплющеними дощенту. Вони кричали про те, що не можна спати, коли стільки вовків довкола, але на них дивилися як на божевільних або ж як на тих, хто в домі повішеного дозволяє говорити надто багато про зашморг та про стілець. Їх називали фашистами і це дорівнювало тому, що вони є божевільними й тому їх не варто слухати. Окрім божевільних фашистів, які лишень бачили потойбіч огорож та брам або вовків або вовкодавів, була ще й ціла низка небесних знаків та застережень, які подавали людям ті, хто відрізнявся від людей, так само, як люди відрізняються від вовків та вовкодавів. Але більшість людей, вже не вміли бачити та тлумачити ці знаки. Хай там як, але до цього барокового та пишного місця можна було віднести цілу плетеницю жахливих та незрозумілих подій, які починалися іконами, що зненацька починали плакати кров’ю, церковним вином, яке перетворювалося на кров у старих церквах київського Подолу – у тій церкві, яку збудували на місці церкви, де відспівували Тараса Шевченка, у тій церкві, де хрестили мою молодшу дочку, то була остання із триглавих церков Старої Гетьманщини, їх заборонив будувати дивакуватий імператор, якого потім вбили, вдаривши табакеркою у скроню та нахраписто ламаючи шийні хребці у спробі задушити, у тій церкві, що сиротливо тулилася на академічному дворищі й ті, що причащалися, відчували солоний залізний смак чужої крові на язиці своєму. Окрім крові у церквах були дивні падіння церковних хрестів та пожежі у церквах. Навіть понад старою Софією почав хилитися хрест, старий імперський двораменний хрест немовби потрапив до пастки якогось чорного та позаземного гравітаційного поля, подібного до глибокої вирви й майже зникав на очах. Навкіс від Святої Софії розтрощили ідол язичницького бога Світовида й ті, що поклонялися йому, глевкими м’ясистими голосами пристаркуватих плебеїв-невдах теж почали віщувати близьку війну, але їх ніхто не слухав, адже вони були ще божевільнішими за фашистів. Знаки та перестороги виходили на яв не лише у церквах. Київським метрополітеном пройшла судомна та невитравна пошесть – люди кидалися під поїзди. Один з цих самогубців, молодий хлопець, зістрибнув на рейки та побіг на зустріч метропоїзду. Я не знаю та не хочу знати, що їм снилося, але вони бачили і смуту і війну і те, що йде за ними. Вони хотіли втекти із цього світу і для цього перетворювалися на кривавий студінь, розбиваючись об сталеві лоби метропоїздів - саме так комахи смертно та вперто б’ються об віконне скло. Казали, що машиністу одного із тих поїздів довго снився худий кістлявий хлопець із виголеною біло-синьою головою, якого він розчавив, син колишніх колгоспників, які торгували свинями, він допомагав, вони мешкали біля Києва, він поїхав разом із ними, втік від них, пішов до підземки, зістрибнув з платформи та побіг на зустріч поїзду. Він голосно кричав, ще до того як міцна сталева машина почала переламувати йому крихкі, хоч і селюцькі кістки та розривати навпіл із плотожерним хрустким рохканням та свистом недорозвинені м’язи. Він був не з тих, хто чекає Війни. Він кричав від радощів, знаючи, що вже вирвався із того напівв’язничного та не дуже затишного світу, у якому вдень буває нестерпно нудно, у якому вночі буває нестерпно лячно. Він вже знав, що день закінчився й що починаються сутінки, він знав, що із настанням ночі після цих сутінок йому вже не вижити…

