Завантажити

Кільце ковбаски!
І раптом, вийнявши з сумочки жменю дрібних цукерок, сипнула ними в Івана Сергійовича:
— На щастя, на здоров'я, на той Новий рік, щоб було ліпше як торік! Отак у нас щедрують. Трохи не так, звичайно, і не цукерками посипають, але ж ми й не дома, а в Парижі.
— Хай сьогодні ми будемо всі як дома, — розвівши обидві руки, мовив Іван Сергійович. — Прошу до столу, дорогі друзі.
Тост Єшевського за новорічним столом: “За нову повість нашого великого майстра!” — Іван Сергійович сприйняв добродушно, весело. З палким почуттям цокнулася з ним Маруся, з шанобливим захопленням — Саша Пассек. Шкода, що не прийшов приємний Бородін.
— Будемо сподіватися, що доля цього твору буде ліпшою, ніж “Накануне”. А втім, як казав один мій товариш по університету, це все в руках “урны судьбы”, — мовив з усмішкою Іван Сергійович.
— Як? Як? “Урны судьбы”? Чудесно! — засміялась Марія. — Ви вже закінчили писати? Я чекаю нетерпляче.
— Хотів би закінчити до березня. Повезу в “Русский вестник”, і коли, бог дасть, мої сімейні справи налагодяться, з дочкою...
При цих словах Марія трохи насупила брови. Іван Сергійович бажав швидше видати Поліньку заміж. Але ж вона ще нікого не любила! І взагалі це було не до серця Марії...
— Так от, коли все буде гаразд, — вів далі Іван Сергійович, — я лишуся вже зовсім у Росії, я ніколи не повернуся сюди жити.
Він справді думав про це, і хотів цього, і хотілося вірити, що це можливо.
— Герцен б'є по живому, коли картає, дорікає, що я не повертаюсь саме тепер додому. Я ображаюсь, доводжу, що це зараз неможливо, а правди ніде діти. хіба не там треба бути зараз письменникам, дома, де відбуваються такі докорінні зміни. Нам треба це бачити на власні очі.
Марія почервоніла, і в неї защеміло серце. А вона, вона, звичайно, мусить бути “вдома”, не тільки бачити! Тепер, коли вона побувала в Лондоні, коли такі міцні зв'язки з Герценом, коли дізналась, що робилося і робиться в Харкові, в Києві, — треба бути ближче з тими людьми, з тією молоддю. З яким хвилюванням прочитала вона про себе в статті Добролюбова: “Марко Вовчок є одним з перших борців у літературі проти кріпосництва”. Але ж...
— А я так хочу зараз поїхати до Італії, — мовила вона наперекір своїм думкам. Що ж, в Італію їй легше було поїхати! — От Степан Васильович збирається до Італії, і я дуже бажаю.
— Просто до Гарібальді? — спитав Іван Сергійович, а про себе подумав осуджуючи: “Ну, чого її понесе до Італії, тільки ж нібито влаштувалась і трохи уговталась”. — Гарібальді зробив чудеса з своєю “тисяччю” в Сіцілії. Уявляю, що зараз в Неаполі. Ні, навіть уявити неможливо. Адже я бачив Неаполь зовсім за інших обставин. Ви зараз в Італії у самий вир потрапите: там по всіх усюдах спалахне війна.
— От тому й треба швидше поїхати, — уперто мовила Марія, — а то зовсім не можна буде. А коли повернусь додому, тоді вже напевно не побуваю в Італії, не побачу Рима, Венеції, Неаполя.
— Vedi Napoli е poi mori (Побачити Неаполь і потім умерти (італ.), — нагадав Єшевський.
— Тоді тільки й жити. Ніде мені не працювалось так добре, як у Римі, — сказав Іван Сергійович. — Рим — дивовижне місто! — замислено додав він. — Мені здавалось, до деякої міри воно може замінити все — товариство, щастя, навіть любов.
— Так обов'язково треба поїхати! — вигукнула Марія.
— А хіба це так потрібно заміняти? Навіщо? — спитав Пассек, усміхнувшись.
Тургенев, також усміхнувшись, глянув на нього. Він був милий і приємний молодий чоловік; цей Олександр Вадимович, але ж що особливого знайшла в ньому Марія? Все-таки не слід їй іти по цій доріжці.
— Панове, дванадцята година! Хай здійсняться наші бажання! І перший мій-тост: хай почуємо ми святу вість — що нарешті указ підписано і реформа здійснена! Я благав Анненкова сповістити мене негайно телеграмою.
Все особисте відходило на задній план. Перший тост повинен був бути тільки за це, чого так нетерпляче чекали мільйони людей, — знищення кріпацтва.
По-різному чекали. По-різному уявляли майбутнє, а уявити було дуже важко, особливо тут, у Парижі, що робиться там, на безмежних просторах Російської імперії.
3
Опанаса Васильовича зустріли в Петербурзі спочатку здивовано, потім жінки дивилися зі співчуттям, жалісливо. Куліш, примруживши свої гарні з поволокою очі, усміхнувся. Кулішиха — Ганна Барвінок — глибоко зітхнула, похитала головою.
— Отакого чоловіка, нашу квітку... — не доказала... Опанас глянув на неї аж люто.
— Що ви говорите? Я ж її справи приїхав поладнати. Бо ви всі: Марко Вовчок! Марко Вовчок! А як до грошей — то хай та нехай, якось викрутиться, а вона ж на чужині! Нам виїхати не було за що, ледве для мене нашкрябали. Я привіз нові твори: і повість, і оповідання. Марко Вовчок працює аж шкварчить, тільки друкуйте!
“Основа” мала нарешті от-от вийти. По понеділках були “журфікси” — збирались, як у клубі, всі

читати