Завантажити

… у долинах вже мурувалось та гніздилось літо,воно ще не піднялось до вас на верховини, але трохи нижче від твого обійстя, там, де кріпкі та твердоголові будинки зводили у два-три яруси, лишаючи посеред внутрішнього двору обов’язкове пасовище для пишної виноградної зарості, яка накриватиме смарагдовим мохнатим ковпаком будинок, двір та людей, там, у колодязях, невблаганно меншало води, вода немов би тікала кудись глибше, крізь усі поверхи та крізь усі вовківні чорного світу, просячи допомоги у свого підземного бездонного батька, пажерлива глибока рівнина, горюча та почорніла від перелітних пожеж, переходила долішні ріки, жадібно ковтаючи нехрещену русалочу воду та підпалюючи посеред ночіквадратні фортеці полустанків й ягнячі острівціпоодиноких хуторів. Тричі перед північчю, тричі перед тим, як ніч та пітьма розподілялися навпіл, колючий та мовчазний дощ виходив із землі – немов би колодязний батько попереджав, що невдовзі колодязна вода, яка є підвладною йому, перетвориться на кров. Спочатку на кров перетворювалася вода у тому колодязі, який стояв посеред твого дворища, потім кров’ю сповнювався другий колодязь, із якого брали воду подорожніі який стояв трохи вище від твого обійстя, там де перехрещувалися останні вулиці мовчазного та завжди притлумленого містечка й вже рівно о півночі, коли темрява, коли зоряне небо,коли надводні голоси та водяні пахощі ситої пітьми ділилися навпіл, тоді на кров оберталася вода ув останньому третьому колодязі, який знаходився поза межами містечка, там де закінчувалися людські обійстя й починалися ті твердоголові темні дуби та ті заплутані кривобокістежини, до яких у другій половині великої ночі навідувалися лише дикий звір та дикий птах ― саме о цій порі десь у чорному невидимому серці великої ночі прокидалися та ревіли дванадцять разів потаємні та велетенські годинники, позначаючи холодну та майже заледенілу середину великої червневої ночі, кров клубочилась колами та багатокутниками в усіх трьох колодязях, утворюючи ями та водовирії, кров поволі знов і знов стала водою, вже іншою водою, у якій було пребагато гостробоких крижин та колючих пригорщей синього та закривавленого снігу. Крижини та сніг танули дуже повільно – адже у царствах підземного колодязного батька завжди знаходила влітку своє надійне пристановище пощезла зима й саме о цій порі прокидалися та виходили із колодязів на землю ті люди, яких свого часу забрала та проковтнула голодна вода долішніх рік. Вони потрапляли до людських обійсть, вони йшли по колу, проходячи крізь стіни, заглядаючи ув обличчя людей, які спали, лишаючи вологі та криваві сліди на дерев’яних підлогах, лякаючи усі тринадцять чорних гаїв, що розквітали у задзеркаллі й розкидаючи солодкою манною посеред чорних прямокутних дворищколодязний червоно-сизий сніг – немов дарунок від підземного батька свого. Трохи раніше, коли перший дощ лишень виходив із землі, ти чув крик потяга, який переходив ріки та пагорби, поспішаючи на південний схід, ти чув гаряче та трохи послаблене відстанню ревіння нескінчених вагонів, квадратноголових та залізночолих чи то будинків на колесах чи то складів на колесах, що йшли крізь пітьму у той бік, де закінчувалися присадкуваті закорінені містечка, поодинокі елеватори та кубоподібні фортечні заводи, високі мов щогли посеред імлистих обгорілих рівнин, ти знав, що до залізниці та до залізничної станції можна дійти із заплющеними очима крізь двори-щілини між будинками, крізь декілька лісосмуг, крізь проламані паркани та крізь розірваний колючий дріт мертвої промзони на іншому боці мовчазного людського поселення й там знову почнеться приватна забудова, яка межує із поїздами та залізницею, там хтось прокидається саме о цій порі, знаючи, що безгомінний дощ виходить із темної землі на зоряне світло, хтось дивиться із темного закуття власної кухні, як потойбіч пір’ястого димучого гаю повзуть важкі та квадратні тулуби вагонів, невідому тобі людину можливо так само як і тебе розбудив голос померлого батька, його батька, який казав, що треба полишити дім та йти до глибин ночі, ти знав, що поїзд трохи пригальмовує тут й що можна примудритися та зачепитися за один із вагонів, там було багато незрозумілих тобі крихких, колючих та іржавих металевих драбин, за