… зазвичай смута починалася разом із настанням метеорологічної осені, разом зі смертю першого бабиного літа, тоді дозрівали перші колючі та раптові приморозки, тоді вранішній іній нагадував Адоніса, що повертається із країни мертвих – я мешкав у передмісті й вранці бігав довкола озера у тому незатишному парку, який були розбили на місці єврейського цвинтаря. Крізь містечко свого часу пройшли Петлюра та Гітлер й тому у містечку не залишилося не лише могил, але й тих, хто міг приходити на могили та доглядати могили. Покійний батько казав, що найкраще бігати вранці тоді, коли на землі проступає першій іній. Озеро ще не замерзло. Ще не було льоду ув озері. Ще було видно верхи мохнатих підводних хащ, які буйно та повсюдно цвіли ув озері, але їхнє цвітіння поволі щулилося та уклякало. Озеро мало дивне походження. Озеро було метеоритним кратером. Глибока вирва у землі сповнилася ущерть бронзовою водою підземних річок та підземних проток, яка недоречно хоч і рясно винесла попід хмари та зорі фауну та флору від віку замурованого сліпого та ворожого світу. Ув озері не рибалили, адже вполювати ту рибу, якої було так багато у Дніпрі та у Десні, в озері було неможливо. Тут водилися лише довгі сліпі слизькі вужі та змії, вони інколи спливали на поверхню, інколи вони плавали поверхнею й тоді здавалося, що, не маючи ніг, вони біжать по воді. Підводні хащі досягали поверхні й щоліта хтось тонув, заплутавшись у їхньому не строкатому пишному гіллі, хтось йшов під воду, перетворюючись на здобич для глибин, для сліпоти та для темряви. Потойбіч парку та автостради буяла приватна забудова із гаями та городами, якими власне й закінчувалося містечко. Приватна забудова та залізниця, що безугавно та невидимо гарчала, гуркотіла та рохкала поруч, отруюючи погаром своїм двори, будинки, дерева та колодязі, являли собою околицю те межу водночас. До дворів та гаїв потрапляли мешканці дикої неприборканої природи. Сови та кажани прилітали щоночі. Сови сідали на товсте та кріпке соснове гілля, нагадуючи кораблі, що стоять на якорі. Кажани потрапляли до помешкань – попід приземкуваті білі стелі, лякаючи місцевий люд. Кажанів часто вбивали. Сови сиділи навпроти довгих та холодних кухонь, якими починалися будинки й хтось із мешканців, маючись від солонуватого осіннього безсоння та заварюючи собі міцний чорний чай на кухні, бачив сову та лякався. Зустріч із совою серед ночі віщувала смерть. Як і укус кажана. Втім, сов не вбивали. Єдиною смертю, яка могла б спіткати сову на цій околиці, траплялася тоді, коли сова провалювалася у димар як у колодязь і якщо розпалювали грубу, то минервина птиця задихалася, немовби потрапивши до газової камери. Вовки, яких було так багато на півночі, ближче до кордонів із Крівією і які доходили до тих хуторів, які стояли на чернігівській межі, не досягали околиць містечка. Натомість приходили лосі, олені та косулі. Це траплялося лишень посеред лютої зими у тріскучі морози. Вони шукали чи то їжі чи то тепла чи то порятунку у людей. Їх ніколи не вбивали…

… рясна темрява, передзим"я та передчуття снігу були знайомі мені і раніше. Я не завжди мешкав у передмісті. Достатньо довго я мешкав потойбіч передмість, окружних доріг та шлюзів. Я мешкав на хуторі. Я знімав, так само, частину невисокого приземкуватого будинку. Добиратися до міста було достатньо зручно вранці і геть незручно ввечері. Особливо коли починалися холоди. Автобус, який йшов у бік моїх хуторів інколи таємничо зникав. Доводилося добиратися попутними машинами. Не всі з них йшли до хуторів і тому невідворотними були довгі подорожі під дощем та снігом вздовж темних доріг. Можна було сісти на електричку у тому передмісті, де я мешкаю зараз й вийти на першій зупинці – у великому селі, яке постійно тужилося аби стати повітом і вже звідти йти у темряві на хутори. Треба було перейти через невисокий курган, знаний як Дідова Могила, пройти вздовж двох-трьох хуторів, там постійно то спалахували то згасали невеличкі ліхтарі коло воріт, там постійно брехали невидимі собаки, вочевидь вовкодави, потім починався цвинтар, його обступали мертві та чорні будинки, у яких віддавна ніхто не жив і вже від цвинтаря починалася пряма путь на хутори. Ув електричці я стояв у тамбурі, у колі кількох людей, що постійно палили якісь солонуваті дешеві цигарки або пили кисле дешеве пиво. Ці люди так само як я мали виходити на найближчих зупинках. У кожного з них були свої хутори та свій шлях на хутори. Я їздив настільки часто, що вже знав обличчя багатьох із цих людей, хоча