Завантажити

Синдром набутої осені. Час,

як безсилий хірург, опускає руки

і йде до вікна. За вікном щораз

розхристані зграйки маленьких круків

влітають до школи. Тремоло рухів

училка розсаджує перший клас.

Замітає доріжки, рипить ворітьми

двірник такий древній, як паркові клени;

в роках, як в опалі. Торохче кістьми

повільне вигнання: свій острів Єлени,

де море тріпоче, немов гобелени

виткані Богом за ворітьми.

Мій голос звикає і слух – ув одну

тональність із відчаєм. Чуєш? Не знаю.

Погляд притомлено дражнить струну

високовольтної лінії, а потім злітає

понад собором, де звуку немає

і час не приймає таку глибину.

І вони зіштовхнулись – отам, в висоті,

два погляди – вкинуті, наче комети.

Мій – випав з орбіти. Супроти осі

на кілька хвилин повернувши планету,

серце зависло, наче ранет,

що ти залишала моїй руці.

Повернися до класу, чи йди в коридор

де погляд сховаєш. Довільну октаву

для них обери і доки ще хор

дитячим прононсом не вміє картавить, –

хай вторять з тобою те лагідне «love»,

що час перекрутить на «nevermore».

Ця осіння морока – спастись від застуд,

зігрітися пледом, напитися чаю,

і тихо впадати в маразм, як у блуд,

бо руки, що звикли до «обіймаю», –

стають непокірними, тобто блукають

шкірою вікон, вростаючи тут

у шкіру дерев, у знервований сон,

щоб, раптом прокинувшись, поруч шукати

сплячу тебе... не знаходити. Й до не-

стями дивитись у ніч, як солдати

всіх армій вдивлялись у зарубки-дати

закінчення воєн і рідний кордон.

І очі – вмерзають у ранок: пітьма.

Бувало страшніше – Харонові ванти

скрипіли якось наді мною... Та тьма

тоді відступила, відклавши для данте

кола на потім, аби сарабанду

нині зіграти, мабуть, не дарма.

Цю осінь, мов наслано. З вибуху скронь,

прописані подихом, рухотремтінням,

як тіні, що знову прийшли на вогонь,

а потім, нажахані порозумінням,

ховались у стіни, ставали камінням,

ліпниною тіл, межиріччям долонь,

хвилини відцокали опліч… І ти,

вже вийшовши з класу, не обертайся.

Для часу достатньо піску і води,

все інше – ворота у межичасся,

де вірші залишаться, наче причастя

двох тисяч і дев’ять літ самоти.

2008

читати