Наближення

1.

Хтось зі старих фотографій гляне на мене допитливо,

мовляв – як я можу просто отак гортати,

просто отак ковтати – образи, контури, символи –

просто отак гортати – гляне на мене прискіпливо.

 

Обличчя твого торкнуся – глянеш на мене з осудом,

начебто дуже жадібно нині тобі ділитися, начебто дуже боляче,

нині отак сповідатися: спогади, фотографії – пожовклі, старі – твої.

 

Глянеш на мене допитливо: слухаю твоє дихання,

слухаю твоє дихання, слухаю твоє д-и-х-а-н-н-я…

 

2.

Ця світлина з потьмянілими кутиками –

юність твоя далека.

Віриш? Якби я знала, де наша любов –

торкнулася б її холодними пальцями.

І, певно, відчула б згусток гарячої крові

у міцному застояному повітрі кімнати –

та я не знаю – не знаю.

Де вона є?!

Простір, немов жужелиця,

і зовсім нічого не видко.

Лишень oцю світлину

зоставлену тобою –

серед життя.

Перекреслення суті

Ти сягаєш у глибоке,

як море, крісло,

тонеш у ньому.

Кожне слово –

за словом

безжально креслиш,

креслиш втому.

 

Мені тісно від тебе

от-от, здається,

глянеш доречно:

ти – сухий,

жорстокий,

у своїх тезах

ти – беззаперечний.

 

Мені тісно –

млосно,

гірка ностальгія

ось-ось – і згорне,

ну а ти – нічого

лиш светр тягнеш,

під горло

чорний.

 

І все тонеш, тонеш

у глибокім кріслі,

мов нерухомий.

І все креслиш, креслиш

слова безжально

й мене –

по тому.

Літаки

Літаки, що пролітають

понад дахом твого будинку

схожі на птахів – на ластівок схожі:

так багато їх, так багато.

Тобі від лету того тривожно

сильніше б’ється серце в польоті.

І літаки, розправляючи крила,

такі великі, такі великі,

ріжуть, мов ножицями,

верхів’я вишень.

Сиплеться ,

сиплеться

цвіт білий

у трави.

 

Ластівки, що повертаються

нині додому, зморені сонцем

крила здіймають – о, гострокрилі,

вас так багато, так багато!

Не вартий ламаної копійки

квиток зім’ятий у руці тремтячій.

Ластівки, забуваючи зими,

надміру довгі, надміру довгі,

летять, мов стріли,

понад дахами,

і літаки линуть

за ними.

До тебе

знову.

До тебе

завжди.

 

Гість

 

Прилітав до мене у гості.

Дивувався усе: «Як живете?!»
В аванґарді базарних площ –

квітникарокстрункі силуети.
Свіжовипрана стара білизна

доповняє образи міста.
Розсипається цегла з будинків,

мов мука із глевкого тіста…

Як живете?! - торкався підмурка.

Брав суниці з літрових слоїків.

Як живете, - все турбувався, -

попри погляди впевнених стоїків?

Як же так, - тебе непокоїло, -

пси по вулицях вільно бродять?
І смакуєте як, - питав, -

ці суниці, що дрібно родять!

Я мовчала, мовчала, мовчала…

Що сказати тобі такому?
Хай суницядодасть терпкого,

неприємного смаку – оскоми.
- Як живете? Живу? Живеш?

Як сприймається все довкола? -
наче, жуйку тягтиме літак

трохи немічно й трохи кволо.

Прилітав до мене у гості…

Все розпитував, дивувався
Я мовчала, мовчала, мовчала…

… голос ніби від болю зірвався –
я мовчала!

 

Трійця – троїться – на три

 

(Вже й тобі… )

Старість троїться:

на Бога ,
на повір’я
і на сни:

(Вже і ти… )

Носиш Бога в теплій жмені –
все нагадуєш: хрещені?
…чи були колись хрещені твої прадіди-діди?..
До водойми на Йордана
ти поволі рано-рано
йдеш, щоб святості набрати
в стару кварту з-підводи…

…довго згадуєш: хрещені твої прадіди-діди?

(Вже і ти… )

 

Занотовуєш події:
«Сонце в третій фазі діє,
у цьому січні (як ніколи) сонце – схоже на ікони,
і на старців дуже схожі одноногі ліхтарі…»
В небо плачешся навіщо:
зорі вже на відстань ближче?

…віриш ти в усі повір’я – чи здурів?

(Вже й до тебе… )

 

Сни приходять втричірідше:
у Бога просиш, щоб скоріше
сон навіяв...
та лягає Бог раніше, аніж ти…
... сну нема… у повір’явіриш:
у нехрещених духів-звірів,
у привидів твого дитинства –

Бога гніваєш – гнівиш…

(Вже і ти… )

Старість троїться:
на віру,
старість троїться
на ночі,
старість троїться
на трійцю

 

Духа

тіла

і

тебе

 

Сади

 

Пуп’янки троянд

у садах твоїх

псують

пістряві тропічні розелли,

розмахуючи крильми,

між розмаринових стежок.

Стіжками лягають слова на папір –

о, доки тобі писатиму? –

пити б роси морські

з щедрих долонь,

бо вже спека затято ламає мене.

Мине це божевілля –

поки спостерігатиму з вікна кришталевого

за твоїми садами,

сама ніби побожна Свята Розалія,

ув’язнена відданою свідомістю

між скелястих граней

чоловічого –

холодного серця.

Пуп’янки троянд –

ті дари твої,

наче яшму коштовну зберігатиму,

скрізь збиратиму опалі пелюстки

бідолашних,

зів’ялих квіток.

І ковток надії у неба проситиму,

і ковток дощу проситиму.

Кричати б – не говорити –

не шепотіти –

до небесних премудрих сил –

силу- силенну слів

присвяти тобі,

бо не чуєш,

тобі, бо не знаєш,

тобі, бо не хочеш

слухати співи

пістрявих

тропічних папуг,

що розмахуючи крильми

просять

палкої

любові.

читати