ніколи не розмовляв із ними. У тамбурі взагалі царювало мовчання. Люди мовчали і кожен з них уявляв свій шлях додому, свій мороз, своїх вовкодавів за високими парканами, свої кургани, свої скрижанілі калюжі, які пружно хрустітимуть під ногами, цвинтарі, які дихатимуть у пітьмі та свої племена мертвих, які йтимуть навздогін. Вагон електрички заповнювався іншими людьми, які нагадували акторів італійської комедії масок, хіба що масок було забагато і хіба що маски повторювалися – ми ж стояли у пітьмі. У тамбурі. Люди-маски заповнювали собою тускний вагон та юрмилися у його штучному мертвому світлі. Ми дивилися на них з якоюсь потаємною погордою – як птахи на плазунів. Я виходив найпершим – автоматичні двері прочинялися із ледь чутним шипінням і я зістрибував на перон. Людям у тамбурі здавалося, що я стрибаю до глибокої та чорної води. Попереду були темрява, сніг, курган, цвинтар і пси-вовкодави. Напередодні великих снігів та великих морозів обов’язково дує північно-західний вітер, він висушує землю та вимітає рештки попереднього снігу. Він добиває оманливе тепло. Він стає особливо міцним та особливо дошкульним тоді, коли відімкнеться сонце, коли не світитимуть ані зорі, ані ліхтарі. Я вийду із електрички, захлинаючись холодним повітрям, дійду до старого кургану і там зупиню попутну машину до себе на хутори. Водій та дівчина на задньому сидінні вперто відмовлятимуться від грошей. Вони їхатимуть далі. За хутори, за міст понад потоком та потойбіч старого млину за потоком. Звідти приходять вовки. Звідти приходить сніг….

… і на хуторах і у передмісті я писав книгу. Її присвячено було перекладачеві «Некрономікона», який мешкав у цій місцині наприкінці вісімнадцятого століття та був сином багатого козака Гоголівської Сотні. Він перекладав з латини, вочевидь не маючи первісної арабської версії «Некрономікону» або не знаючи арабської. Він перекладав на тодішню ‟вчьону” мову, його працю не було закінчено, він або втопився або його втопили в одній із дочірніх річок Дніпра. Радше за все у Десні. До того строкатого та пажерливого бестіарію, який присутній був у «Некрономіконі» й переважно був виплодом хворої уяви Абдула Альхазерда, перекладач рясно додавав місцеву нечисть і його хвора уява не поступалася хворій уяві автора. Особливо мені запам’ятався «той, що сидить у місячному світлі». Йшлося про вурдалака, що мешкав у воді й ховався там, де місячне світло падало на воду, утворюючи плями. Якщо хтось із рибалок, пропливаючи повз, хотів доторкнутися до місяцевої плями рукою, то він хапав людину за руку і тягнув під воду. На вечерю. Перекладач розпочав свою працю тоді, коли вже царювала уповні Велика Українська Летаргія, коли Гетьманщину вже було скасовано, він був священиком ув одному із сотенних міст, трохи північніше за течією Десни. Його називали Афанасієм Торбинським. Окрім цього перекладу, він написав декілька комедій, у яких пристаркуватий козак-поселянин, його хтива тлуста дружина та диявол, який прикидався чи то москалем, чи то циганом, чи то спудеєм на вакаціях, утворювали малоцікавий, не дуже кумедний, але невитравний любовний трикутник. Також, йому приписували декілька віршів, писаних латиною й вони були значно цікавішими за ці комедії, які він підписував як Опанас Торба, не як Афанасій Торбинський. Жодного зображення його не збереглося, але я уявляв його собі високим та худим парубком, який не дуже часто вдягався по-священницькому і який дуже часто рибалив на Десні, маючи довгого дубового човна і саме на Десні його спіткала незрозуміла та нез’ясована до пуття смерть. Книгу я писав довго, без особливого поспіху, маючи постійний та незлий прибуток від приватних уроків англійської, іспанської або латини. Щомісяця я відвозив свій доробок, запечатаним на флешці до видавництва й господар його, голомозий та вусатий волинянин, освічений та хитрий чоловік передивлявся усе написане мною, інколи вимагаючи щось переписати, викинути чи додати. Він був добре обізнаний із історією «Некрономікона» й коли ми бачилися увостаннє він поцікавився чи впевнений я в тому, що Афанасій Торбинський перекладав з латини, а не з грецької, адже був існував прегарний грецький переклад візантійця Теодора Філетського. Я вже не пам’ятаю, що саме сказав йому тоді, але він зі мною погодився. Він помер тієї ночі, коли розігнали майдан. Як і самогубець-селюк у підземці він знав, що йому не пережити тієї пітьми, що починається…