їхньою допомогою товарний поїзд,неприродно довгий та подібний до ящера, приймав тебе до себе, до своїх палуб та до своїх студених сховищ, можливо у деяких вагонах було порожньо, там можна було б заховатися та перетнути разом із поїздом безліч потоків та гір, марно намагаючисьназдогнати світання,але поїзд надто довго буде сходити у долини від ваших верховин, на верховинах ще затрималась остання пригорща весни, можливо в інших дворах хтось вже розпалює багаття, аби дим гіркою та летючою сорочкою укрив яблуневий цвіт, коли яблуневий цвіт одягне гірку сорочку, його вже не з’їсть та не покалічить недовга колодязна зима й тому поїзд йтиме крізь нескінчені димучі та глибокі гаї, у долинах вже настало літо, там вже горить земля вдень й ти залишатимеш дим заради вогню. Але тебе будив голос твого померлого батька – ти не бачив його уві сні, коли він озивався до тебе, ти лише чув його та чув запах тютюну, адже твій батько багато палив за життя. Батько казав тобі, що ти маєш залишити цей будинок і йти у той бік, де почнеться світання. Ти чомусь згадував одного із дивакуватих неприкаяних людей, якого бачив у приміському поїзді взимку. У напівпрочиненій сумціцього голомозого чоловіка сиділо вовченя, яке жадібно ковтало холодне кочове повітря. Чоловік казав тобі, що відшукав це вовченя на межі, поруч із його мертвими батьками. Чоловік не казав тобі, про яку межу йдеться. Можливо, він говорив про межу між людьми та вовками. Можливо він говорив про межу між тими колодязями, у яких можна намацати дно й тими колодязями, у яких починається чорна безодня. Ти згадував цього чоловіка тому що тобідоводилося уві сні перетинати межу й згідно незрозумілих тобі законів, ти мав при собі велику сумку, яку зимовий чоловік у вагоні носив за плечима і у твої сумці, також, сиділо вовченя. Тебе підбирали на ближніх полустанках незнайомі тобі люди й кожен з них був схожим на твого мертвого батька. Вони виходили із місячного світла, із того місячного світлау якому купалися та яким захлиналися вузькі тадовгі пристані залізничних станцій, вони називали твоє ім’я та питали чи сидить у тебе маленький вовк за плечима. Ти відповідав й вони наказували тобі йти із ними на початок составу. Ти був вже потойбіч кількох мостів та станцій, не дуже далеко на південний схід від верховин, адже ти чув як горить засліплена земля, як горять самотні пірамідальні тополі та як горять замуровані ягнячіхутори. Ти був у долинах, де вже почалося літо. Тебе супроводжували до локомотиву й по металевій хитлявій драбині ти підіймався до кабіни машиніста. Машиніст, також, був схожим на твого мертвого батька. У кабіні на металевій підлозілежало сіно. Багато пухкого запашного сіна. На нього можна було лягти та спати на ньому. Машиніст, схожий на твого батька годував маленького вовка, якому ти дозволяв, вже у кабіні, вилізти із сумки. Маленький вовк пив отруйно-біле молоко із неглибокої сталевої тарілки. Інколи маленький вовк їв із іншої такої ж неглибокої та такої ж сталевої тарілки відтяті людські пальці та зап’ястки, гучно рохкаючи та гучно розгризаючи хрящі. Коли маленький вовк закінчував свою вечерю посеред ночі, то поїзд рушав з місця й ти бачив як золотаво-білий місяцевий морок стояв над землею немов туман і як пристанційні стовпи та дерева – верби та клени – купалися уньому, занурюючись із головою до непосидючих золотихкупелів. Поїзд переходив мости, попід якими невеличкі та середні ріки було сповнено місяцемдо самих кромішніх глибин – міріади гомінких та ревучих ям клубочилося під мостами, білі смуги місяцевого світла лягали скрізь, немовби зубами вириваючи у темряви голомозі верховини порожнистих курганів, жовтогарячедно ближніх доріг, які вели Бозна куди до самого серця обгорілого скотарського краю, солом’яні та очеретяні дахи придорожніх будинків та глибокі, цвітучо-пишні ями придорожніх гаїв. Маленькі станції проносилися повз, ти не встигав роздивитися їх як слід, лише симетричні та глибокікупелімісячного світла знову обступали дорогу зусібіч й щось чорне та прудке шамрало у їхній глибині, тримаючи потьмарений схарапуджений дзвінкий вогник у невидимих пащеках. Поїзд зупинявся на великих вапняно-білих станціях й машиніст знов і знов починав годувати твого маленького вовка білим молоком та чиїмись закривавленими