Завантажити

далі?
І день збігав по дню, і паризька метушня така була відповідна і настрою, і роботі. Вона втягалася у цей темп, їй подобалось, що тут можеш жити й іншим, крім найближчих, до тебе діла нема. її не пригнічували ця метушня, рух, гомін, багатолюдність на вулицях. А от Єшевського це пригнічувало. Професор лише радів з одного, що в усій цій багатолюдності він, власне, сам на сам з своєю роботою, а стрічається з такими приємними й милими людьми, як Марія Олександрівна, Іван Сергійович, Олександр Порфирович Бородін та Олександр Вадимович Пассек.
Вони разом збирались стріти “наш” Новий рік у Івана Сергійовича, раділи цьому. І господар радів.
Нелегкий у Івана Сергійовича був цей рік — ані в роботі, ані в Куртавнелі.
Робота над новою повістю спочатку посувалась мляво. Він чекав, що от-от спалахне та іскра, від якої все, що вже зародилося і наче готове в голові, повинно загорітися.
Він інколи навіть думав, що надто трудне завдання він собі дав, певне, йому відпущено сили не на такі значні справи. Він міг так щиро думати!
Але — він сам ще того не усвідомлював — іскра вже спалахнула, він не міг уже відійти від того життя, що виливалось на папері, від тих людей, на яких давно завів “формуляри”, а особливо від того нового, незвичайного, ще незрозумілого й навіть чужого йому по духу, — настановами, поведінкою, думками, — молодого чоловіка, від імені якого він навіть вів щоденник! Так прагнув жити його життям!
Попри все він знав: він мусить, повинен написати цей роман, вкласти в нього всі свої думки, сумніви, віру й турботи, а тоді, здавалося, уже кінець, тоді він уже відійде від літератури.
Скільки разів він уже так думав! На щастя, цього не траплялось.
Іван Сергійович жадав розібратися в новому молодому поколінні, і, певне, ні в якому його творі художня правда не перемагала так власні настанови і переконання, бо інакше як міг з'явитися Базаров?
Письменнику заважала думка, що він у Парижі, ця столиця світу, як не дивно, була йому огидна. Івану Сергійовичу здавалось, що саме паризьке повітря, “гнусне”, як він казав, діє жахливо на його уяву. Він ще не був тоді близьким з тими французькими письменниками, з якими так зійшовся пізніше.
Тургенев одержував листи від друзів — російських письменників, літераторів Полонського, Фета, Анненкова, на нього віяло російською здоровою осінню, полюванням — що за нікчемне полювання у Франції! Він наче чув човгання чобіт старости з Спаського, і навіть запах його сіряка здавався йому також здоровим, чесним... Але він не міг зараз поїхати з Парижа.
Він переконував себе й приятелів, що Полінька не повинна повертатися до Росії. Ніколи. Вона виросла француженкою, вона вийде заміж за француза і лишиться тут назавжди, звичайною повноправною людиною, а не “незаконнонародженою”.
“Що на неї чекає там? Фальшиве становище в суспільстві, фальшиве становище з матір'ю”, — так доводив він усім. Він дав їй освіту, забезпечив майбутнє. Тепер влаштував подібність родини — жив “своїм домком”: він, дочка, розумна, освічена і, головне, тактовна старенька miss Інніс, яка полюбила Полінетт і дуже поважає його.
Але спільного у нього з самою Полінькою дуже мало. Може, він сам винний, що вона не любить ані поезії, ані природи, ані полювання... Вона пишається ним, та які далекі їй його твори, всі ті проблеми, що постають на їхніх сторінках перед російською молоддю!
...У неї таке хороше, одверте обличчя, такі щирі очі... Зовні вона далеко більше російська мила дівчина, ніж француженка. Але внутрішньо — аж ніяк не схожа на улюблених героїнь його романів. У ній нема польоту, пориву, шукання істини, жадання діяльності. Він винний у цьому?
Він певний — Полінька буде хорошою дружиною, зразковою матір'ю, практично розумною взагалі.
Але що поробиш — Клоді він любить більше! Просто любить!
Добре вже, що з дочкою тепер нема сперечань, взаємини рівніші, спокійніші... Може, тому, що, йому здавалось, серце його вже завмерло? Тепер йому здавалось, що минуле відійшло від нього. Минуле — це Куртавнель. Але він відчував себе так, немов у нього вже нічого не лишилось особистого. Що ж, жити було можливо. Новий роман. Дочка. І десь у глибині думка: “А що, як знову все повернеться там, у Куртавнелі, і знову тимчасово?” Це було б надто важко!
На щастя, зараз, на кінець грудня, він відчув уже захват, ту гарячку в роботі, яка перемагала все, все! Йому хотілося швидше закінчити, швидше поїхати до Росії, повезти новий твір!
Хазяйським пильним оком Іван Сергійович оглянув стіл у невеличкій їдальні і тут почув дзвоник і голоси, метушню в передпокої. Він радісно побіг зустрічати, добре, що він усім іншим знайомим відмовив, майже втік від усіх. Так і є. Марія Олександрівна з своїми вірними лицарями — професором Єшевським та Олександром Вадимовичем. Весела і збуджена, вона низько, поселянськи вклонилась і заспівала:
Щедрик, ведрик!
Дайте вареник,
Грудочку кашки,

читати