… Велика Українська Летаргія почалася ще за часів канцлераБезбородька- із розпатрання Польщі, із приборкання Криму, із відступу Туреччини на Південь - її початок позначено було останньою спробоюГудовичата його клану відновити Гетьманщину купно із хазяйнуванням кількох генерал-губернаторів, хворих на українофілію та забороною на будівництво триглавих церков тим, кого невдовзі вб"ють, вдаривши табакеркою у скроню... це був сон із розплющеними очима...перед вкрай здивованою останньою кшатрійською державою Європи проходили, шепочучи їй на вухо страшні казки та весело-реготливіі байки цікаві, трохи кумедні, люди... діти священників та бідних козаків, знавці латини, які одягали мешканців Олімпу ув одяг пастухів та тих людей, що доглядають баштани... двоє славних вусанів, які писали вірші, які або знущалися з імператорів або вихваляли їх, одного читали, іншого не розуміли, але їхні страшні казки було цікавим шепотінням...було декілька панів та паничів, які вважали, що пастухи та охоронці баштанів, мають правити світом...родичка одного з цих паничів добре знала перелесників та мавок з волинських хащ...було ще декілька тих, які називали себе будителями, то були галичани, переважно попи та поповичі, але для чого саме треба прокидатися та залишати цікавий сон у якому грішно та соромицько бавилися перелесники та мавки, у якому на вербовому гіллі хиталися повішені діти-нехристи, у якому чорт крав місяць щозими, Україна не розуміла... її розбудили значно пізніше... заради війни, заради тієї кривавої справи, яку вона любила та знала і яка так сильно виснажила її… розбудив німець у гостроверхому мідному шоломі... Українська Летаргія, яка передувала останній війні та останній смуті не була настільки довгою та не настільки могутньою, як її глухоніма попередниця, але розбуджено Вкраїну було, також, заради війни. Розбудив вже не німець, адже німців було або винищено або кастровано. Розбудив американець, агент спецслужб, ввічливий та добре виголений хлопчина-yappi, він добре стріляв, добре грав на кількох музичних інструментах, плавав у холодній воді навіть взимку та завжди знаходив серійних вбивць, влаштовуючи спіритичні сеанси з їхніми жертвами, переважно зі світловолосими пухкими дівчатами, викликаючи їх із чорно-білого потойбіччя, у якому завжди царювала хрипка холодна осінь…

…друге бабине літо перехрещувалося із ураганами та суворими приступами північно-західної негоди …ті, що спали на верандах та на кухнях осель своїх прокидалися із малиновим болем у гортані, неначе там оселився дрібний біс, у серцевині будинків вночі було нестерпно та спекотно, вже розпалено було груби, вже включено було котли й тому хтось обов’язково починав задихатися уві сні своєму немов сова у димарі…у сутінках зривався шквальний вітер, виходячи із автобусів та із вагонів приміських поїздів, люди немов би опинялася на чортовому весіллі. Чортове багатоголосся чутно було навіть ув оселях попід обороною міцних куркульських стін. У тих частинах будинків, де не було котлів та груб холоднішало - немов вони йшли під воду. Тим, що спали на верандах та на кухнях здавалося, що вони вже вмерли, що вони перейшли жити до колодязів, до озер, до дрібних потоків, до бездонної та глибоководної господи синів та дочок старого Дніпра. Їм снилося цими злими циганськими ночами ( бо не чутно було як стугонять копита коней, яких викрадають) одне й те ж – вони бачили у своєму підводному обійсті збільшений, неприродно збільшений