пальцями та зап’ястками. Машиніст говорив з тобою, він казав тобі, що колодязні люди зараз йдуть крізь твій будинок та шукають тебе. Вони йдуть крізь твій будинок немов крізь чорний гай – так казав він. На кожній довгій пристані були люди, які чекали на поїзд попри пізню, дуже пізню годину, вони купчилися попід ліхтарями, немовби побоюючись пітьми, що вже потроху вистигала та робилася такою ж холодною як колодязна вода, як задзеркалля із тринадцятьма чорними гаями у ньому та як кожен із тринадцяти чорних гаїв, на якій перетворювався твій дім і колодязні люди йшли крізь нього. Люди побоювалися, що темрява може вкусити їх – вони бігли від однієї галявини ліхтарного світла до іншої й збивалися у тісні сполохані зграї там, денесправжнього сарацинського світла було якомога більше. Тобі здавалося, що вони утворюють коло, тулячись один до одного чорно-білими спинами, очікуючи, що темрява кусатиме їх ззаду. Із глибин вагонів, із глибин будинків на колесах, крізь прочинені гортанні двері падало рятівне світло й люди вузлових станцій залишали свій затісний притулок попід ліхтарями, переходячи із одного світла до іншого й вагони стомлено але жадібно заковтували їх. Поїзд знову зривався з місця та йшов крізь ніч, у якій ставало все менше та менше місяця й про близькість води попід мостами свідчив лише раптовий та колючий холод чергової темної безодні, у якій відбивався зоряний узор, що вже свідчив про наближення землі до сонця. Замість глибоких та довгих смуг місячного світла, ви бачили поодинокі білі рушники, який місяць розвішував на гіллі придорожніх тополь та на платформах станцій й посеред кожного із рушників ніч встигла вишити симетричний тотем людини, що перетворювалася на калинове дерево. Машиніст знову і знову свої слова про людей, що піднялися із колодязя та йдуть крізь твій будинок й він немов чорний гай для тебе – немов високий яблуневий гай, у якому горять електричні лампи й цьому гаю немає закінчення, немов із одного задзеркалля вони переходять до іншого, вони проходять крізь стіни, тебе немає, вони озиваютьсядо тебе, але тебе немає, ти знаходишся у середині рятівного крейдяного кола. Так казав твій мертвий батько.Маленький вовк наївся й спав біля твоїх ніг й ти відчував дивне та нелюдське тепло його. Тебе затягувало до глибин іншого сну – на станціях ти раптово опинявся у станційних приміщеннях, у тісних кімнатах, де горіло колюче світло настільних ламп, голомозі та круглоголові люди із бичачими шиямипили чорний гіркий чай та щось намагалися дізнатися від тебе, вони питали тебе де твій будинок, де твій батько, чому ти годуєш свого вовка людським м’ясом, у деяких із них поміж лампами та чайником й коробками із цукром-рафінадом на столі стояв радіоприймач й хтось інший, кого ти не бачив, але ти знав, що ця людина говорить із-під землі – її голова, її голомозе тіло, її босі ноги та руки вкривалися інеєм – цей інший задавав питання й голомозі люди повторювали його для тебе. Вони хотіли пригостити тебе чаєм, але ти відмовлявся, ти казав, що ти п’єш лише кров. Вони казали тобі, що у них вже не має крові у колодязях, що колодязна кров знову стала водою й вовк шепотів тобі на вухо крізь відстань та крізь декілька стін, що поїзд ось-ось має вирушити. Ти, не кажучи нічого голомозим людям за столом, вибігав із станційного приміщення, але бічні кімнати крізь які було так важко пробігти через товчене скло та двері, які було так важко відкрити, металеві або колючі дерев’яні двері розмножувалися та заступали тобі путь – ти біг навздогін поїзду, але перед тобою виростали огорожі або ж паркани, через які було вкрай важко перестрибувати. Ти розумів, що ти втрачаєш місце у поїзді, ти кидався до найближчого колодязя, ти недовго летів,розбиваючи лікті до крові об тісні стіни його, ти входив до води та захлинався нею аби випірнути у кабіні машиніста між мертвим батьком та хижим звіром, який лишень тихо скавучав уві сні. Так повторювалося декілька разів, допоки станції не закінчилися.«Ми проїдемо крізь літо за одну ніч» - казав твій мертвий батько – « Проїдемо крізь вогонь. На світанні буде осінь». Ти погоджувався. « Але ця ніч буде довгою, дуже довгою. Крізь неї можна їхати усе життя» - казав твій мертвий батько й ти знову та знову погоджувався із ним…

читати