ожиновий кущ із двору свого, кущ був завбільшки з тополю чи з ясень поза межами двору, ягоди, також, неприродно та лячно збільшувалися посеред сну, у середині кожної з тих ягід, немов у коконі спав згорнувшись червоно-сизий біс, хлопчина з головою або ящірки, або птаха, або щура. Ті, що спали у холодних кімнатах та кишенях твердостінних будинків або кричали уві сні, відчуваючи малинове запалення у горлі, де вже був опазурився один із цих дияволів або прокидалися мовчки та йшли на кухню пити чай або самогон або завжди гарячу хатню настоянку й бачили потойбіч вікна у сосновому гіллі приблудну сову та хворобливий фосфор її круглих голодних очей й знали, що мешканці їхнього колодязного сну прийдуть по них. Раніше чи пізніше…були злі ночі шаленої озвірілої негоди, коли небо клубочилось та пливло із заходу на схід, оголюючи високі вертикальні колодязі та шахти, у вистуджених глибинах яких, безпритульно та гостро світили зорі та горіло безсонне місячне світло – людське безсоння такими ночами було особливо солоним та особливо гірким, північно-західний ураган накривав своїм прозорим ревучим всевладдям усі повіти та усі околиці, хмари летіли немов поспішаючи на учту до когось хижого та високого, хмари пропускали крізь себе місячне світло, оголюючи свої димучі нутрощі, негода зупиняла й без того приспаний водоплин у дрібних річках та озерах, негода лизала своїм роздвоєним зміїним язиком плотожерні глибини Дніпра та Десни, негода впиралися твердим чавунним чолом у мури Чернігова, у схили старих курганів та змієвих валів, потойбіч яких хрипко та зранено стогнала уві сні чорна вже майже азійська рівнина, у середині кожного з курганів, голомозих курганів, задубілих курганів, позбавлених корон, щось гуло та рохкало, кургани немовби передавали бентежну звістку про наближення білого вогню, попереджаючи своїх братів на півдні та на сході, їхній недобрий підземний гул немов потаємну роботу притлумленого та нерозшифрованого підземного годинника чутно було крізь ревіння та весільний галас великої повітряної трощі, негода жбурлялася першим снігом та приречено креслячи рятівне крейдяне коло, кликала до життя призабутий солонуватий іній і тоді й містечко, й довколишні селища, уся земля колишньої козацької сотні опинялася у межах білого-білого пекучого кола, зникали останні автобуси, запізнювалися останні приміські поїзди, ті люди, що їхали до себе, до не ближнього хутору були невідворотно зачиненими у заїненій пастці, вони були не в змозі вийти за межі цього кола, за межі його білих шепотів та білих відьмацьких шумів, вони сиділи навприсядки у приміщеннях вокзалів та автостанцій, вони занурювали голови у високі коміри, покривали голови свої лижварськими худими шапками, але стужа проникала попід шапку та лізла за комір, шкіра тих людей набувала недоброго синьо-сизого кольору немов у тих, що приходили до них уві сні, чекаючи на них у колодязях, проходячи повз них чутно було як стугонять від холоду їхні гострі та тверді селянські зуби…На межі старого містечка та великої темряви зникала електрика, десь і близько і далеко і дуже далеко вздовж чернігівської дороги падали старі ясени та старі клени, не витримуючи повітряного та інієвого тягаря, падаючи вони встигали зачепити та потягнути за собою до пітьми як до водовирію павутинно-крихкі електричні дроти, ліхтарям немов повибивано було неглибокі трикутні очі й ми запалювали свої власні, кишенькові та ручні, китайські ліхтарі, проходячи засліпленою та оглухлою приватною забудовою та марно намацуючи стежини, які б вивели нас до залізничної станції, але ми знаходили лише огорожі та брами чорних будинків, на подвір’ях не чутно було повсюдних вартових псів, повітря обпекало та кусало навіть їх, хтось з нас згадував, що десь поруч живе хтось із родичів або ж друзів, цей хтось гупав кулаком у ворота й це гупання не здатно було розбурхати схарапуджених обпечених псів й господар, який щойно встиг випливти із погибельного колодязя своїх злих снів відчиняв нам браму, майже радів, упізнаючи нас та вів крізь чорне та побіліле від холоду подвір’я до будинку, світла не було, на кухні, де ми сідали до старого дерев’яного столу, горіло декілька свічок й господар казав, що від вечері ще дещо лишилося, що дружина та діти вже сплять і тому не варто говорити надто аж голосно. Господар був немовби клонованим і щоночі, коли ми не могли дістатися до своїх хуторів, він був тією ж самою людиною із важким глевкуватим ведмежим тулубом та твердою біло-червоною ведмежою головою. Ми ніколи не бачили його рідних, його дружину та його дітей – вони перебували десь потойбіч паравану пітьми, дверей та стін у невидимий та чорній серцевині великого кріпкого будинку. Будинок розпочинався кухнею, господар пригощав нас на кухні – пригощав підігрітими на вогні рештками жирної вечері та злою горілкою. Дружина та діти були лише голосами десь у череві кромішньої пітьмі. Господар пропонував нам залишитися на ночівлю. Він радів нашому вторгненню – адже йому снився невитравний та запалений, малиновий осінній сон, у якому він майже перетворився на здобич підводного колодязного диявола, який незабаром вже проламуватиме копитом перший лід на довколишніх водах. Господар майже став їжею цього дрібного голодного сатани й лише гупання кулаком у ворота повернуло його до звичного та не страшного світу. Тому він так радів нашому товариству. Хтось у нашому гурті тих, що відстали та не встигли чи то на останній поїзд чи то на останній автобус, був його родичем й господар хотів вірити у те, що ми лишимося на цій великій темній кухні, де дві-три свічки марно змагалися із темрявою й що йому не доведеться повертатися до вовківні пекельного сну. Звісно ж, він перехрестив лоба проти ночі та невміло прочитав один із псалмів, але нечиста сила, попри все, потрапляла до його снів та тягла за собою до темної-темної води, яка невдовзі мала намертво закрижаніти. Ми не могли лишитися у нього. Колодязні біси прийшли б до кожного з нас уві сні. Хтось з нас не прокинувся б вранці – вже у засніженому заїненому сонці. Той з нас, хто був його родичем, казав, що станція поруч і що ось-ось має бути той останній поїзд, який доправить нас на хутори. Ми дякували за горілку та за вечерю й виходили із темної кухні на темне подвір’я. Станція та залізниця були й справді поруч й коли ми виходили, то опівнічний ураган нагадував велетенський крижаний вдих – хтось високий та хижий ковтав якомога більше повітря, ковтав якомога більше чорного мертвого листя із усіх гаїв довкола, уламків, яких було так багато у повітрі через те, що старі дерева, дерев’яні огорожі, собачі буди та літні кухні немов люди, хворі на проказу, втрачали частини плоті своєї, даруючи її холодному гончому повітрю, він ковтав дрібні ріки та озера у яких порушувався плин крижаної води, він хотів вкрасти й наші дихання й частини наших тіл, але ми продиралися крізь голий тополиний гай до станції у ревучих пітьмах й хтось з нас гучно та солоно лаявся через те, що ми не лишилися на ночівлю у темному будинку людини-ведмедя. Вочевидь, він був єдиним з нас, хто не бачив снів. На станції не було людей. На станції починався видих – понад станційними ліхтарями, у голому гіллі вже закляклих тополь, понад нашими головами, понад скаліченим станційним пероном, понад вугільно-чорними рейками починав позначати себе схарапудженим, але повсюдним світлом перший сніг. Він нагадував світляків. Він нагадував летуче зібрання потерчат, у кожного із яких у горлі палала маленька електрична лампочка. Той з нас, хто лаявся, замовкав, немов йому раптово виривали язика крижаними повсюдними щипцями. Він теж був схожим на ведмедя. Снігу більшало й він ставав теплими вівчарськими шапками на наших головах. Поїзд йшов з півдня, із Києва, поїзд йшов тоді, коли снігу було вже стільки, що ніч нагадувала біле море й світло локомотива пропанахувало наскрізь вже не чорне, а чорно-біле повітря дванадцятої години й ми рахували через скільки хвилин або ж через скільки годин будемо вдома – поїзд йшов крізь ніч немов велетенський неповороткий левіафан й кожен з людей, яких ми бачили, застрибуючи до вагонів був схожим на Іону, якого цей кит встиг проковтнути ближче до поверхні, зараз цей левіафан йшов до білої снігової глибини й ми молилися аби він зупинився на тій станції, яка була потрібна нам…

…. Усі ті люди, які складали тоді моє мандрівне товариство були старшими за мене і тому сприймали мене спокійно, попри те, що я був чужинцем на хуторах. Молодші хуторяни вважали за чесноту провокувати мене на бійку. Після кількох злих та кривавих бійок вони вгамувалися, але не хотіли знати мене. Принаймні, вони зрозуміли що неповага до мене є небезпечною. Старші хуторяни вже перебісилися та перебродили. Всі вони вже відслужили ув армії. Переважно, ув імперській армії, у якій ще служив мій покійний батько. Вони працювали у місті. У когось з них дочка вчилася у тому медичному училищі, де я викладав латину. Ми доволі таки часто утворювали такий-от мандрівний стихійний гурт, коли негода заважала нам добратися до хуторів напряму. Дивно, але війна та смута, які були тоді коло воріт, жодного разу не озвалися до нас. Можливо, так й було треба. Нас єднали запалені осінні сни, у яких приходив колодязний біс. У кожного був свій сон, свій колодязь та свій біс. Нас єднали подорожі під час негоди, коли земля падала щоночі нижче та нижче до глибшого та холоднішого мороку, ми були людьми передмістя, ми були людьми хуторів, я завжди міг упізнати у місті цих людей, дотичних до колообігу пажерливих стихій, вони працювали охоронцями або ж електриками, але частіше, все ж таки охоронцями. Жінки з передмість та хуторів працювали переважно прибиральницями. У київському середмісті було багато нежитлових будинків, які нагадували вулії або мурашники або термітники, ці будинки було переповнено офісами та конторами дрібних та дуже дрібних торгівельних компаній. Компанії належали смуглявим круглоголовим людям, геть не схожим на людей із передмість. Чоловіки із передмість охороняли ці будинки. Жінки з передмість прибирали ці будинки. Ув офісах та конторах працювали на смуглявих та круглоголових людей нащадки чоловіків та жінок із передмість, яких звабило місто й які впродовж дня не бачили сонця. У передмістях вважали що їм пощастило. Я викладав їм іноземні мови. Заходячи до цих будинків-вуліїв, я завжди бачив людей передмістя. Вони стояли на вході та запитували мене куди я йду. Я відповідав, я чув уривки їхніх розмов, у яких згадувалися вартові собаки, прийшлі вовки, вимерзла городина та одкровення про те як лікувати горло калиною, яка росла у кожного з них на дворі. Коли я дивися в обличчя цим охоронцям, то у деяких з них я бачив ув очах той самий переляк – осінній, судомний, колодязний переляк – що й у людини-ведмедя у темному будинку. Ті люди, яким я викладав не боялися нічого та нікого – їхнє життя тривало у герметичному та зручному просторі, вони не розуміли, що у житті та у світі може трапитися щось погане і тому вони завжди намагалися бути веселими та дотепними, надто часто доходячи до пащекування у веселощах своїх. Напередодні великої смути та великої війни я викладав іспанську ув одній фірмі, яка торгувала борошном, фірму купили іспанці, усе діловодство переводили на іспанську мову і тому цю мову судомно та перелякано вчили усі працівники фірми. Фірма знаходилася у великому та незатишному будинку-термітнику, на одній із бічних вулиць довкола великого проспекту, який тікав із середмістя Києва далеко-далеко на захід, у бік Галіції та завжди засніжених карпатських перевалів. Фірма добре платила мені за мої уроки. Коли почнеться велика смута й київська серцевина заклекотить першими іще карнавальними, іще безпечними людськими зібраннями, більшість моїх учнів доєднається до цього карнавалу, ще не розуміючи, що карнавал поволі перетворюється на спробу великої страти, а велика страта так само повільно перетворюється на велику війну. Вони не розуміли того, що розвага перетворюється на повільне поїдання одних людей іншими людьми й вони у цій розвазі могли бути лише стравою. Велика смута проковтне цю фірму, фірма не втримається на поверхні, лід буде надто крихким для тих, хто вміє лише пащекувати, їхній танець на крижині, гучний та строкатий танець закінчився смертним та задушливим зануренням до глибокої та чорної ополонки…

… були чорно-білі сутінки, вже трохи підморожені сутінки листопадового дня, сонця не було, йшла чорна ніч без зір й у закамарках Шулявки схарапуджено та немовби вимушено починали загорятися ліхтарі, темні та бронзові ліхтарі, утворюючи довкола себе асиметричні галявини хворобливого світла, після уроку іспанської я вийшов на вулицю й один із охоронців попросив у мене цигарку, людина передмістя, людина хутору, він жив далеко на захід, серед сосон, він вже виставляв капкани на вовків та на лисиць, він мав вдома мисливського карабіна, не так проти вовків та лисиць як проти людей, він жив вздовж дороги, що йшла від Києва аж до угорських кордонів, він тоді попросив у мене цигарку та повідомив мені про початок великої смути…Він, звісно ж, не мав гадки про те, що смута вже близько, він лише процитував мені слова одного із дрібних бюрократів-диктаторів плебейської республіки, смішного та пристаркуватого голомозого чоловіка, який так і не опанував до пуття української, ці слова мали б стати черговим сірником, що мав би впасти до підмороженої калюжі та згаснути у ній із глухим сичанням, але у калюжі почалася невидима алхімія, вода перетворилася на отруйний гас і калюжа спалахнула, яскраво та смертоносно, обпікаючи та випалюючи і повітря і ґрунти довкола…Ми ще не здогадувалася про це, ми лише трохи посміялися над голомозим шакалом-диктатором, ми закурили та почали говорити про мисливську зброю та про тих хижаків, що перетинали невидиму межу між світом людей та зголоднілим звіросвітом, він нещодавно застрелив лисицю, яка пролізла до його двору, він пострілом з карабіну влучив їй у голову, але вже мертва лисиця намагалася втекти, вона бігла у бік високих мідних сосон, плямуючи землю кров’ю та шматками мозку. Понад нами вмикнувся тускний хрипкий ліхтар й наші тіні впали на заінену шулявську землю. На землі розквітло чорно-біле відьмацьке дзеркало – ми бачили наші чорні подоби, позбавлені облич, ми бачили косі та змієподібні тіні диму, який ми вдихали, отруюючи власні бронхи, ми бачили тіні наших жестів, мої жести виражали подив, його жести виражали радість від того, що він розтрощив лисячий череп. Із мерехтіння та кружляння наших тіней проступила прихована інша тінь, вона ховалася у колючих та малих присмерках снігу, що ледь-ледь нагадував про себе, пролітаючи крізь хворе ліхтарне світло, то була тінь Янгола Смерті. Вона полетіла далі – від однієї галявини ліхтарного світа до іншої − ця тінь оминаючи ліхтарі та оминаючи автостради, що невпинно білішатимуть, летітиме у бік київського середмістя, вправно повторюючи у польоті своєму божевільну геометрію тих вулиць та тих провулків, які починатимуться потойбіч вулиці Чорновола та площі Перемоги та міріадами схрещень, перетинів та лaбіринтів-колодязів здіймаються темним амфітеатром до Святої Софії... там вовкулаки та скоморохи висиджують люту зиму у дерев"яних кадубах...там довкола дзвіниці, довкола ще мовчазних мазепинських дзвонів у темряві народжуються інші Янголи Смерті, ковтаючи ворон та ліхтарне світло вони летітимуть до колишнього болота на дні Хрещатого Яру...їхні чорні крила торкатимуться облич тих людей, що йтимуть на Майдан, лишаючи невидимі потаємні мітки на чолі, мітки приречених... чи то крило Янгола, чи то крила ворона, розпатраного їм, зачепить та скине з білої голови трикутну чорну шляпу...старосвітську та панську шляпу... чоловік вчасно підхопить її... тобув Карл Дванадцятий...

(Далі буде…)

читати